де мідяні тюльпани від дзвіниці—
і каменя на суд розбудять.
Враз кучеряві блискавки найглибше
в тумани звалено: на вістря,
де серед скелля—вихорами дише
геєнна звірів, гнівом бистра.
А витерпівши, вірно в Брамса й яблунь,
небесний візерунок рушить.
Там: душі в сивім полум'ї об'являть—
живу веселку пройдуть душі.
5.VI.54
МАК
Найчервоніший сполох від тонкого
стебла поклониться пташаті.
Бо, як і місяць, славить коло нього —
незримих: кличучи втішати.
У затишку свічіє, рідний вірі
з причасного благословення.
Мов рана, теплий, мов любов, горіти:
дарує ниточка зелена.
Мов жертву, що з хустинки сяйва, в душах,
відкрилась по вечірній хвилі.
Мов огник церкви, що змію подужа—
гримучу, і неволю схилить.
Бриніти в крузі радости крізь тишу
нечутно, як плянет сопілки.
Огненністю зійти, нехай колишуть—
грози рукава! подих вільний.
Між нивами, в росі передсвітанку,
скупаються, свічки квітучі;
тоді—в вулканний стрій вінків! і стануть
рости на потойбічних кручах.
7.VI.54
НИВА
В полоні нива! вкруг— блискуче зілля
натискується в межі: часто.
А невимовний камінь зупинила
тополя,— досвітів початок.
І любить співанку синички добру,
і білий мак на водах любить—
і всю, пшеницю: дорогішу вроду,
ніж серга в учті многолюдній.
Мов рушники злотисті, з городенства
простелено: землі, при серці,
І маківка, красою осередна,
прийма пчолу! грабунок стерпить.
Снага, розлившись половіє, стигла—
під гостроту серпа скоритись:
мов мірро, і розп'яття плоть, і стигма
життя, жертовного до крихти.
Вся нива безневинна тихо служить,
долоні вигріті зложивши.
Аж — місяць висвітлив лілейну дужку:
торкнути соняшник найвищий.
6.VII.54
ВЕРБИЧКА
Темніє океан: проз камінь бродить,
де, від століть вина—помшів.
І, некривава вербо! дощик добрий
перешумить до комишин.
Душа не стане втішної сопілки
між горлицями моря звати.
Примружена з смарагду, вербо! скрикни,
аж до гвоздичків біля хати.
Там побуяє при доріжці гілка
і пташка перстень пересипле.
А пестощі твої життя прихилять—
і сонце, як дитя трисвітле.
Хай з'явиться проти завіс негоди,
радіючи тобі, самотній.
Воно: мелодії огню проводить,
при світі—при кленовім мості.
18.VI.54
ГРОЗОВИЙ ЗАХІД
З тривоги зграйки серед скель звістились;
і межі океан розбив!...
і голки блискавок—троянд безлистих —
пронизують імлу з грози.
І вороний, між круки, грім проскаче,
стремено кинувши бризкуче—
на жнив'я бурунів, на необачне:
їм колоски пісок примучить.
Коли вже сонце течію поверне
в блакить біля гранітів чистих?...
як ластовине серце! все—смиренне,
що бризок розпалу не числить.
А вирветься з полону—ще святіше:
над хвилю свіченої пряжі.
Горіти морю! дзвони скрізь сколише,
та в біле вінчання прокаже.
24.VII.54
ПОРУШЕНА ХВИЛЯ
На полі чайка вдосвіта спіткає
півсонний соняшник з росою;
так море зводить голубіння ткане
до сходу—стрічею світкою.
Від ночі погойдає човен з кругу,
на берег крила в піні зносить.
Пораниться! до скелі погорює,
де впала блискавка на сосни.
Як нива вітрена: перебирає
повтори блиску в грі-терплячій...
І ніби крізь фіялки, некриваве,
крізь хмари сяєво стрічати.
Вішує згоду ластівка сусідня;
зприпливу мов сльоза струмує.
Дотерплено біду: йдучи в надіях,
горить мечами море мужнє.
31 .VII.54
ТУРБОТНИЙ ОКЕАН
І.
Хвилює, доторкнувши мох,—свіжіші,
ніж сніг, уста, що посіріли.
Де побудує вал,об брилу знищить,
аж зірка спалахнула з сіллю.
На східці, ніби до комор, розіллє
прозору пряжу, в блисках персня.
Коли рушає в небо кармазинне
сам смолоскипник від безсмертя.
А сполохом рукав піднявши, вірить,
крізь бурю океан при тучах.
І думка добіга до круч, як звірів
іржавих, що веселку змучать.
І синістю спішить і гірко б'ється
об окрай скойки неземної
А рану: струм бальзамний з піднебесся,
ллючися, в просвіті, загоїть.
І небо все спроміниться іконне,
де—голуб: при світучих грудях.
Гінці морські, відходячи за сонце,
до рідної душі потрублять.
1 .VIII.54
Собі роз'ятрив серце! в хмарах муки:
наш океан, рвучись до сяйва.
Але, вмиравши в каменях пекучих,
при дверях сонця відживає.
Коли, в вінці світів—сам Агнець чистий:
стежки дарує від блакиття.
Світлити кров; крізь грози сполучити:
одна сім'я свята—надсвітня.
Скрізь творчістю чуття правічне святить,
лампадки світячи в молитву.
Ми—бджоли: скарби з соняшника взяти
до вулика, в комірню милу.
Не буде берега в негоди! бийся
кривавими грудьми, об тлінне—
до дня, як блискавка страждання бистра
окрилить—океан прилине.
І далечі його навіки згідне
двосвіччя віддзеркалять з хати.
Тоді фіялок шлях над хвилі зійде
і стане стовп огню співати.
8.VIII.54
ПІДЗЕМ'Я ДИВОВИЖ
Печера: в краплях: на тисячоліття! —
збирає розчин та будує.
Аж нанизу і зверху в роги злита,
згрозилась каменизна дуже.
Глибисті ніші виродів морозних,
рудіючи, в ряди сполучить,
їм довисає змій, мов бич, на розліт,
з вапнини звивами блискучий.
Пекельна, в серці—аж на дні, печера:
взірець драконового житла.
Ляльками на спокусу прибереться,
і душі прикайданить, хижа.
Провалить до огненного недоння —
в довічні болі воплем битись.
Мовчить! без жилки з крівцею, злопомна,
в присудженість і тьму грабіжців.
Нема пощади; німище безсердне:
й «чепіги» зіркові розладить.
Поволі, адовина в труни ствердне,
хоч вигляди квіток складавши.
Без теплоти, що і в пташиних дзьобів
дихання вжизнює до дружби.
А тільки лютість крижана позлобить
на вбивстві: в павутині ждучи.
22.VIII.5
СЕРПНЕВИЙ ПОЛУДЕНЬ
Церковна папороть окрасить гору,
де ти була, і сад близький
(Цефеєве світлиння все в погожу
траву застигло, як разки).
Гіллястими капличками чатинні
спиняються аж біля лану,
І тиша, мов з криниці! мов гостинець,
наслухана,— журавки глянуть.
До зводів: до відкритої часовні,
тополі йдуть, ставок зберігши.
Свячені роси! тільки крук півсонний
викрякує з байраків грішних...
Віщує лихо, де коріння смертне
пручас з пекла: в груди мрячні.
А джерело, а шестилисник—серце,
очиститься, і змій не ранить.
25.VIII.54
ДОРОГОЦІННІСТЬ ПОЛЯ
Судилося: огненністю в надпростір,
і добрістю в надчас горіти —
хай ця билина, порадівши, просить
від неба! від землі: в корінні.
Свою корону з рисочок рожевих
крізь блідність викружить зірчасто.
І пахощ віє, бравши обережність
бджоли: життя собі вінчати.
Мов зірки дно, в розводини барвисті—
всміхнеться, хоч не прощебече.
А випромінить радість! і повинні
почути колоски чернечі...
безгрішні, наче звіяні від скрипки,
світити в межі на неволі.
Буяють! вірять: ні на скрик не скривдять
до смерти і роси живої.
26.VIII.54
ПЕРЕДВІСТЯ
Розсипано з хмарин: як від покосів
переддощових—світло тихе.
Помножилось! хоч ворон зойк приносить:
від прірви світу ненаситець.
А не зруйнується грання органне,
в незримому соборі—щедре.
Проти негоди, голубівши, стане
повніти: розпачі відверне.
На серці моря, на свічадній книжці,—
чуття: що небеса читають.
Воно, як немовля, до них найближче:
при свічах—висловити тайну.
Крилате зло кістками перетліє,
списами скрушене навіки.
А в часослові нивок—нетужливе
життя розвидниться, не зникне.
Лілея пламінь келехів прихилить —
з надхнення, проти тьми, біліти.
Спитайтеся: що діється з лихими,
крякучими серцями в світі?
26.VIII.54
НЕВИЧЕРПНІСТЬ
Нам закричить вулкан і хату вдарить,
бо, душами глухі, не чули:
як з неба медик світляної правди
вже назбирали бджоли в вулик.
І що моря ножів? їх розпал слуха—
все чорта, не голубку в висях.
Вірніша від орди гармат, заслуга
огню, що в вівтарі відкрився.
Ромени на горі таємні й чисті:
мов віск свічний—перекрапати...
де ми від злоби можемо спочити
своєї! при річках багатих.
Душа не змій, не погордіє в домі
безгрішному, при дзвонах дужих.
І джерела, вівтарного не стомить
спокута всіх!—сіяти, ждучи.
Престольний діє провид: з колосками,
в сьозах дощів (ланок поклонець).
Все: до рятунку в істині скликати,
і вінчик неба не схолоне.
26.VIII.54
(Продовження на наступній сторінці)