перебіжать, пісок сточити.
І мушля сиві гуркоти відмірить—
до слуху принести врочисто.
Чи з полинами в райдужину шибку,
задихавшись прибій загляне?
А хвилі кинуто в пташину швидкість,
неначе по тканинах лану.
Все обертає псальма в древній релі—
жалі прозоріші, як жито.
Від димлених фіялок пальці ревні
прийшли—з кадилами служити.
Намітку гейзерів, немов тополю —
об кручу зруйнувати, зірве.
Чуття, як синій мед: щільник напоїть,
князівство бджіл—збіжить, зориме.
5.IX.54
Помайоріли журавлі при ниві
що хилиться, в могилах сизих.
Там предки! з кіньми сонця боронились,
від кручі викляті, мов схизми.
Без листа, як вісон поткавши —далі,
навала в грі допроменілась.
А при камінні, руки дожидали,
збираючи з громів коріння.
Та чаєня поранене, при бурі,
мина руїни мушель гострі.
Не зойкне мати! під обвал забуті—
сльозини: найбіліші брості.
Вже сестри до крайнеба потріпочуть
пір'їнами в розкритій казці.
А світляними кроснами сорочку
не перестане море ткати.
6.IX.54
Палатиме в шипшинний виблиск хвиля,
коли височина світанків—
як церква: де ми дітьми ще говіди,
і серце вернеться спитати.
За чайчин місяць і вітрило дальнє
«морозки» глянуть без розпуки.
А море—бежевілля з снів скидає,
мов прядиво в пісок сипучий.
Скрізь: свічення вінця, трисвітле в сплесках,
скрізь: на горі за нас розп'яте,
що кров, до терну—вмерла і воскресла,
скрапаючи, в рятунок звати.
І роджений з морського горя, ходить,
мов лев волошковий по струнах:
квіт— бразолінник! хоче неба подих
на грядку радости вернути.
6.IX.54
ПРИХІД
Затоплена в трояндний трунок, скойка
підпалиться! мов серце бідне.
Вже—смертні розпачі в пісок прокотять,
і парус голубий надійде.
Гірка турбота і руїна чорна,
і камінь, як скарбниця смутку—
відкривсь! а розгорить крізь кров просфорка
святого сонця в темінь люту.
Докличеться забута правда: близько,
де з гроз облита чайка сплаче.
А сонце руки, наче хрест, розрізнить,
і вінчик світлиться дитячий.
Тоді предвічне милосердя стане
в лілейному, мов сльози, морі—
і всіх торкне квітучими устами,
співучими, де світло творить.
13.Х.54
СПОМИН ПРО ТИХИЙ ОКЕАН
Самотний мевами! і образ вишень
прибрав, ридання відгремівши.
Не буде мучити: в піски віддише;
мов, терплячи недолю, грішник.
Мов гори! що горять, що з горя—з диму;
нерадісно розбившись, бризне.
Всю мрію дня, вітрилом несходиму,
приймає небо білоризе.
І зору карого жорстокість мила
і безсердеччя ніжне—пройде
проз книгу синю: чайка прошуміла,
рвучи проміння нехолодне.
І клонить скорбі колосок від сонця—
на сивий шлях; розлуки голос.
Відходь,єдина, скойки хай схоронять,
що, цвівши, з райдуг відкололось.
Але не спомин мій! любов незбута
крило біля каміння ранить.
І зве, і мучиться: в грози в спокутах—
підкине келех океанів.
1 5.VI.55
ЧАСТИНА ДРУГА
«Бачите нині, бачите, що це Я,—і
нема Бога, крім мене. Я умертвляю
і оживляю, Я поражаю і Я сціляю,
і ніхто не вибавить від руки Моєї».
(Второзакония 32:39)
НЕВІДОМИЙ ВІДХІД
Ти в тойсвітті! серце недосяжне
посмутніє з білих снів.
Чи від надвіконня спомин згасне? —
вже в світильній стороні.
Мов до стрічі: лан дівочний, любий! —
з поля кличучи, в сім'ю:
легіт—лан конвалій приголубить,
і сколише в тінь твою.
Чи істота рідна, з бурі чайка,
близиться в обвал зірок?..
Де з ночей пожежа нескричанна—
мчить: від звірів чотирьох.
Невидимо,—чути кров'ю в листі
до пташин, як відсвіт, чути! —
блискавки на плечах пломенистих
рушать нари через тучі.
Там любов мина, на груди склавши
згаслі руки: галузки...
Щестикрилля горличинок, з ласки,
відведуть огонь близький.
Чи з години горя, чисту згадку
в книгу океан склада...
Чи забуто душу неспоглядну? —
що пройшла, в страшних садах.
16,23.V.64
ВІСТКА НЕПОГОДИ
Поруйнований ребром, на морок —
бідний корабель поблід.
І в негоді доцвітавши кротко,
не озветься вишня вслід.
Складені, як сном, труна замкнула
неживі на грудях руки.
Не погляне скарга, й крізь безум'я,
зором тиха! біль спокутний.
Марево до мене пломінь водить:
біля каменя розлити,—
мучиться від смутку; спогад жодний
зойком не замовкне в зіллі...
проситься, всивівши, в час нещастя,
й душу з таємиці кличе:
море скорбне! почина ячати,
в кручі вдариться найближче.
29. V.64
ПЕРЕМІНА СМУТКУ
Зелениться скеля—мшисто вбрана,
розбива з припливу блиски.
Знов безодню моря, в свіжих ранах,
зрушено від болю звідкись.
Після жертви в сплеск течій сліпучих,
движеться: як ріллі й ризи.
Стрічних— синню, ніби спис, розлучить
доля біля східців грізних.
Серце, самотою згіркле серце: —
до замків труни миритись.
Проти моря на біді померкне
твій квітник, слізьми краплистиій.
Звідси сполохи відмечуть повні—
перстень: ти згубила в днях.
А окрайчик райдуги промовить
добрістю, що скорб зміня.
30. V.64
ЖЕРТОВНИЙ ЧАС
Ми не знали, де благословиться
на холмі навік надія:
в огнищі, відкіль—як віття з липня,
іспит мукою завіяв.
Де не згледіти біди нікому,
вся спалахкотіла в південь;
де кладуться в терні війковому
рани, і терзання ввійдуть.
Де за тебе хресно і за мене
в храмі всіх небес, до жнив—
жертвою огню життя священне
внесено! і пломенить.
Так: на кров безгрішного заколють
агнця—за ціну провин,
що зложили ми, ворожі полю
правди в колосків живих.
А воскресне серце неба, з смерти,
висвітлює до сонця—зміст:
пурпуром, як бризний вінчик терній! —
пітьму подолати зміг.
І зверхзоряні звесніли кручі:
в знак, що з-над могил не втратять
згадки! до ясминних сліз зворушить
і, як віск, жаріє крапля.
І збагрівши, океан з терпіння
в розсвіт крилами боронить,
де кривавиться ціна безмірна—
викупити кожен гробик.
Де—в любов, офіру—цар предвічний:
з виплати заліз нестерпних,
як з огню, на смерть прибитий тричі! —
сповнює: первосвященик.
5.VI.64
НАДІЯ МИНУЧИХ
Корабель чи вквітчано гіллястий:
вирости в сузір'я любі? —
і через розбурхану проклятість,
хоч і місяць ниті губить.
Чи з прощання привид не померкне?
мов браслетний сплеск, примор'я...
І журбою журавлини, в серпень,
просвіти з грози говорять:
де, на протисмертному затоні,
паруси вести безмовно,—
безгоміння тайною полонить
бідних, за кленком і мостом.
А з холма небес, огнем незриме,
над сліпими могилками,
мучиться! жаліє! кров'ю йтиме—
сонце, від хреста, скликавши...
звідти й квіття, пахощем невтомне,
зводить—коло хвиль простерти.
На безодні гробик не потоне
при його пресвітлім серці.
6. VI.64
ВСЕЛЕНСЬКА ОБОРОНА
Віється тобі листок відчаю
по ріллі течій смутних.
А крізь сон і явори читають
з блиску—про святий світник.
Бо труну від поривання звіра
при безодні ватрок сизих,
потурбовану, мов човен вирвавсь!—
дужі зберігають Жизни:
Жизни! в пламінь крильми лебедині
при будівлі, що не вмре,
а на три господи розгодинить,
висотою: в білий хрест.
Він основою над смерть постанув,
аж до поля зорениць—
від неспомного від океану
з прірви, де горіти зріс.
Та від перекладини—руками
сили неба невидимі
хресно просіяли! й розмикати—
смертників кайдани з міді.
При верхів'ї розсуд просвітлівся:
при істотах, що з огню —
повіваючи в три пари крилля,
зором нас не проминуть.
7,VI.64
ПОСТІЙНИЙ СВІТЛОКРУГ
Де тремтить нестерпна зірковиця,
збігши на вали безодні,—
непорушно в сон труна сповита,
в спокій! мов кораблик зовні.
Хай чорнотами зловісні брили
покришила смерть, як хліб.
Коло берега в припливи милі
бризнеться і сонце вслід...
Гляне ласкою на домовину,
з гілки викличе, з небес,
не зорю падучу! — дзвоном дзвінну
пташку: втішити тебе.
Відсвітивши в чисті повноводдя
від чола вишневу кров,
подарує, де рідня недомна—
з вечора свячений корм.
Скоро зійде, безконечно блідний,
в просинь скорбі—молодик:
наче брат, жаліти з гір! бо звідти
до життя й струмок збудивсь.
11.VI.64
(Продовження на наступній сторінці)