— Що ж це? Гм… "Потопали"… "Світова схематика"… Так що ж це з тобою, Кириле? Сниться тобі чи що?
Він ніяк не міг заспокоїтись. Ходив по саду, розгублено розводив руками. Йому здава-лося, що він у чомусь дуже провинився. Когось образив, принизив, обплював. Кого ж?
Зненацька за парканом почувся м’який звук працюючого мотора машини. Стукнули дверцята. Хтось крикнув:
— Кириле Степановичу! Кириле Степановичу!
Кирило Степанович поглянув. Якась дівчина махає рукою. Хто ж це? Невже Оксана? Він підтюпцем підбіг до паркана, побачив змарніле обличчя дівчини, її забинтовані руки. Вона жалібно усміхнулася, кивнула йому.
— Добридень вам. Я проїздом до санаторної лікарні. Тут мені призначено якесь електролікування. Новий метод.
— Оксанонько, голубонько, заходьте.
Кирило Степанович розгубився, не знав, що діяти. Оксана заперечливо похитала голо-вою.
— Не можу. Машина чекає.
— Ну, як рука?
— Погано, — сумно мовила дівчина. — І якраз ліва.
— А як же тепер скрипка?
— Кінчилася моя скрипка, Кириле Степановичу, — похнюпилась Оксана. — Два пальці не згинаються. Та й кисть не та, що була.
— Гм… Так… Старий сухар. Ви пробачте, я не вмію висловлювати співчуття, але мені боляче.
— Не треба співчуття, — всміхнулася Оксана. — Нічого не вдієш, треба звикати.
— Гм. Що ж тепер? Може, переучитесь? На щось інше… Співачкою станете чи що?
— Що ви? Яка з мене співачка? Може, посередньою й була б. Але навіщо? Ви ж знаєте, як я грала на скрипці?
— Божественно!
— От бачте! Треба скрізь творити так. Інакше не варто жити.
— Це ви гарно сказали. Хвалю. Але не всі ж можуть.
— Нічого. Десь працюватиму. Ось з мамою погано. Як почула, що зі мною нещастя, паралізувало її.
— Що ви кажете?!
— Так. Тепер на пенсії. Послухайте, Кириле Степановичу, я чула, що Роман їде в Гааґу днями. Я б хотіла побачити його.
— Його зараз… гм… тут нема…
— Я буду тут на електролікуванні кілька днів. Хай навідається завтра.
— Я скажу, Оксанонько. Скажу.
— Ну, прощайте, Кириле Степановичу!
— Щасти вам, Оксанко. І не журіться! Не переживайте. Все тече, все міняється…
— Я не журюся, — всміхнулася Оксана, вже йдучи до машини. — Я ж народилася не скрипалем, а людиною.
Машина рушила. Закурів пил.
Кирило Степанович одступив від паркана, замислився. Лице в нього просвітліло. Яка чарівна дівчина! Хто зна, може, воно й добре, що Роман не одружився з нею. Він і вона — це ж антагоністи. Як вона сказала: "Я народилася людиною, а не скрипалем". І вона залишиться людиною. Неодмінно. Але… як же бути? Вона хоче бачити Романа. Горе моє, а не син. Що вийде з цієї зустрічі після того, що сталося? Вона ж, бідненька, не відає нічого. Доле, доле, яка ти заплутана.
ПОРАНЕНА СКРИПКА
У вікно лікарні зазирали могутні віти сосни. Так приємно дивитися на них знизу вгору. Нічого нема — ні стін, ні ліжка, ні людей. Є лише небо, ясне дивоколо, і на ньому ласкаві віти. Шшш… шшш… Тихо шумлять вони, ніжно, заспокійливо. Пливе вічність. У безвість, у небуття. Нічого не треба, нічого не хочеться.
Оксана зітхає, зводиться з ліжка. Не так просто забути про життя, про сувору реальність, про сіру повсякденність. Небо залишається для серця, як недосяжна мрія, як ди-тяча казка.
Сонце падає між сосон, багрянить вікна, кущі за верандою. Гаряче проміння хвилює дівчину, будить у грудях тривогу. Що це з нею, чому так боляче в душі? Все, що відбулося, мов тяжкий сон. Чому це сталося? Чим вона завинила перед долею, звідки ударив по ній бумеранґ карми, як про це кажуть індуси? Коли вона кинула в простір той бумеранґ? Зовсім недавно… така радість, тріумф… заручини… любов… Ясні обрії діянь і мрій. А потім падіння. Страшне падіння.
А втім, що це вона розкисла? Сором так думати. Скільки випадковостей трапляється в світі, але мільйони людей продовжують жити просто, весело, щасливо. Мільйони не вміють грати й співати, а чи вони нещасливі від цього? Адже й вона могла б народитися безталан-ною до музики. Аби співала душа. Душа! Це головне.
Вона поглянула на перев’язану руку, сумно всміхнулася. Чого вона позбавлена? Повноцінної руки? Ну то й що? Рука лише інструмент. А творцем була я. Я! Творець не зни-щений, не вбитий, не покалічений. Душа, як і раніше, співає, творить. Ось, я починаю…
Дівчина, заплющивши очі, зосередилась. Ледве похитуючись, почала грати в уяві. Ніжно, тонко, проникливо заспівала скрипка. Звуки заглиблювались у недосяжні, високі сфери, краяли серце почуттями тривоги й радощів, надії і неясного сподівання. Хто сказав, що без руки не можна грати? Хіба музика народжується струнами, деревом, смичком? Вона звучить у природі, в серці, в душі. І ніколи не замовкне, доки я живу. Жаль тільки, що відсутнє ще вміння передати те звучання іншим людям. А може, коли-небудь вона знову знайде стежку до нового вияву і зуміє навчати інших.
Оксана підійшла до тумбочки, де лежав футляр із скрипкою. Вона відкрила його, торк-нулася струни. На оці в неї затремтіла сльоза, в грудях покотилася тепла хвиля зворушення. Пробач мені, скрипко, пробач, подруго. Я не зрадила тебе. Не моя вина. Інколи братиму тебе, гратиму для себе. Тільки не для інших. Знайду, зустріну достойного хлопця чи дівчину, пе-редам їм серце своє, чуття своє. Тоді ти, подруго, знову вийдеш у великий світ. І я радітиму разом з тобою.
Оксанині думи обірвалися. Хтось ввійшов до кімнати. Вона оглянулась. Це був лікар. Він мовчки запропонував сісти, сам опустився на стілець. Обличчя його було втомлене, збентежене.
— Я хочу поговорити з вами серйозно.
— Я слухаю, лікарю.
Чому він такий дивний? Ніби щось хоче сказати і не зважується. Що ж таке? Хіба вона й так не знає свого лиха.
— Я проглянув знімки. Кілька разів.
— Ну й що? — спокійно запитала Оксана.
Лікар встав, нервово заходив по палаті. Зупинився біля вікна.
— Що це у вас? Скрипка?
— Скрипка. Хіба ви не знаєте, що я…
— Знаю, знаю. Слухав ваш останній концерт. М-да… Дуже прикро.
— Що?
— Розумієте, знімки не дуже вдалі.
— Ви хочете сказати, не знімки, а…
— Ммм… Ви вгадали.
Оксана торкнулася лікаревої руки. Заспокійливо хитнула головою.
— Лікарю, не хвилюйтеся. Я давно знаю. Хіба я сліпа? Краще знати правду, ніж надіятись на чудо.
— Так, так. Чуда не буде.
— І навіть ваше електролікування?
Лікар махнув рукою.
— Пусте. Це ж не м’язи, не нерви навіть, кістки. Ніякий хірург не допоможе. Згодом, може, розробиться, але віртуозності такої, як була, навряд чи ви набудете. Я хоч і дилетант, але скрипка…
Оксана підняла забинтовані руки перед собою, сумно поглянула на них.
— Так, лікарю, для скрипки вони вже не годяться. Тоді, може, не варто вам морочити голову? Випишіть мене одразу.
— Навіщо ж? Слід зробити все, що залежить від нас.
— Але ж від вас нічого не залежить.
— Відпочиньте, подумайте, — сказав лікар. — Вам треба добре подумати, осмислити все, що відбулося. Я розумію, це ніби нове народження, новий шлях. Не так-то просто…
Лікар попрощався, вийшов. Оксана похилила голову. Новий шлях. Цілком новий шлях з-за такої дрібниці. Удар машини об машину, і нове народження. Траґізм, але в ньому якийсь чорний гумор.
Вона розмотала бинти, поглянула на багрові рубці, чорні струпи. Невже це її рука? По-ворушила пальцями. Гострий біль різонув десь аж біля серця. Вона скрикнула. Почала замо-тувати знову. І від цього залежить щастя? Не може бути. Не повинно бути! От якби винайти якийсь засіб, щоб можна було музику передавати з душі в душу через якийсь апарат. Що з того, що рука покалічена чи голосу нема? Серце співає, і люди чують його. Ніяка випадковість не заглушить пісні, жодне нещастя не вб’є її. Скільки на світі людей з пісенним серцем, у яких відсутня можливість висловити себе в звучанні.
За дверима почувся знайомий голос:
— Сюди? Дякую. Вона сама? Добре.
В палату пролізла Поліна Михайлівна. Вона оглянула приміщення, ступила кілька кроків до Оксани.
— Це ти, Ксаночко? Чому тут темно? Ага, ось вмикач. Я зараз.
Спалахнуло світло. Поліна Михайлівна приклала руки до грудей, зітхнула. Витерла сльозу. Кинулася до дівчини, обняла її за плечі.
— Як мені боляче! Як мені тяжко!
— Здрастуйте, Поліно Михайлівно, — Оксана опустила погляд донизу. — З чим завітали?
— А я почула, що ти тут, у Ворзелі, вирішила провідати. Ху, душно. Мабуть, опади бу-дуть. А мені старий сказав. Ну, я й вирішила сьогодні провідати. Боже, яке нещастя! А ми тоді ждали, ждали, раділи. А тут — на тобі! Добре, що щасливо все закінчилося.
— Ну, не зовсім щасливо.
— Добре, що жива-здорова.
— Я теж так думаю. Дехто вважає, що я пропала. Ніби все щастя в тому чи іншому фа-ху. А якби я вчилася на ткалю чи на агронома? Тоді аварія не розбила б щастя? Смішно.
Поліна Михайлівна зробила губи сердечком, задоволено кивнула.
— Я рада, що ти не сумуєш. Бачу скрипку. Ти що, вже граєш?
(Продовження на наступній сторінці)