«Скелька» Багряний Іван

Читати онлайн роман у віршах Івана Багряного «Скелька»

A- A+ A A1 A2 A3

Чого йому?.. Ой, ні, це неспроста!
Що хоче він — цей чорний Єремія?
Страшний і чорний... Всюди вироста
Його рука чіпка, тримаючи хреста,
Немов нагай... І ряса, як керея.
Він, кажуть, не сіряк-простак,—

Він, кажуть, сам з Расєї...
"Не наш, не наш,— твердила думка десь,—
Не сподівайсь добра — то смерть твоя в кереї,
То син тамбовського архиєрея,
Облудний — як і рід його увесь,
Не вір!.."
Так — десь.

Тремтіло серце, супилось чоло;
А по боках десятники чернечі...
Такого ще одвіку не було:
Немов на каторгу дівчаток повело,
І не посмій просить, не то перечить.

X

А на шляху —
Постали матері,—
Немає слів, ні сліз,— руками б'ються в поли.
Вже й череда пройшла... і день завечорів...
Стоять вони до пізньої зорі
І хрестяться, і гнуться, як тополі.

XI

В манастирі... Не дзвонять дзвонарі,
Не хор співа під арками крутими,—
То б'ється тужно там у цій порі
Завішений на крила угорі
Дівочий спів мотивами простими:
Про втрату літ, про долю, про косу,
Про вроду ще, що в злиднях марно в'яне.
Печальна форма й невесела суть,—
Немовби матір хоронить несуть...
І бадьорила всіх та сирота Мар'яна,
Сміялась голосно і кидала докір
Котрійсь, що десь шепталась журно, —
Вплітала втіху у пісні гіркі...
Аж враз зривався спів її бравурно
Усьому світові наперекір:

"Гей, гук, мати, гук!
Десь козаки йдуть;
Ой, ідуть, ідуть та й сюди прийдуть..
То ж веселая та доріженька,
Де вони ідуть...
Гей, гук, гук!..
Отаман іде — як голуб гуде..."

Козача пісня — спадщина дідів,—
Таж і співала та дочка козача:
Заслухалися бороди руді,
Відмолодились душі молоді,
І задрижав вівтар лайдачий.
"Отаман іде — як голуб гуде!.." —

Такі слова., такі хороші, милі.
О, він прийде, і скоро він прийде,—
Це ж пісня залишилася в людей
Про нього все — про юнака Данила...

Ввійшов послушник. Увійшов і став;
Зиркнув на дівчину і зашарівсь по вуха,
Аж голову схилив... Така вона проста —
Й така вродлива.

Розгубився (Матінко свята!)
І стало тихо-тихо. Чути, як десь б'ється муха.
Промовив враз (а голос задрижав):
"Іди... Тебе отець ризничий кличе.
Прибрати щось. Спіши... раба..."
Немов удар ножа
Потрапив в серце: "Ось воно той жаль!"

Пішла, а серце билось, билось, як кажан:
Її хтось кличе...
"Сам"?.. Ризничий?..

XII

Ось так, і поки день у вікна зазирав,
Смутні дівчата мили, прибирали
Великий храм... Аж ось — отці з двора
Ввійшли. Перемигнулися: "Пора!" —
Й отроковиць по келіях погнали.

"Гиля, гиля! Гей ти, не одставай!
Умийте руки, лиця. Гайда прибирати
Святі постелі..." — І по цих словах
Їх розбрели по "кущах" п'яних братій.

XIII

А десь в селі — похилі матері
Стоять, суріють, спершись на ворота
Грудима кволими,— чекають на дітей,
На рідних донь. Тривога їх росте...
Чекають і бояться повороту.

XIV

"Послухай, крале,—
Ну ж, не будь дурна...
Коли батьків хоч скільки-небудь любиш,
Коли бажаєш лихо одігнать,
Коли тобі так дорога рідня,
Не єрепенься, ну-бо.
Ти краля. Маківка. Отож-бо через те
Ти маєш щастя. На таку увагу
Не спромоглася ні одна...
Час іде!
Кажи, та знай — владика жде.
Він жде... Велика спрага
Його опанувала. Ввечері і рано
В своїх покоях, ніби на тортурах,
Без тебе він. Ну, ластівко..."
Мар'яна
Дрижить, немов осінній лист,
І мовчки важко чоло хмурить, Збагнувши все...
Цей дивовижний зміст Немудрих слів...
І тихий шепіт — свист
Облесливого і страшного змія...
Журно...

З малої свічки капа віск:
Затисли в лапах мука і вагання
Гаряче серце. Стигне тік крови.
Вовтузяться думки, як жар, у голові,
І кожна з них пече й болить...
"Мар'яно!
Ніхто не знатиме, не бійсь. Немов зіницю ока,
Я берегтиму це. Подумай, чорноока,
І зрозумій прекрасною своєю головою:
Ціною втіхи власної — чудесною ціною —
Для всіх, для всіх тих купиш спокій.
Будь розумна..."—
І руки потирав
Уже пан ризничий, що так обтяпав справу,
Що близько-близько радісна пора:
І буде в нього милостей гора —
І хрест, і чотки, й Біблія у золотій оправі,
Та ще й пошана...
Дівчина мовчить.
Біжать думки одчаяні й пекучі.

Згадався в і н... Ой серце, серце — цить!
І ось на смілому й одвертому лиці
Змели вагання мука і рішучість:

...І згодилась Мар'яна... Хай вона
За всіх їх буде соромом укрита,—
Зате, зате сльоза ані одна
Не упаде з очей у них, і хай буде ясна
У всіх їх доля, хай не плачуть діти...

І уявилось їй, як пролетить гроза,
Як блисне сонце... як мине навала...
І буде люд не жить — пісні низать...
"Гаразд".—
І тільки раз скотилася сльоза —
Данила пригадала, в думці попрощалась.
Як кіт, єхидно жмуривсь Никодим
І руки потирав: "О, славна, славна, крале!
Тихіш... За мною, ось сюди ходи...—
Заметушився, посох взяв: — Сюди..."
Ступила слідом і...

І раптом стала!
Застигли очі злякані, в сльозах —
Як блискавка, маленька думка в мозок:
"А що... а що...— й тіпнув усею жах,—
А що, як це полуда на очах?
І не минуть, не пройдуть мимо грози?
Збезчещена, осміяна вона,
А їх усіх усе ж таки одпорять!
Страждать... і келих випити до дна..." —
І скрикнула, і айкнула луна у коридорах...

"Ну, скоро, крале, скоро!.." —
Підгонить ризничий. А дівчина — ні руш.
Мигає у очах: люди... сльози... тварі...
Данило виринув, замучений в виру,
І поряд ось заслинена, в жиру
Ігуменська мерзотна харя.

І спалахнули гнівом очі-зорі,
Та й обернулась згода на вогні,
На вітер — жах, на попіл — дух покори;
І пролунало в коридорі:
"Ні!!!"

Здригнувсь отець, змішавсь (пропало!):
"Ти, що?.. Та ну ж одумайсь... крале!"
"Нні! Геть!.."
Пан ризничий зубами скреготів:
"А-а-а,— ти так? Так стій же, бидло, сука!
Паскудниця, стонадцять пар чортів!" —
І він її схопить хотів,
Мов яструб, кинувся, простягти руки...
Та жертва вирвалась І стрімголов змелась.

XV

Ой, не одна вернулася в сльозах,
Ой, не одна та й ніби після бурі...
Над селами забився чорний птах,—
Там матері ридають по хатах,
Батьки суріють, зігнуті, понурі.
На покуттях жебрачать каганці.
Упала нагло пуком ніч на землю.
Спішать покинути злиденні стріхи ці
Горбаті тополі — пошарпані старці,
Пішли по вигону
Мерщій,
Мерщій в пустелю
І канули...
Хто взявся б розказать,
Хто б вислухав і не утік, не канув,
Хто б витримав,— як з серця геть сповза
Остання скріпа?.. Як зростає рана?..

Там зазирає в шиби ніч в сльозах,
Там розважає подруг сирота Мар'яна.

XVI

У храмі дим...
У храмі сизий дим
І світ кривавий капле, кровить грані.
Блукають тіні — мацають ввесь дім...
Посеред храму чорний "нелюдим",
У храмі моторошний шепіт покаяння.

"Молітеся!!!" — і капле гнів з перста ;
Рокочуть луни, гнуть хрести похилі.
І завмира той шум, то знов зроста, зроста,-
І озивається з пітьми, із-за хреста
Десь грізний рокіт Ієзекіїля:
"Молітеся, р-раби!.." — аж свічі тріпотять..
Завмерло. Тихо... Чотки шелестять,
І маца душі тінь паникадилля...
На чорну рясу вдів епітрахиль —
Ознака жалоби, скорботи і одчаю,—
В руках трикирій . і за всі гріхи
(О, де ти, де, мій біль, моя Рахіль?!)
В очах відчай, над ними зморшків рій,
За словом грім — за кожним рухом мука.
Тріпоче жезл в руці міцній,
І тягнеться слідом сріблястий змій —
Звивається орар, немов гадюка.

Махне жезлом — лягають клобуки,
Гукне — і стогнуть. Ніби москалями,
Він крутить ними помахом руки...
І кадить, кадить дяк гладкий,
І бродять тіні в хвилях фіміаму.

Могила — ніч, а церква ніби гроб:
У нім мерці з скаженим диригентом.
А в центрі — серце з вицвілим нутром —
Полискує, скорбить багряний ромб
І сходять кров'ю нерви позументів...

Усіх, усіх до храму позганяв
Та й мучить, та й вичитує з амвону.
Росте відчай... Тікає сон з лиця...
І тягнеться вечірня без кінця,
І без кінця кладуть ченці поклони.
І вторять їм в патьоках сліз свічки
(А все з-за неї — все із-за Мар'яни).
Як жорства, сипляться слова крихкі,

І не спасуть ні чотки, ні пучки,—
Зробилось пекло з дивної "нірвани" ...
І в'ються безпорадно клобуки,

(Продовження на наступній сторінці)