— Але це лише окремі натяки, — вела вона далі. — Таких недоречностей повно, я про це детально міркую в проспекті. Багато в проґрамах зайвого, багато традиційного. У викладанні літератури, історії, математики, співів, праці, географії. Треба дати школі, вчите-лям більше свободи, більше вибору. І не зв’язувати їх дріб’язковою бюрократичною звітністю. Звітність може бути лише одна — результат, реальні знання учня, його морально-етичне обличчя, той здобуток, що він має від шкільного джерела. Напрямок для всіх шкіл, для всіх учителів єдиний: формування людини комуністичного суспільства, але вирощування крил для польоту кожного птаха індивідуальне, унікальне, неповторне. Стереотипу для крил нема і не може бути. Отже, назріває необхідність реформ у школі, у всій сфері освіти. І тут я скажу з усією відвертістю: без докорінної зміни становища школи, її статусу в суспільстві неможлива серйозна реформа. Ми говорили з учителями, з учнями, з батьками, і готові за-пропонувати таке.
Марія замовкла.
Мовчали вчителі, учні. Не можна було відчути настрою гостей. Марія притисла доло-нею листочка з тезами.
— Ми пропонуємо створити школу-сім’ю. Це не школа-інтернат, як дехто подумав би, я це бачу по виразу обличчя. Не заперечуйте з ходу, а вислухайте. Учні після навчання біжать додому, гуляють, працюють чи ледарюють. Усе це безконтрольно, безсистемно, хао-тично. Всі зусилля школи розлітаються вщент. Лише окремі батьки мають педаґоґічні здібності, розуміють значення кожного слова, кожного погляду, власної поведінки, прикладу тощо. А більшість батьків діють, впливають на власних дітей антипедаґоґічно, антиеволюційно. І цьому не зарадиш. Ми не можемо добути для наших учнів ідеальних батьків: маємо те, що є, те, що сформоване складним минулим, те, що виростає під урагана-ми сьогодення, під пропаґандистськими, ідеолоґічними залпами наших недругів. Який же вихід? Відділити дітей від батьків? Абсурдно. Сім’я була, є й лишається основним складовим чинником держави, підґрунтям нашої вірності Вітчизні, рідному краєві, традиціям революційного минулого. Але разом з тим нове покоління повинне рішуче поривати з тяжінням учорашнього дня, з міщанством, забобонами, пересудами батьків. Я не пропоную відділити дітей у якийсь табір, де вони будуть під наглядом наставників. Це не так. Але ми хочемо, щоб школа стала не лише інформаторієм, де учні здобувають певну суму знань, а сім’єю, братерством, де повністю формуватиметься душа й розум майбутнього громадянина. Нова школа має приносити радість не лише учням, але й батькам.
— Про що ж ідеться? Йдеться про життєве, орґанічне проростання, взаємопроростання школи й сім’ї учня, учительської громади і суспільства, котре практично формується цим творчим учительським колективом країни. Батьки не усуваються від виховання своїх дітей, а, навпаки, їхня відповідальність посилюється. Треба, щоб усі вони збагнули: завдання батьків не лише народити дитя, не лише вигодувати його чи влаштувати йому сите, забезпечене жит-тя, а головним чином у тому, щоб допомогти дитині самореалізуватись, саморозкритись, знайти своє, неповторне, унікальне призначення. Стати собою — це не просто фраза, а го-ловне призначення людини. Якщо учень не стане собою в школі, якщо батьки й учителі не допоможуть йому сформувати цю унікальну особистість, тоді ми матимемо лише модний стереотип, можливо, й ефектний, але порожній, хвальковитий, мізерний, марний для нашого суспільства. Як намагається західний світ по безлічі каналів розмити нашу революційну цільність, нашу певність, нашу віру в революційні ідеали, як прагне втягти нас у свій алґоритм приреченості та ветхості, прищепити нашому поколінню культ вседозволеності, цинізму, байдужості до високого призначення людини! А ми… Чи стаємо ми супроти цієї атаки всією силою, так, як у дні Жовтня чи в роки Великої Вітчизняної війни?
Я трохи захопилася риторикою, друзі, вибачте! Для мене це не слова, а біль душі. Про що ідеться? Про школу-сім’ю, в якій будуть злютовані душі й серця учнів, учителів, батьків. Батьки теж повинні вважати себе учасниками творчого, педаґоґічного процесу, брати на себе повну відповідальність за те, хто виходить з їхньої хати на творче поле Вітчизни. Сім’ї, які збагнуть, про що тут мовиться, стануть ядром нового, прийдешнього суспільства, нової свідомості, нових традицій, нового ставлення до речей, до суспільних явищ, до грядущого. Те, що я пропоную, має будуватися на певних економічно-суспільних передумовах. Школа повинна мати шмат землі, ферму, сад, поле, город, майстерні. Школа має бути первісним комуністичним ядром грядущого. І вчителі стануть не службовцями, не інформаторами, котрі працюють за таку-то зарплату в місяць, а старшими друзями, лідерами радісного похо-ду в країну тайни, пізнання, творчих дерзань, формування нового світу людяності й краси. Учителі теж повинні невпинно вчитися, бути вічними учнями, рухатися вперед, інакше вони перетворяться на роботів, що рік за роком передають учням одні і ті ж завчені колись фор-мули. Бо в такому випадку вони рано чи пізно стануть гальмом творчого учбового процесу, ворогами нового, сміливого, дерзаючого. Так воно тепер часто і є. А не повинно бути! Школа має стати своєрідною лабораторією, лабораторією еволюції, лабораторією революційних експериментів. Весь час у пошуках, у пізнанні, в творчості, в праці. Треба звільнити учителів від сліпого слідування проґрамі. Хай проґрама стане лише кістяком навчально-творчого про-цесу. Учнів слід вирізняти за їхніми здібностями, за їхнім глибинним покликанням. Може, хтось чудово сприймає математичні закони, — хай іде скоріше на математичні вершини, йо-му треба допомогти. Інший має задатки композитора, механіка, піаніста, будівника, архітектора, садівника, біолога, педаґоґа — у кожному треба відкривати його заповітне. Тоді щезне обридження до праці, тоді кожен матиме радість від життя й творчості, бо ототожнить свою життєву стежку з саморозкриттям. Це й буде тим, про що мріяли творці наукового комунізму, — стрибком із царства необхідності в царство свободи. Разом з тим слід подбати про те, щоб у кожного складалося синтетичне мислення, всебічні смаки. Спеціалізація не-припустима для прийдешнього. Такий підхід до навчання можливий лише у школі-сім’ї. Там, де шляхи батьків, учителів, учнів не розходяться після навчального процесу.
— У школи згодом будуть музей, картинна галерея, музичні класи, свої машини, майстерні, лабораторії. Це буде сильна соціально-господарська система. Там, де села малочисленні, можна об’єднувати в школу-сім’ю кілька населених пунктів. Я певна, що шко-ли-сім’ї дуже швидко стануть цілком рентабельними і не братимуть від держави коштів, ставши ядрами грядущого комуністичного самоврядування. Я пропоную створити таку шко-лу у нас. Як директор школи і педаґоґ, стверджую, що час наступив. Батьки, більшість батьків, учні, вчителі підтримують цей проект. Зупинка за районними та обласними орґанами. Прошу висловлюватись, товариші, по основних тезах пропозиції. — Марія сіла. Прошелестіла якимись папірцями на столі, додала: — Це лише натяк, те, що я сказала.
Детальний план передамо окремо. Головне тенденція. Ми хотіли б знати, що думають наші гості.
Завідуючий райвно облизнув губи, цмокнув, розвів руками. Поглянув за вікно, де роз-пускалися, весняно сміялися гнучкі віти верболозу, і поважно сказав:
— Фантастика — це гарно. Я теж люблю фантастику. Читав Єфремова. Як воно… "Туманність Андромеди". Далеко заглядає письменник. На тисячі років! На ти-ся-чі! Малює прекрасних, величних, ясних людей, можна сказати, титанічних людей. Аж страшно подума-ти, що такі люди колись будуть. А таки будуть же?! Але то в прийдешньому. А ви, Маріє Панасівно, в сучасність бажаєте… е-е… перенести майбутнє… Несерйозно.
— Товаришу завідуючий! — озвалася бойова піонервожата з кирпатим носом, пишною зачіскою і блискучими чорними очима. — Єфремов мріяв про радіопередачі між зірками че-рез тисячі років, а вчені взяли та й почали здійснювати його мрію тепер.
Вона одтарабанила свою тираду, ніби боялася, що її переб’ють. Завідуючий райвно ліниво всміхнувся, одна брова його поповзла вгору, друга скептично примружилася.
— Зірки — то одне, а школа — інше. І потім, прошу не перебивати. Ви не враховуєте… е-е… безлічі обставин. Отже, для вас потрібні спеціальні звіти для міністерства. Потім, зар-плата. Учителі у вашій школі матимуть незміряно більше навантаження, отже, й зарплата у них має бути вищою, а це…
— Пробачте, — сказала Марія, — там, у проспекті, я відзначила, що школа матиме ко-лективний рахунок, і розумні потреби кожного вчителя, учня і батьків, задовольнятимуться природно, просто, як це відбувається у кожній сім’ї.
— Хм, — здивувався завідуючий. — Самообслуговування? Хм… Це економічний во-люнтаризм. В одному селі гроші будуть отримувати, в іншому — колективний рахунок. Не-розбериха. І ще… Коли вашому вчителеві, чи вам, чи учневі треба кудись поїхати чи придба-ти щось, тоді як?
— Дуже просто, — відповіла Марія. — Так, як буває у всіх порядних сім’ях: людина бере, скільки треба, їде на вокзал, її проводжають друзі, вчителі, батьки.
— Бере, скільки хоче? — здивувався завідуючий.
— Не скільки хоче, а скільки треба.
— А зловживання?
— Навіть у нормальній сім’ї зловживання, я вже не кажу про крадіжки — виняток, — зауважила Марія. — А школа-сім’я? Для чого ж ми творимо її? Невже нас мають зупинити рептилії далекого минулого — недовір’я до людей, заздрість, жадібність, зловживання?
(Продовження на наступній сторінці)