Ключ не зупинити, крил не доточити. Птах давно тріпоче в серденьку твоїм. Лише власні крила повертають силу Відшукати стежку в Материнський Дім…
Правда, правда! Чую ваші голоси, Миколко, дідусю… Йду вам назустріч.
Спокій і віра входили в серце. Хто сказав, що нема Миколи, доньки, вбитих бійців? Во-ни в й і й, отже, вони є, вони вже невмирущі. Хвиля життя котиться поміж новими й новими берегами. Але то береги єдиної ріки. Тієї самої ріки, краплями якої були й вони з Миколою.
Хтось торкнувся її плеча. Вона розплющила очі, підхопилася.
— Що? Пора?
Помічник пілота схилився до неї, очі в нього тривожні, темні.
— Пошкоджено прилади. Важко орієнтуватися. Десь близько, а де, не можу сказати. Що будемо робити?
— Стрибатиму, — вирішила Оленка.
— Київ недалеко. Але тут повно поліцаїв, жандармерії. Дивись…
Вона не відповіла, рушила до люка. Перевірила ящичок з рацією, кобуру з пістолетом. Помічник пілота відкрив люка. Звідти дихнуло холодом, темрявою. Оленка мимоволі відсахнулась.
— Скоріше! — квапив супутник.
Вона потисла йому руку. Той підбадьорливо кивнув.
Ревуть мотори. Десь у просвітах хмар блимають вогники поселень. Чи, може, здається? Млосно в грудях. Серце б’ється, як у птаха в сильці. Подих перехоплює. Ну чого ж ти, Олен-ко? Звідки страх? Це ж завершується твоя дорога сліз. Починається дорога битви. Ти ж хотіла її? Йди!
Оленка рішуче стрибнула в ніч…
Мелодія восьма
ПАЩА ХИЖАКА
ПЕРШИЙ ПОСТРІЛ
Віддалився літак у чорному проваллі неба. Перехоплює подих, дзвенить у голові. Дов-кола чорно-сіра пелена хмар. Падіння, падіння у невідомість, у пітьму. Час розтягнувся до нескінченності. Моторошна, кошмарна самотність у хаотичній безодні.
Раптом Оленці здалося, ніби вона десь збоку, і спускається зараз на парашуті не вона, а хтось інший. Вона ж здивовано спостерігає за цим, тамуючи страх. А руки механічно нама-цують парашутне кільце, смикають його.
В’юном полинули вгору, натяглись стропи. Оленку смикнуло, вона заколихалася в повітрі на незримих руках. Одразу їй полегшало, стало веселіше, зникло почуття роздвоєності.
Вона поглянула вниз. Швидко наближалася земля.
Аби лиш не потрапити в руки ворога. Аби вдалося непомітно приземлитись. А там вона дасть собі раду. Добереться до своїх.
В стропах свище вітер. Насувається громаддя лісу. В обличчя дихнуло запахом хвої. Рідним, знайомим запахом лісу. Верхів’я дерев скажено мчать навстріч, гілки боляче стьоб-нули по щоках. Оленка заплющила очі.
Ударі Вона звично впала на правий бік, як її вчили.
Серце стугоніло, шуміло в скронях, важкий подих заважав їй прислухатися до зовнішніх звуків. Кілька хвилин вона лежала, щоб втишити серце. Потім підвела голову. Темрява обступала з усіх боків. Тиша. В тій тиші ухнув сич. Вона здригнулась від несподіванки.
Підвелася, смикнула за стропи. Купол зачепився за верхів’я сосни. Треба зняти, бо вранці помітять, підуть по слідах.
Рвонула з усіх сил, впала на землю. Купол ліг поруч. Жужмом згребла м’який шовк до-купи. Передихнула. Знову прислухалась. Десь почувся стук. Затаїлася. Що воно таке? Може, дроворуби — тук-тук-тук! А, то, напевне, дятел! Ну, звичайно, дятел… Незабаром світанок, він шукає собі поживу. Як любили вони з Миколою цього птаха! Бути таким, як дятел, лю-бив повторювати Микола. Працювати невпинно, довбати кору невігластва, ницості, бруду, бездушності.
Згадавши про Миколу, Оленка ніби пробудилася. Серце забилося рівніше, в руках з’явилася сила. Геть страхи, геть сумніви. Чого їй боятися, за кого боятися? За тіло? Так, во-но може впасти, вмерти. Ну й хай! Вона знову стане часткою того джерела, з якого вийшла. А джерело — невмируще.
Вигребла ножем яму під сосною, запхала туди парашута. Засипала піском, зарівняла. Потім навпомацки назгрібала попід молодими соснами глиці, притрусила тайник.
Почало сіріти. Оленка поглянула на годинника. Незабаром світанок. Вона оглянула місце свого приземлення. Здається, нічого не помітно.
Рушила геть від сосни. Минула густу посадку. На краю її зупинилася. Ще треба при-вести себе в порядок. Комбінезон скинути. Закопати чи ні? А може, ще пригодиться? У че-моданчик. Туди, де рація.
Хутко перевдяглася. Залишилася в теплій сукні й жакеті. На голові берет. Пістолет у внутрішню кишеню. Так. Здається, все гаразд. Документи напохваті. Що тут у неї? Ага, це справжні. Диплом учителя. А це — "липа". Перекладач оперативного відділу гестапо. Грізна печатка, підпис. Усе в порядку.
Оленка дістала дзеркальце. Поглянула в нього. На неї зиркнули великі злякані очі. Вона всміхнулась. Якось неприродно, штучно. Ні, так не можна. Слід заспокоїтись. Оволодіти со-бою. Ти не розвідник. Ти просто житель окупованої України. Ти вірний слуга великого рей-ху. Тьху! Не хочеться, навіть граючись, думати про це, а треба.
Вона зітхнула, рушила далі. Де ж вона? Які села навколо? Як зорієнтуватись? Запитаєш… а потім потрапиш, куди не слід. Одразу підозріння.
Поміж посадкою колія в піску. Куші пожовклого зів’ялого полину. Оленка з ніжністю схилилася, одломила гілочку, розім’яла на долоні, вдихнула гіркуватий запах. Продзвеніла пісня з дідової леґенди про істину: "Ой полин, ой полин, степу сивого плин". Вона шепнула: "Вітаю тебе, любий мій, рідний. Ти — як привіт матері землі, мов ласка коханого краю".
— Милуєшся? — пролунав різкий голос.
Оленка закам’яніла. Ноги затремтіли. Якась сила хотіла штовхнути її навтікача. А ро-зум наказав: тихо, будь спокійною. Ти — сильна! Ти мужня! Ти невразлива!
Вона розігнулася. Обернулась на голос, усміхнулася.
З-за сосон бадьорим чвалом виїжджала конячина, запряжена в біду. В ній сидів кремез-ний молодий чолов’яга, в якійсь дивній формі. На руці пов’язка. Майнуло в думці: поліцай. Чоловік був вродливий, обличчя владне, гордовите. Він посміхнувся, блиснув разком білих зубів.
— Ого, яка лісова красуня! Підвезти до Глевахи?
"Глеваха", — подумки зраділа Оленка. Це зовсім недалеко від Києва. Вона добре вив-чила околиці. Тепер усе гаразд. Вдячно кивнула. Довірливо подала чемоданчика.
— Вельми буду вдячна добродієві офіцеру…
Він розплився в задоволенні. Посунувся. Чемоданчика поклав біля ніг. Кашлянувши, зиркнув на високі груди Оленки.
— З Іванівки чи що? Ньо-о!
Конячка весело махнула хвостом, побігла між деревами.
— З Іванівки, — впевнено ствердила Оксанка. Тепер вона повністю зорієнтувалась.
— А в якій справі? — поцікавився поліцай. — Куди?
— Та я, власне, з Києва, — повагом промовила Оленка. Недбало висмикнула докумен-та, подала.
Поліцай глянув на печать, штамп. Схвально кивнув.
— Добре влаштувалась. А в Іванівні хто, батько, мати?
— Тітка…
— А хто ж така? Я там усіх знаю.
Серце в Оленки тьохнуло. Вона силувано всміхнулася.
— Навряд, чи ви знаєте її. Вона недавно туди переїхала.
— Чого там. Усіх знаю, — похвалився поліцай. Раптом нахмурився, якось косо зиркнув на Оленку, на її чемоданчик, зненацька запитав:
— А ти нічого не чула про парашутистів?
— Яких… парашутистів? — помертвілими вустами ворухнула вона.
— Совєцьких! Яких же ще? — єхидно пояснив поліцай. — Сьогодні вночі викинули. Не зустрічала нікого підозрілого?
— Н-ні, — ледве витиснула вона.
"Біда, біда, — стукало серце. — Він підозрює щось. Треба діяти. Не можна так одразу лізти в пастку. Відкриють чемодан, одразу ж побачать рацію, комбінезон. Заплутають запи-таннями. Що ж робити? Що робити?"
— А ти, дівко, теж щось підозріла, — вишкірив зуби поліцай. — Як, ти не заперечуєш, щоб заїхати разом у комендатуру? Про всяк випадок. А то хто зна, довідка в тебе хоч і доб-ряча, але перевірити не завадить.
— Можна й заїхати, — з силуваною байдужістю сказала Оленка. — Тільки тоді пеняй-те на себе.
— Добре, добре! — іронічно відказав поліцай. — Та й чемоданчик твій чогось мене цікавить. Інтригує, розумієш? Дозволь поглянути?
Він зупинив конячку. Простягнув руку до чемоданчика, почав розкривати. Неприємна млость підкотилася до горла Оленки. От і все! Почалася дорога битви, одна мить, і буде пізно. Вона сунула руку за пазуху, одночасно озирнувшись довкола. Стіна лісу, густі кущі терну, туман.
Ляснув постріл. Поліцай страшно застогнав, падаючи набік. Конячина здригнулася, смикнула, побігла. Оленка задубілими руками натягнула поводи, зупинила її. Схопила чемо-данчика і, жахаючись глянути на синіюче лице поліцая, кинулася в кущі.
Ноги підгиналися, сльози котилися по її щоках. Вона вбила. Вбила людину… її вирва-ло, губи дрібно затремтіли. Припала до сосни, ніби хотіла добути в неї нової сили.
Сосна дзвеніла заспокійливо. І в глибині душі лунав нечутний голос сумління: "Стань над примарами. Світло не долається пітьмою. Готуйся до бою. Життя — то вічний бій. Го-туйся до бою!"
Оволоділа собою, рвучко кинулася вперед. Треба відійти подалі від проклятого місця. Скоріше до Києва. Може, там залишилися рідні? Звідти краще орієнтуватись.
Тіло Оленчине все ще здригалося від огиди й жаху, боляче дзвеніло в голові, а хтось внутрішній, хтось у серці, в душі владно штовхав її далі й далі, у страшний вихор життя.
(Продовження на наступній сторінці)