Зблизивши дим'янки в сині схили,
спалює жага надлюдська.
Це—як смертний скрик з могили вилив
муки сну: рядами збудять.
Враз аж до жорстокого підніжжя
порвано, в лану страждати —
жалощів квітки! що й звіра ніжать,
за краплинку неба вдячні.
Мислі моря на дзеркальній скрипці;
сіє в борозни недонні.
Не відстане й спомин покипіти
в біль, обкрапавши долоні.
А сама журбою проти хмар'я
з острова скружила клична —
чайка! й соняшник небес прорвався:
в бризки воску з кругосвіччя.
До прощення поклики спокутні—
в блідну стежку при негодах.
Ніби сироти голодні з пустки
попід хатою проходять.
13.VIII.64
Ти, мов тінь, чаїно! немаєтна:
харч на буруні збирати.
Жаровими море не минеться
в пил колесами—без брами.
А бідніша і від тебе вбогість,
як—метеликова! в зливі:
ніби взорчасту пелюстку гонить
буря, від троянди звівши.
Він злидніший! ні гнізда, як птиця,—
не придбає в скромну поміч.
І минеться, мов з огню стремтіти
в повороті сонця мовчки.
Вип'є слід на кремені—від краплі:
часом при ліхтарні квітки.
Через прірву долю відкривати,
над вітрильця! й розговітись.
А вже видно: кров'ю від крайнеба,
червонять грози легені.
Збігла й громовиця гребінцева,
чешучи моря липневі.
Чи постріти смерть на роздоріжжі,
де про суд громи говорять:
буде правда! і сповістя свіжі—
з голосних воріт надмор'я.
Там присвічено знамення волі,
крильця до псалма спахнуть:
як співатиметься в спів престольний,
чашу славлячи страсну.
14.VIII.64
ПОВНИЙ ЧАС
Море—чайкою піднявши дзьобик,
напилося в сході, в руднях...
празникус з миру! скелю дробить;
гріє дзеркальця надгрудні.
І врожевіла кора берези—
ширена в гаї надземні...
Ткань хмаристу відгорта на безмір
немовля з вікна в щоденність.
А проривно радістю влилися
з пряжами свічин, почати:
всі сліпучі пасма в добровістя —
мов з амвона при читанні...
Там і мевок семеро, мов сніжні,
з'єднано в незриму сіть—
мчаться глибочінню, без обніжків;
мур огню на дні стоїть.
14.VIII.64
РОСЯНІСТЬ
Раптом: тиша! білиться в крайнебі,
з ліркою бджоли легкої;
свят-Іванів цвіт і всі серпневі
півголосся ліс присвоїв.
А пребагряніші рани краплють:
від гілок і на щирицю.
Скрізь розпалено терпіння в спраглу
росок—глибину гористу.
Свячено собор тісних ялинок,
їм суцвітини не згірчать:
мов офіра, в білостан приливно
зібрані на взір сузір'я...
Мов—самі від крейди чистотою
привиди в причілків хатніх.
Із проквітненістю пилковою
в судній правді не стихати.
17.VIII.64
ВИСОКИЙ ПОТІК
З грозовинности, від нетрів сильних,
проз колібрі з олтарів:
голосний! на скелянисті схили —
струмовизник пролетів.
Через пропасті та перекати,
мимо скрушених соснин,
де орелля припада скликати:
хто з дрімотности звільнивсь?
Поміж камнеспади з бурелому,
дужчаючи в кров громів...
на небрамний океан додому:
шаблик місяця повів.
Квіт споріднено в стежині стати,
позбира престольна добрість;
як до перемог села з хрестами
Відновитися сподобить.
СВІДЧЕННЯ КВІТІВ
На нитині—на струні найтоншій,
від червінця колір бравши:
вірно тайну саквеня хоронить,
зміряну в значки скарлатні.
Знизу два, від півдня пурпурові,
на поріжок звати,— крильця.
Згадку про єпітрахіль відновить
барва їх пилків жариста.
їх дашок вершить жовтогарячість
і під ним ліхтарик блідний;
і ні зливний попіл не потратить
стежки: через тінь до східців.
А джерел посланник добромовний,
океанові при учті—
сповістив про квітковинний домик,
де з дощу про нього чути...
Бо на мшистому обриві в розплив,
як по найдревнішій міді,
розбиває сім течій перлових—
пасмами в каскади ділить.
Збоку мшіє острівцева гряда,
з каменя, в дитячу травність.
Там: як свічничок, билина врядна
цвітністю молебень править.
18. VШ.6
БЛИЗЬКІСТЬ
Чи приносить сонце з синіх нетрів—
хрест палання в двері вбогі,
то прикмета! від небес простерті
руки: визволити гробик.
Чи струмок приведено з вершиння:
при іконці нас напоїть...
знак! що зорі чашу всім відчинять;
всім в олтар,—з біди сліпої.
Чи вітає світло шестикрильне,
в церкві, як провісток перший,
то прикмета: до безсмертя кличе
серце—від розп'яття в жертві.
Від розп'яття з терну знов галузка,
в збір сузір'їв, квіт—кривавець.
Над світами з цвяхів краплі ллються;
хрест, що небо відкриває.
20.VIII.64
ВЕРХОГІРНИЙ НАПРЯМОК
Півбезумна стежка вгору в'ється,
в скельні сходи—в ритми мшисті,
в стукоти замореного серця! —
гіркота себе не стишить.
Брили звітрено: маризни в обкруг
стали, мов дими криласті.
Під вороноту склепіння вогку
лист могли понаскладати.
Полозами корені з обривів
аж до зойку камінь душать.
Навіть кручі, ребер не вберігши,
стогонами рвуться пущах.
Круто! в'ється стежка несходима;
кров дорожньому натомить.
Аж перемандрує дощик ридма
цвинтарями вітроломів.
При обривах, жевріючи, круглі,
тяжко ягоди синіють.
І надгір'я— мов прихмарні груди
вкрито в мантію огнисту.
Часто карані грозою сосни—
зустрічаються страждати:
чорно, з вугілля сльозинок гострих,
значаться гріхи недавні.
Брили на півкрок притьма здригнуться,
погрозивши серцюв зморі.
Близько, блискавши, з вершин могутня
діядема охоронить.
21-22. VIII.64
ТРУДНИЙ ПЕРЕХІД
Дошик сивий: з торбою, мов хмара! —
десь дверима загремить...
просячи хоч крихот, що не стратять
світлости сільських хрестин.
І мольбою покропля пороги,
в сині, з кручами палаци—
прошептавши: сонце вже нестроге
старцеві борги заплатить.
І димучим горем став кадити,
звавши, як черниці—сосни,
де на глинищі зірник тендітний
проти спраги бризку просить.
Дощ! він борошно негоди сіє
просяне—через галуззя.
Світло з білістю смичків: сусіднє,
мшисті скелі не розлучать.
Люблячи його, потоки скорі
скрикнули проз камінь брамок:
мов прозріннями з огню пророки —
братні, до сердець немарно.
Поряд, звалені, мов книгозбірня,
брана від сліпців духовних:
мертво камені зіницю ширять,
горді! з горя на відході.
ПРИМІТИ ЖОВТНЯ
Зводить очі океан, добігши
до могил, але не врадить.
Сірі! мук розп'ятого найближчих
ми не пожаліли справді.
Тяжко, падаючи, вкрай заслонять
пасма винограду—камінь:
горючи з багризни, мов на скронях
сонця—в скорбі нескричанній.
Любі небесам, як немовлята,
ниви, з поклику безвинні—
так зеленими слізьми димляться
спочувати! день розвиднив.
Змучився, розкривши пальці блідні
в игертву з воскресіння повну—
спогад гробовий: Хто кротко свідчить,
на залізі вмерши кров'ю.
Пробудився в зверхнебесній страді,
сходячи між ниви хресні.
Голосами в колосках прибратись
тайні! — зв'язана, як перстень.
24,25.Х.64
СЕДЬМИРИЦЯ
їх серця з любови, зверхвітами,
рвуться, висповідь ведучи:
що Отець наш Бог,— і відмикати,
з ланцюгів підсвіття, душі.
До всезем'я їх провістя завжди,
в сонмі духів короговних:
линуть! мрії, що, небесно справжні,
з олтаря огонь оновить.
Там, промінячи в жаринній ризі—
раною грудей і кров'ю,
сходить на престол Суддя: розкрити
книгу з хресністю живою.
Сім перед очима: сім найближчих
звісників, при брамі церкви;
їх серця в палких високосвіччях,
виспівами невичерпні.
Там обличчя: ввік незаходиме:
світоч скіній надвселенських.
І до нього славлення ростиме—
океан лілей при скелях.
Над святими кручами світанків
і річками трунних жнив,
біла літургія в несказанних
тайнах чаші—світ снажить.
Сторожі—сповідниками в царствах,
пламенними! сім: глядять;
і не стихне правда світлодарча,
з ними в жизняних садах.
27-29. VIII.64
СИЛИ ДОЖИДАННЯ
Ми присуджені в круги при громі;
тяжко грішних розділяють.
А з огненних пальців сонце кормить
океан, мов сизу чайку.
Він обкинувся в найзеленішу
одіж: до плеча, з пориву.
І, в хрещатій, діяманти впишуть
знак— про тишину розкриту.
Миро в склянчинці несуть пречисте—
з хвиль прочани, в біль спокути:
тільки полюбіть! і тільки кличте
враз до серця сколихнутись.
Невидимі йдуть вітрила в світі,
вістячи з грози, на розсвіт —
тронний вирок: про серця, сповиті
в небо, над гроби морозні.
(Продовження на наступній сторінці)