Дивною тишею, ніжним ароматом, осяйним блиском прекрасного лику зустрів бог вояків у храмі. Вони завмерли, заворожені, вражені, здивовані. Не відомі раніше почуття пробудилися в жорстоких серцях, пом’якшили їх. З глибин душі виповз сум. Перед ними виникли картини палаючих станів переможеного племені, почулися зойки. І воїни вперше пожаліли дітей ворогів своїх, як власних. І сказав головний воєвода: "Воїни мої! Вороги би-лися з нами доблесно й хоробро. Не гоже повертати їх у рабство лише тому, що зброя наша сьогодні була могутніша. Одпустимо їх додому, віддамо скарби їхні, щоб знову палали ба-гаття в селищах, щоб діти раділи поверненню батьків, як радіють нині наші діти. І не будемо піднімати меча один на одного. Хіба не дає наш багатий край всього, що треба людині? По-гляньте на бога — він схвалює мої слова!"
Бог справді усміхався, його чоло сяяло мудрістю, очі випромінювали любов. І запалю-валися любов’ю серця воїнів. Одпустили вони полонених, оддали їм пограбоване. Молода дівчина-жриця, сховавшись у куточку храму, плакала від щастя. А коли розійшлися воїни, вона знову побігла на луки, щоб принести жертву вдячності за велике чудо, яке сотворив перероджений бог.
Старий жрець, почувши, що храм нічого не отримав від здобичі військового походу, аж потемнів од гніву. Він вирішив дізнатися, що скоїлось, скликав своїх помічників і причаївся з ними у схованці біля статуї бога. Ждали недовго. Дівчина повернулася з луків, несучи гірлянди чарівних польових та лугових квітів. Вона, співаючи радісні пісні, поклала дарунки біля підніжжя, увінчала бога найкращими квітами, поцілувала його чоло. Блакитними про-менями спалахнули його очі, в залі залунала чарівна, таємнича музика.
Жерці збагнули, хто переродив серце їхнього бога. Чорна ненависть спалахнула в їхніх ницих душах. Вони кинулися до дівчини, безжально вбили її перед лицем кумира. А потім, спаливши, піднесли йому в жертву. Задрижала земля. І сльоза скотилася по щоках осяйного бога. Обличчя його враз скривилося в хижому оскалі, й очі спалахнули кривавим вогнем, як і колись.
Дід Василь замовк, розкурюючи люльку, пихнув димком.
— Мудра казка, — прошепотіла Оленка, не розплющуючи очей. — Я розумію вас, дідусю.
— Тільки ця притча дає неповну відповідь про істину, — озвався Микола.
Дід Василь нечутно засміявся. Все повторюється, у всі віки одні й ті ж самі прагнення до всеосяжної відповіді. Пташеня одразу хоче черкнути крилом об небо. Він ласкаво розкуй-овдив Миколину чуприну. Докірливо похитав головою.
— Гай-гай, горе-теоретики! Закінчену істину вам подавай, все на полички розклади. Що таке істина? Це вічне запитання, всі віки, всі епохи розв’язують його. А чи можливо це зробити? І що означає розв’язання цієї вражаючої загадки? А може, саме запитання формулюється неправильно? Хто скаже про це? Пригадую свою юність, дитинство. Я дуже рано почав думати над цими "вічними" проблемами. Божеволів від них, горів у тому по-лум’ї, перечитував гори книг. І знемагав серед павутини найпротилежніших думок та вірувань, аж доки почута мною леґенда допомогла наблизитися до розуміння того, що я хотів знати. Лише наблизитися…
— Яка леґенда? — стрепенувся Микола. — Ви мені розповідали її?
— Ні, не доводилося. Леґенда та — саме про істину.
— Так розкажіть нам, дідусю, — попросила Оленка, ластячись до старого. — Все одно ми не заснемо сьогодні.
Дід погладив Оленку по голові, зітхнув.
— Гаразд. Оповім ту леґенду. Тим більше, що почув її від Дивів.
— Як від Дивів? — збентежено запитав Микола, засовавшись на човні. — Ви це все-рйоз? Чи жартуєте?
— Не поспішай. Почуєш сам. Дай згадати, як це почалося… Бачите, на Правобережжі бовваніє Дивич-гора? Саме там я почув ту хвилюючу леґенду.
Микола й Оленка перезирнулися, з острахом поглянули на старого. Може, він марить? Ні, чоло нахмурене в зусиллі згадати забуті літа й події, примружені очі дивляться строго й спокійно.
Дід знову набив люльку тютюном, запалив.
— Ви знаєте, чому ту гору називають Дивич-горою?
— Дівич-горою! — уточнив Микола. — То в ім’я якоїсь славетної дівчини, яка увійшла в гору, аби не дістатися в полон ворогам.
— Є такий переказ, — згодився дід. — Але він пізнішого походження. Він виник тоді, коли люди забули прадавнє значення назви. Старі люди в минулому віці ще пам’ятали про це, я чув ті перекази від діда, а він — від прадіда. Так от… Дивич-гора має назву від тих таки Дивів. Там, на тій високій кручі, збиралися Диви-побратими в грозові горобині ночі на вели-ке віче, на казкову раду. Давно вже люди згубили стежку до них, забули про давнє побра-тимство, але вони з віку в вік чатують, що, може, знайдуться щирі душі, котрі відновлять полум’яну братерську спілку, почують голос великої природи.
— Ну, ну, — схвильовано озвався Микола. — Що ж було з вами?
ДИВИЧ-ГОРА
— Мені було тоді чотирнадцять років. Я навчався в гімназії. Любив читати. В тому потоці прочитаного було все, що завгодно — від філософів Еллади до окультних манускриптів, від романів Жюля Верна до міфів різних народів світу. Але юна душа прагну-ла найбільше до дивовижного, казкового, чарівного. У глибинах життя, явищ, у природі, в історії світу я хотів бачити лише незвичайне, таємниче. Мабуть, тому й полюбив перекази про таємницю Дивич-гори. Серпанок народних леґенд одухотворив її, і цей настрій мимоволі передався мені.
Вечорами я довго просиджував на березі, дивився на гору, мріяв. Спробуйте коли-небудь прийти сюди, зосередитись, дивлячись на неї… і ви збагнете тодішні мої почуття.
Коли спадає ніч над дніпровською долиною, коли блакитна мла котиться по широких плесах ріки, Дивич-гора стає суворою, втаємниченою. По її схилах повзуть легкі вечірні ту-мани, вони підіймаються покрученими яругами від води до верхів’я, вкривають гору напівпрозорим серпанком. І відчуваєш, що перед тобою над дніпровим річищем не мертве громаддя з глини й землі. Здається, ніби там сіла колись спочити біля води добра бабуся з породи велетнів, прадавня баба Злагода. І, втомившись від багатовікового шляху, заклякла на тисячі літ, ждучи невідомо чого.
Ще змалку я чув, що багато таємниць — суворих, страшних і хвилюючих — ховає в собі, у своїй глибині Дивич-гора. Минають дні, роки, віки, а вона мовчить — німує. Мов-чить, коли понад нею виспівують жайворони, а прозорі хмарини, знемагаючи від спеки, зу-пиняються в небі, щоб перед далеким польотом освіжитися над Дніпром. Мовчить весняни-ми вечорами, коли веселі й сумні дівочі пісні линуть над нею, завмираючи в густих лісах Лівобережжя. Мовчить узимку, закутана в сніговий саван, дрімає під завивання злої хурделиці. Німує й ночами, коли срібен місяць прокладає мерехтливі стежки на дніпровському плесі.
І лише в горобині ночі, коли блискавиці краять дивоколо від одного кінця обрію до другого, коли зелено-багряні змії грозових розрядів в’юняться в просторі між скаженими товпищами хмар і гнівним дніпровським потоком, коли все живе ховається в свої притулки, — випадкові перехожі або рибалки, що не встигли добратися додому, можуть почути потужні голоси, дивні пісні, таємничу мову, інколи стогін. Старі люди казали, що то озивається від свого віковічного сну Дивич-гора. І ще згадувалося, що хто прийде в цю пору до гори з чистим серцем і незлобивою душею, той зможе збагнути таємничу мову і почути древні перекази про долю рідної землі.
Дещо мені розповів дід Харлампій… твій прапрадід, Миколо, старий рибалка. Пам’ятаю й досі той теплий червневий вечір… На березі прив’язані човни. Один з них пере-вернутий догори, як оцей-то, па якому ми сидимо. На ньому зручно вмостився дід, смалить люльку. Жевріє вогник між прокуреними вусами, падають на пісок золоті іскорки. Над ти-хою водою пливе, танучи, запашний дим, і такими ж сувоями в’ється химерна розповідь діда.
"А чи правда, що можна почути мову горн? — несміливо запитую я. — Чи, може, то тільки так… для казки придумано?"
Очі діда хитро примружені. Але він не сміється. Білі брови підіймаються, він незво-рушно дивиться в далечінь, де в сутінках бовваніє Дивич-гора.
"То все правда, — чую відповідь. — Недарма народ з вуст у вуста передає ті перекази".
В той вечір він і оповів мені про давню леґенду, про велике віче у горобині ночі Дивів-побратимів, про їхнє довге-довге чекання… про те, що можна почути ту мову, якщо сповни-тися щирістю і мужністю.
Минали дні. Спливало літо. Пожовкли, схилилися до землі буйні жита. В моїй душі визрівав химерний план. Я все ждав, коли ж почнуться горобині ночі, щоб в одну з них почу-ти мову Дивич-гори за Дніпром.
Якось у серпні розгулялася гроза. Батько з матір’ю полягали спати. Тільки баба приви-дом туманіла біля вікна, раз по раз хрестячись і промовляючи: "Господи пронеси! Справжня горобина ніч!"
Я стрепенувся. Горобина ніч?! Ось коли можна перевірити, чи правду сказав дід.
Невдовзі й баба заснула. Я, тремтячи від хвилювання, встав, підкрався до вікна. Зовсім недалеко мигнуло, оглушливо гримнуло. Я злякано відсахнувся. Майнула боязка думка: "Може, не треба?"
Та хлоп’яча впертість перемогла. Знявши зі стіни батьківський кобеняк, одягнув його й вислизнув надвір.
(Продовження на наступній сторінці)