МІСЯЧНИЙ ВЕЧІР
Горнуться тумани й сповивають
сон безвинний твій, твій гробик.
Помира пурпурністю без краю
вечір: вечір добрий, добрий!
На фіялках скатерті морської—
місяцева скибка хлібна:
в поминання дар! вінець подвоїть
при воді, що в смерть поблідла.
Ждатиму, аж доки знак небесний
з блисками почне скликати.
І в нетлінній течії присестрить
голуб, світністю крилатий.
Все при невзоримій глибочіні
ждатиму німіш від скелі:
звідси двері в зустрічі розчинить
погляд сонця—двері теплі.
20.VI.64
БУРХЛИВИЙ ЗАХІД
Множена, як і тривожна, входить,
розливаючи згорання—
воля моря! коло тебе в подих
повені, мов зелень, звана...
Відкриваючи й твої недавні
спогади, що перейшли.
Я не чув, бо з кручами найдалі
розділя пожар ялин.
І тепер—неначе скеля стигне
в мох! то домовина в горе...
Де привиддя вічно негостинне,
мечеться, з негоди зморне.
Раптом чайка, крильцями висока,
в трепеті спадає, з тайни —
провіщаючи: твій сон в оковах
весь лампадками рознятий.
28.VI.64
ВЕЧІР ВЕСНИ
Небо—гніт засвітить, зором кротке;
жар при лісі голубім.
З дітьми попрощається наокрест
і призначить вік тобі.
Де замок, що блискавки чотири,
з полум'я ключів одвічних:
на труну—на віко, в смерть закрили! —
вже любов твоя посвідчить.
Дохлюпнеться й найрідніший шепіт,
де ліхтарний мріє міст.
Мирно в смерті—проліски найперші,
з криги: до грудей візьміть.
Це—даровано напроти болів,
з воскресіння: знаком хресне.
Небо! тільки твій приплив дозволить
відновити сяйво з весен.
28.VI.64
ЧИСТА ПРИБЕРЕЖНІСТЬ
По карнизах світла— дощик ходить,
сизими руками сіє...
Випити ж, душе! згубивши гордість,—
зілля моря невесільне.
Все—злетить, над жовчну зеленизну,
вибух сивий: розбивати,
ніби в кару, кручу серця бідну,
з болями через обвали.
Всюди твій несплаканий пристанок
видно над ланами моря,
серед огнища плачів, що брано—
з бурі: в грудях відговорять.
І повтори кружністю поткались,
бігши—скойку заливати.
До гробів горить небесна жалість:
обмива в собор посвятний.
3.VII.64
ОКЕАНОВЕ ДОСВІТТЯ
Доля найбіліший гнів пророчить,
зводячи долоні з бризку,
де руїну від каміння ночі,
сіру: розпали закриють.
А в сусідстві спочуття кривавне
б'ється з блиску течією...
ні! мов сірка, зеляно не в'яне—
мчати чергою своєю.
Береже з біди незнаний острів,
як часовню мідних трун:
там—вістки, метеличинки прості,
небо в полум'я вберуть.
І не мучитиме смертна стужа
від пісків—забуте серце:
без зірок забуте! де подужа
біль, аж поки кров воскресне.
Десь: останні, з берегів не згиньте
спомини від юних стріч!...
все—в свічадності вино розлите,
все, немов стихар, стремтить.
4. VII.64
НЕЗНАНИЙ ПЕРЕХІД
Глибина: в грозу, як пряжу, вбрана,
як в ожинник, і синіша,
розділила! з липня чайок зграя—
при біді твоїй страшиться.
І прокинувши гілля далеке,
в сторону, де вмерла юність:
ти погас, мов ґнотик, білоклене! —
серед змій, вінцем отруйних.
Розділила: з книги хвиль значити
межі смерти, як і моря,
де душа згадає сни в'язничні,
а кістяк гріхи розорять.
Звідси, загубивши жовклий череп,—
линути без крил на тойбік.
І великій схимі все чернече
скорбництво себе вподобить.
Вернуті на сплески світла кличні:
до потлілих трун, всі—вдруге,
здіймуться з воскресної каплички,
відболівши море трудне.
Вал димить, як бразолінні печі,
звівши серебро в ікону.
Вечір; і твоя коса полегшить—
смутки: на плечі світкому.
5. VII. 64
НАПРЯМОК ВЕЧОРА
Шлях—збирає огнища розлиті:
в коливання скиб вишневих.
Доле моя! з моря, як з молитви,
зводяться в кадильність меви.
А не відсвітити перстень свідчий,
де він: чи з труни скотивсь?
Крильми сизий вечір на відхідді
в прірві спалить острівки.
І сповивши крепом проти ночі,
десь, при громі неземнім:
похорон—плечей і снів жіночих,
не зрида дощів над ним.
Доля моя, тиха і невчасна:
через океан, як плач—
полум'ям і чайками звінчався
шлях, що душі розлуча.
Протечуть сузір'я в обрис кутий,
зріючи: гвоздичок ватри.
Не для мене серпик! зійде з пустки—
сині колоски зібрати.
11.VII.64
ПРИМАРНІСТЬ
Мріється, що тихо ти до мене
стала при швидкому вітрі.
Море: мов ялини в незміренне
поривання звалить литись.
І від місяцевих ти мирніша
від вінків: їх цвітів сім.
Дні травневі, з-між гілок верніться
і при розпачі своїм...
Там: як лірникові пальці вбогі
рельне струння в пітьмі рвуть.
Поруч ти, ласкава, проти болів,
брала руту білоруч.
Свідок біля неба—тільки світоч,
виткавши рукав: спалати...
через світниці! там жар пролито—
з хвиль, як маки мимо хатки.
Зводяться вали — прозорі скелі,
жаль розбити свій навіки:
в повів, з кров'ю громовою —вельми,
до грядок на синій виклик.
Тільки тойбік, мов скарбистий розсип—
від човнів! коло віконниць,
віє, та з долонь, сльозами росних,
зірка—дивину наклонить.
18.VII.64
ЖАЛЬ
Вкруг заморено в замкову строгість
біле речення сердечне...
Бо, схмарнівши, звичай семирогий
кине в страм і в сміхи вмече.
Проти нього: квітчик моря змовчить;
від грудей, мов чайка навзліт...
Не признаємось ні в рідні очі:
при гордині—кручі ржавій.
Тільки, аж страшна завіса пройде,
і не стрінемось ніколи,—
душі бачать: як життя холодне
змарнували в мертвім полі.
Пустка стане! ні річками айстри
не погасять муки серця,
а рвемось між ірії найстарші,
там: куди мороз не вдерся.
І жалі з невороття докликнуть
легіт і комусь присниться:
поривати скрізь вишневу гілку,
сиплячи росою в лиця.
23.VII.64
ГОДИНА НЕГОДИ
Доганя, в ридання забирати:
камінь смерти, косий череп,
на потоп розбившися по втраті! —
надвечір'я невичерпне.
А в грозьбі звірніючи руками,
розрива криваві сосни —
через скелю і громами спрямить:
сніжністю розливши в поспіх.
Відкриває, від гріхів невтішні,
ребра та з валами здвиже.
Женучи, мов кречети, наспішить
гнів! під неземелля нижче.
Димне з гробівця грудей пророчить
горе: місяців забудець,—
навіть ниви в передсмертні корчі
котить, як виття прилюдне.
І на скатерть розкида скипіти
гнів, гіркіший від труни:
кружачи під голосіння в плити—
цвинтаря, де біль приник.
Все напроти тебе: в пітьмі сивій,
де стежки огню замкнули.
Тільки вісників крилата милость
визволя в надзір'я—з смутків.
25.VII.64
ПРИБЕРЕЖНИЙ ГОЛОС
Міряється в громі строга правда—
в білому: що й гілка яблунь.
Чи впокорена їй зграя страдна
чайок, де суди проглянуть?
Я не знаю, чи пташки тихіші—
дві, що в парі прилетіли:
скрито звістять, по піску пробігши,
про жалі! не роси милі.
їх не вернемо, кущів рожевих,
до вікна—звести багаття;
ні туманів при горі: бо в жеврій,
мов з іконостасів знята.
Пронесуть рисунок горя—ризи,
палені в пісок по скойках.
Там і голубий обвал наблизить
спогади до болів кротких.
Коливаються безмежно й вінця
моря, зметані за сонце...
де—в недень:до мене відкликнися! —
зійде квіття високосне.
Все до безгоміння мимо мене—
зілля: все прозоре, лившись,
німо сплаче, відсвітом надземне,
з грядки згадок найлюбіших.
26.VII.
ПРИПЛИВНА ХВИЛЯ
Скружена, як рельний вал, негода:
старчикові сонця в клопіт.
Котять голосні безодні! сходять,
сиві, до пожеж потопних.
Понад їхнім димом коло пальців,
що біжать, перекипівши,
мева: сирота злетить припасти
до грудей крайнеба щирих.
Розгоряється в пломінну пряжу
блискавок, на зорах смерти—
синява могильна, звідки в'яжуть
берег: тінню серця мерхлий.
Складено не в наші зорі тайну,
при віках—як вал, прилитих,—
де тобі спочити! де впадають
різно думи: всі трилистки.
Жеврій сплесками коси від гробу
литиметься через любі—
черги моря: в долю безборонну,
що хреста свого не згубить.
26.VII.64
ВІДХІД НЕГОДИ
Палено ланами з надвечір'я —
звали, де дитя втече:
налякалося! бо бризком вітрять
звірі сині на плече.
Щире—рідне, в слові не сказати! —
світлиться від сонця з кручі:
що, як мати, станувши на захід,
гляне до валів ревучих.
(Продовження на наступній сторінці)