СТЕЖКА СЕРПНЯ
Прозначується в винограді справжнє
єство життя: барвить, повніє!...
Між душами повторено—чи в празник
воно чи в похорон сповите.
Що добротворчий дух і світла стежі—
в крові приявлені назавжди:
відчуємо, коли душа обмежить
жадобу і подужа звади.
Ідем нагору; стрінув хрест;а далі
білиста, через мох, трава—
сама вінками знявшись, поглядає;
і мертві камінці вкрива.
Над нею найдрібніший, мов бджолиння,—
і фіолетний, став на південь:
каганчик став! і процвіта в служіння
забуте, а для неба рідне.
28.VIII.54
KBIT
Легкозелена дужка і вгорі
чотири чашечки в росинах...
Розквітли повно! їм в огні згорніть —
нитки свічні, то не розсиплять.
А далі, невиданно в світнім місці,
жаринка жевріє опівдні.
Леліє з стрілами поломениста,
як мерехтіння—ледве видно.
Як іскор курява через безодню,
що значення з'являє судне...
що—символи чуття прийдешні вводить,
здобуті в запашній посуді.
Навколо порадіє небо тайне,
прообраз крови'дарувавши;
в пелюсти пурпурові—кружма стане
і скрикне! щастя в очах ваших.
28.VIII.54
СВІТОВА ЗОРЯ
Ось—поле, переоране в сторінку
скорботну! й скаменіли ріллі.
Ось—море: лебедині сім'ї ринуть;
а смолки надбережжя вкрили.
Хмарки, як димний нард і вовна чиста,
розметана при синій стелі.
Проносять сосни від пророцтва—віття,
де скатертинки жита теплі.
Вінок прощення! двері в передвічне
при нім світають і не згинуть.
Нехай душа спокутна іскру кличе,
в розп'ятті знаючи тернинку.
Бо не звеличення шукати в брата,
що—гордощі чадні й іржаві.
Ось, на правиці неба: в сяйво взяті,
наближено живі скрижалі.
28.VIII.54
НАДЗЕМНА ДОРОГА, ЩО —вночі
Барвинники з левад сама збратала,
в галуззя всвічена! і кадить.
Мов курява цвітиности з багаття;
розсіяна мовчазно—в ладі.
І в притчі з діямантів на безмежжя,
мов міст господар добрий зводить:
посіє фосфор—супроводи жеврять,
і креслиться журби колодязь.
І викрапано з колоска зоріти
зернини, вінчані югою.
Сторіки розгорілася круг мітри
світлинню рясту дорогою.
І мерехтять, разками в зводі ставши,
мінити без числа жаризну.
Височина собору: на посвяті—
мов льон, стосвічники помріють.
29.VIII.54
ДЕРЕВО
Прибралося у прапори страшного
страждання, клонячи до шляху.
Так душі босі стануть при часовнях:
відплакати погибель скляту.
З вина й огню китайки посвітлившись,
листок спадає: мов півзірки...
Нешумністю серед нещасть миліший
для місяця, що зміг прозріти.
Галузка, як рукав, тоді до болю —
нахилена під небом, тішить.
Кому сузірні течії з собою
приносять спокій найсвітліший.
Як міри здійсняться непроминучі
при іспитах живих, то прийдуть—
земні дерева: справедливий чути
собі на сурмах сонця присуд.
29.VIII.54
ПЕРЕДСВІТ
Завіяли негоди й полонили
в біду кайданів олив'яну.
Як привиди німі—від скель ялини,
що натемніли проти лану.
Дощина: в погримучі грозки звідси,
блищить, від повноти зірвавшись...
Відкрапує через галузки — східці
в «морозок»; до землі назавжди.
Удосвіта ще не хлюпне колосся,
ще в снах блакиття голубине...
А вже коло берези розлилося
в жнива примарні; серпик блисне.
Ще між тополями грядки сповняє
куріння, димлячи від ночі.
А вже, де виднота на листя м'ятне,
джерела гомонять пророчі.
ЗО.VIII.54
ПРИСМИРЕНА ХИЖІСТЬ
Пурпурна ящірка: двійня невзора—
для давнього дракона! ходить...
по листу мерхлому, де прикро вчора
береза зверглася в негоді.
Гляди, при глинищі сховалось кволе
створіння, і джмелям негрізне.
Його не спис, але чатинка вколе;
з дощу до норки, тихе, лізе.
Вже не руїна замкова сіріє
для вершників, що кривду вирвуть.
Коло дракончика від пня—нерівне
трухлинисько: на мжичку збридлу.
Проповзують, ховаючись, подалі
звірки, мов демоники кмітні.
І ллється смуток від віків прадавніх —
при вигляді потвор нг( тіні.
Духовний меч руша!—злокровки мовкнуть
від дій, що виіскрені з леза.
Замісто безсердеччя нетрів мокрих,
скрізь—проскомідія зелена.
ЗО.VIII.54
САМОТНЯ СОСНА
До заходу погроза відпливає,
за лан—в іконостасний зводик...
за ясенки і сіяння безладне
дощу: мов з рушничинок вогких.
Вікно між хмарами тихоблакитне
і смутками глибоке зійде.
Крізь нього, дожидаючи прокине
димучий погляд сонце блідне.
Насіння мжички воронів розлучить,
в обрив спадаючи до сосни,
що з голок бронзи—повів шарахкучий,
притихши, в лан не переносить.
А ладна до пожертви: в грози зливні,
де галки позичають світло.
Журний струмок її коріння живить
понад пісками: в мох сповите.
Мовчать розбиті камені! трилисник
тривожиться, як кров, при ґрунті.
А їй—проказані в огнях, провісні
сторінки з бурею горнути.
31 .VIII.54
СВІТАНКОВИЙ ЛАН
Як хрестик від грудей, скарбчинка рідна:
злотіє колоскова щирість.
Бо, серцю найсвітліша! вже дозріла—
в блаженній жертві всіх примирить.
Нам виблагана; бо шалені діти
вчиняють братогубство здавна.
Щільник життя—з ікони неба свідчить,
розливши жеврій мов ридання.
А димні йдуть події над холмами,
і через просвіт сонце віє.
Коли мені—вікно все думку манить,
де шепчеться галуззя вірне...
Що мучиться душа моя при краплях
з лілового, при скелі, квіту.
Що з громом вересня вже очі тратять
і айстрове життя привітне.
А ні в сонатах так скрипкові ручки
не стануть строями врочисто,
як росяні ялини! і як зрушить
голубокрилля з них ячіти.
Десь на доріжці, в серце моря, сипле
від зоряних ґнотів пшениця.
І сам господар—в небо колосисте
виходить: з розпачу звільнити.
І.IX.54