Народ зійдеться. Скличем всіх людей,
Запросимо.. Та ти це краще знаєш.
Усіх-усіх; і кожен з них піде,—
Нема сьогодні й жадного ніде,
Щоб не пішов, Данилку,
Нас перевінчають..."
Задумався. Немов конем помчав.
Думки нові одна одну ловили...
І довго так над сказаним мовчав,
Аж поки не заграв вогонь в очах:
То хитро склався план простий і смілий:
"Скажи, скажи, а знає він мене?
Чи знає, що то я хлопами верховодив?
А чи не знає він іще одне:
Що я зсукав петлю і марю тільки днем —
Тим днем, в який повішу, як колоду,
Його на ній?! Скажи!"
"Е, ні,
Не знає він; не сказано ні слова,
Ані півслова, навіть на вогні. ,
Усі! — мовляв. І ці слова одні
Усі потвердили, і жоден не обмовивсь:
Тебе-бо люблять. Сам же цей клобук
Тоді тебе не бачив біля брами,—
Ти раптом зник..."
"Ага, он як! Павук...—
Прошепотів Данило; сам проглинув звук
І розмахнув циганськими бровами.
Мовчав...
І враз зловісно засміявсь,
Блиснув очима: — Так, моя хороша!
Тож і весілля буде, ластівко моя!
Такого ще не бачив я,
Не бачив й він — цей чорний хрестоноша.
Оце воно!
Оце то буде крюк...
Ми повінчаємось. Гаразд! А потім, знаєш?
Прийдем подякувати... І подякуємо ми!
Другого дня такий буде ярмис ,
Таке весілля,
Що на вік та раз один буває...
Мар'янко, серце, думко золота,—
Одружимось! Я тільки звістку нашим
Подам негайно. Зброю ще дістать...
Людей накличемо. Та — гей! І налетять —
З всії околиці прийдуть сьорбати "кашу",
Давно так бажану... В пекельному вогні
Музики гратимуть! А дзвони потанцюють
Такої, що не снилася й у сні.
Пройдуть дружки — лунатимуть пісні...
Ми гори ці, заплакані, сумні,
Тобі на придане
Ножем перелицюєм..."
"Ну ж, заспокойся ти".
"Спокійний, серце, я.
Над цим я думав дні і темні ночі...
В роботі і у сні. І ось... Чи буде вп'ять
Такий момент? Ніколи і ніяк!
Та доки ж пнутиметься люд робочий?!
Звінчаємось. Другого дня свати,
Дружки і всі підемо до владики,
Бо він же пан і "пастир наш святий",
Від Бога "батько" (Господи, прости),—
Підемо дякувати твар розгнуздану і дику,
І... ми подякуєм! Не так, як то було,—
Тепер ні хрест, ні Бог та й не ошпарить,
Не кишнуть рясою, не одженуть жезлом
І брами не зачинять, як на зло.
І не збіжать на мур патлаті "яничари"...
Ха-ха! Чорти...
Та — ех, і буде ж день —
Весілля наше, ластівко Мар'яно!.."
І слухає вода, хлюпощеться, іде,—
Полоще місяць в ній чоло бліде —
Цілує ніч велику давню рану...
III
Отам вогню і віри в них було —
У цих міцних, жагучих поцілунках!
Там навіть частки тих, що десь завмерли лунко,
Та й стало б,
Щоб і мертвих підвело:
Аби почули, то відкрили б очі тлінні,
Пройняті вірою у воскресіння.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
І
Розбіглась чутка та й у всі кінці:
"Весілля!.."
"Де?!"
"У сироти Мар'яни!.."
"Красуня зарічанська кличе всіх!.." —
І покотилася луна по горах цих,
Раділи зарічани і скельчани.
Балакали великі і малі;
Ладнались, помагали якомога.
Уже заздалегідь дружки пісень гули!
І не було ні одного в селі,
Щоб не вважав себе отут за корінного.
Було весіль багато. Та й усі
Вони, мов похорони, перевиті жалем.
А це буде — аж геть за всі часи!
Давно вже так дзвеніли голоси,
Давно так молодят не виряжали...
II
Усім, усім якби поближче стать,
І всякий з них доріжку щастя стелить.
Обходила людей Мар'яна-сирота,
Така хороша і така проста...
І дні тягучі та безбарвні, як шліхта ,
Наповнилися радістю,
Неначе срібний келих.
III
І тільки манастир стояв собі й не знав,
Що діється внизу там, поруч з ступарями;
Обставивсь мурами... Там дзвін погонку гнав,
Мінялись вартові і з скреготом луна
Котилася —
То зрідка відхиляли браму.
Але пролізла чутка і туди,
Пролізла й в серце Ієремії.
Даремне він без спочивку ходив,
Даремно скублись пальці в бороді —
Ударило, мов батогом по шиї...
"О, що зробити?!."
IV
"...Й зробимо отак... Так згода?!" —
"Згода! Та інак й не буде,—
Тепер, Даниле, ні один кріпак
Не зрадить вже і не схибне рука,—
Науку мали добру люди..."
"Гаразд. Глядіть!.."
Ходив — людей єднав,
Скликав до себе та й усіх Данило.
Горілки — море буде, меду і вина...
Гуляй, душа!
Уп'ється не одна,
Абим лишень чіпи одбили.
Село, неначе вулик той, гуло:
Своїй дочці там придане рядили.—
Хто чим зумів і що в кого було...
І з вуст в уста селом ішло:
Весілля — за два дні —
В неділю!..
V
Ігумен теж рядив свої думки
У чорну тогу: "Як?! Комусь віддати?!
Одному із сопливих хлопаків?!
Її?!
Віддати, випустить з руки...
Так хто ж я є — владика чи мужик пархатий?!
Н-не буть цьому!!! —
Схопився, ніби крук,
І брязнув костур, аж гикнули шиби:
— Із неї я сім шкур здеру,
А не віддам, не випущу із рук,
Хоча би світ піднявсь увесь на диби!.."
Над Ворсклою котилися пісні:
Ішла голубка, прибрана у квіти...
Слідом — дружки веселі, голосні...
Й котилися над Ворсклою пісні,
Губилися в лісах, барвінком перевиті:
...............................................................
Ой, ти, душенько —
Наша Мар'янко!
Колесом сонечко угору йде,
А вже наша Мар'янка додому йде...
Одчиняйтеся, ворітця, ,
Одсувайтеся, віконця,—
Йде наша Мар'янка з-за сонця,
Задля Данилка-молодця
Із-за сонця
Йде-е!
Та ще і "ух-х!.." — Аж ген через село.
Такий уже оцей нарід живучий,—
Зовсім облуплено, одрізано крило,
А він таки вигукує на зло,
Склада пісні, виспівує...
І тільки десь чоло
Нахмурив грізно, терпеливий і робучий.
Гримлять пісні, і котиться луна,
І слухають обдерті темні хати,
Як б'ється в тих піснях душа крилата,
Як вигуки надією дзвенять:
Ой, ти, душенько,
Наша Мар'янко!..
Де наша Мар' янка ходила —
Зеленая рута посходила,
Та й вийшло сонце з золотим вінком,
А вже весна красна за нашим вікном.
Ой, ідіть, люди, та й собирайтесь —
На щастя, на здоров' я
Гуляйте...
А там на вежі — на крутій горі —
Стояв і супився, дививсь з вікна ігумен,
Як десь вінок гойдався, майорів,
Вклонявся низько...
Поглядав згори,
Ловив з злобою переливні луни.
...Он-он...
Іде вклоняється усім
В'юнка і радісна, як сонце, наречена.
Гойдається вінок під танок голосів.
Всміхається у всій своїй красі,
Веде подружок. Одкида рамена:
Усім-усім вклоняється до ніг.
Ось — повернулася сюди, ясним чолом майнула..
І холодок по серцю перебіг,—
Біленькі пелюстки, неначе сніг,
Сльозою капнули у серце та й не чуле.
Похмурився. Бровами тріпонув —
(То ж яструб крилами до білої голубки!) —
Здригнуло серце...
Тільки мить одну,
І враз прижмурив очі, щелепи стиснув,
Так наче голку десь вхопили зуби цупко.
VI
І ось прийшов жаданий мент для всіх:
Пішли на вінчання до Скельки молодята.
Ще зранку в церкву квіти однесли...
Ввесь день у хатах балачки пливли,
Як завтра будуть,—
Гей, будуть гуляти!
Рожевий вечір зорю протрубив...
Сховалось сонце там — за кряж крутий зелений,—
Востаннє глянуло, як простір голубів,
Як понад церквою крутились голуби,—
Останню усмішку послало нареченій.
У сизу тінь та й рушили дружки,
Пішли свати, і свашки, і бояри,—
Пішли розквітчані, веселі, гомінкі,—
Туди, де ще хрести, немов зірки,
Блищать у темряві, туди, де чорні хмари,
Неначе кораблі, пливуть на мідний клич дзвінкий..
В Мар'яни серце
Падає наниз
І нерозгадана печаль чоло обсіла;
Думки чомусь безрадісні, сумні —
Із болем тиснулись до любого вони,
А він такий рішучий, юний, смілий.
Чого так тяжко їй, чого так серце просить,
Навіщо тихо так подружка десь голосить:
Ой, ходила Мар' яночка по городу
Та й гонила селезенька і на воду:
— Пливи, пливи, селезеньку, тихо по воді,
Прибудь, прибудь, моя ненько,
Тепера к мені...
— Ой, рада б я, моя доню, прибути к тобі —
Насипано сиру землю на руки мені.
Склепилися карі очі на всі ночі,
Не дам же я, донько моя,
Та й помочі...
А завтра, завтра знов над караваєм
Заплачуть подруги, заплачуть-заспівають:
Ой, прощай, прощай ти, Мар'янко,
Сестра наша,—
Ми не твої подруженьки — ти не наша.
(Продовження на наступній сторінці)