Турботами сім'ї російських духоборців,—
Була скитом... Фортецею була...
А потім місії нової зажила
В своїй імперії на Азіатськім боці .
Бійниці давні скиряться на схід,
Вартують південь, дивляться на захід:
Пильнує пес приборканий нарід,
Щоб не скінчив нескінчений похід,—
Щоб не повів царя на плаху.
І не одну заслугу має він;
Зосібна у Петра — славетного капрала,
Що рештки вольностей навік в пісок заралив,
Змішав із попелом і потопив в крові.
Ось так, коли Мазепа й Скандинав
Програли гру в позорищі Полтави,
(То був ганебний час, і не один прокляв
Той час і день, і не за смерть всіх "слав",
І не за крах останньої булави,
А за ярмо...) Так ось у цій порі
В манастирі — не в цьому, а в другому
Втекли десь рештки недобитих главарів,
Щоб знов піднять на голови царів
Бунтарський меч. І склали в нетрях змову.
І сталось би... їх сорок, як один,
І сам ігумен з ними — сивий лицар давній...
Піднять повстання. Збити блиск корон.
Пекельним вибухом поколихнути трон.
Зірвать ярмо оцій землі безславній...
І... Скелька видала!
Не Скелька — холуї,
Облудні агенти династії тупої,
Облудні й вірні. За діла свої
Дістали ласки: і луги, й гаї
Купили кров'ю цих відважних воїв.
Це перший "подвиг". Ні, він не новий!
То є традиція, що йшла у рід од роду
У спадкоємців — вибранців синоду:
Ділити шмаття разом з усіма.
Ділили... Дерли... Пнулись на князів.
І... стали ними. З ласки Катерини
Дістали землі, грамоти й рабів :
Усю околицю загарбали собі,
Поклали під обцас , під маркою святині,
Поля і луки.
О, проклятий день!
Там не один закляв і матінку, і Бога.
І не питай, і не моли ні в кого —
Зробили бидло, крам з живих людей.
І торгували... і ніхто, як ці,
Так не стримів останню риску вибить
Отого "духу", "нації" тії,
Як ці ретельні чорні холуї,
Піклуючись і вдень, і ніччю за погибіль
Й ознаки славних. Гей, проклятий час,
І ти, царице — суко у короні,
Паскудо славна! То ж малі кричать,
Що вже не мають ні петлі, ані меча.
Нехай кричать. Приборкали, впрягли...
Дівчат з чужинцями женили за наказом,
Хлоп'ят з чужинками. Щоб, бачиш, рід вели, —
Шляхетний рід. Щоб вчилися малі
Перед царями лізти плазом.
А ті царі десь заселяли край
Народом рідним. Хай, мов, "малороси"
Та стануть росами. Політика стара:
Десь виперти господаря з двора —
Нехай у себе ж вдома просить...
В ті "славні" дні старалися святі —
Із шкури лізла Скелька-богомолка.
Зелені бані стали золоті...
Та гей і плакалось в міцному хомуті
Лицарство славне
Гадяцькому полку.
Але й всього.
Не плач, і не кричи,
І не бунтуй, бо тут тобі й могила.
Не крикнеш знову "пугу" уночі,
Бо недарма стояли усачі —
Драгуни царські: "волю" і свавілля
Списом підперли на оцій землі ;
То ж їх ігумени — тутешні королі
До послуг мали завжди як шляхетну cилу.
Натикала їх щедро по містах
Рука дбайлива, щоб таки хреста
Поставити над волею і довершить могилу.
Родились діти. Мерли їх батьки,
Плодилися раби голодні і обдерті;
Орали землю й їли канчуки,
І вже не знали, хто вони такі,
Немов спасіння, ждали смерти.
Безмежна ніч...
Десь був удар на ґвалт.
І знов удар, і знову.
Повіяв вітер на дев'ятий вал —
То десь піднявсь, забурив шквал —
То гикнув отаман Войнович .
Піднявсь Войнович і згукав орлят...
Та гей орлят у крові потопили,
А сам орел... нема його, нема,—
Тут для орла страшна зима,—
Пощез обскубаний, розбитий і безсилий.
Безмежна ніч... А вночі мідний дзвін,
Розгойданий свавільною рукою.
Хтось плаче ревно, жалю завдає,—
Там моляться до скону з нагаєм
За довгий вік династії чужої.
Мотають жили. Учать, як ходить
В міцній запряжці. Звичаї і побут
Втоптали в кал. Цабе, верни, сюди!
Покірний будь. Роби! Проси і жди
І напихай другим утробу...
І диктував закони мідний дзвін,
І муштрував рабів. Свавіллям і злобою
Залляло край. Кляли життя своє
Та все молилися до скону з нагаєм
Раби за вік династії чужої...
Отці кохалися в вині та в Божім слові,
І не лякав сам чорт, не то якийсь Войнович.
Така мара...
XV
...Лампади тьмяний світ
Ворушить фольгу, з ризи злото краде.
Перед розп'яттям — у терновому вінці —
Під брязкіт келихів і шепіт папірців
Уже за північ точиться нарада.
Мигає мідь розкішних канделябр...
За різьбленим столом дубовим
Владики піняться; їх очі майорять,
Сміються лиця, келихи дзвенять,—
За храм, за їх, за Бога і царя...
І капає вино, як краплі крові.
"Благослови, Всевишній! — річ таку веде
Ігумен сам: — на страх усім лукавим
Кінчити справу".
Келиха підняв, немов булаву,
І почали кінчать...
Сам чорт "на ладан дише",
І скаржиться перо,— спішить "ітоги" пише,
Пихтить Павлін...
А за дверми чатує сонний Сава,
Кричать і сперечаються. І хтось, немов бугай:
"Єпископу! Єпископу одна нехай!
А губернаторові тисячі чотири..."
Ігумен:
"Ні-ні, заждіть! Ми тільки в силу вірим.
Так от, панове, коли хочеш миру —
Готуй н а г а й !
І ось тому, щоб маху нам не дать,
Щоби усе ішло і чинно, й справно,—
Охтирський капітан-ісправник
Хай буде н а ш...
Авжеж, коли біда
Настигне нагло цю обитель Божу,—
Хто прийде з допомогою, з мечем
На перший поклик? Він! І не зімкне очей —
Стоятиме, як янгол, на сторожі...
Отож насамперед, панове, дать йому
Так — тисяч зо три. Потім ще добавим".
"Слава!.."
Келейний:
"Речеш ти мудро, отче, я к цьому:
Адже ніщо так чернь не заспокоїть
Оцих нащадків гемонської Січі —
Ані Христос, ні хрест, ані чернечий гімн,
Ніщо їх так не зігне до ноги,
Як батоги!
Як той нагай магічний.
Чотири тисячі на царських сторожів!"
Всі згодились, і заскрипіли пера...
Ігумен:
"Проваджу далі. Як ви не кажіть,
Ми мусимо зломити їх ножі
Об шаблі. Так. Ну, а тепера —
Діліть на інших, значніших тузів:
Єпископу. Єпископському сину
(Удвоє більше, аніж в ті рази),
І на губернію, і у синод звезіть...
Та не забудьте і самої Катерини..."
Усім, усім в них стане заплатить...
Гули ченці. Нікого не забули:
Панів великих і панят узули,
І навіть накінці келейний спохвативсь:
"Благослови, владико, слово мовить!
Усіх-усіх перелічили ви,
А ще ж десь є хухрянський становий.
Воно хоч він панок і нездоровий,
А все ж..."
Ігумен:
"О, ні! Тому не треба,—
Подбаєм ми у всякий час за нього;
Хай їздить і ось тут жере.
Це зовсім свій. Назавтра він припре
Карати чернь. Це — честь йому від Бога..."
Гули ченці. Мов одяг із Христа,
Ділили, шматували людські душі.
І лічили, і перелічували вп'ять...
Аж за стіною стали реготать
Сичі і сови,— зовсім, як клікуші.
XVI
Так довго-довго радились ченці.
Лампади тьмяний світ із фольги злото краде.
Перед розп'яттям — у терновому вінці —
Дзвенять там келихи, шепочуть папірці,
І капа кров,
І дише віск "на ладан".
Кров капає без ліку і без ладу...
І тільки як аж геть зайшла північ,
Коли на вежі тричі дзвін ударив,—
Замовкло все. Утопли шуми в сні,
Затихли голоси, і вимерли вогні.
Далеко треті півні прокричали.
Тих-ше... Ти ж гляди... (Стоять
Вони удвох під арками крутими;
Шугає в темряві чиєсь ім'я...)
"Запам'ятай: Це — місія твоя!
І не забудь її, її!
Ти чуєш, Никодиме?!"
XVII
Принишкнув вітер, і мовчить вода.
Встромився в небо манастир понурий.
Упали в сон: туман, ліси і даль,
Лише в селі не спить стара біда
Та плачуть флюгери на мурах...
А ще не спить чернечий-вартовий,—
На всі чотири визира з дзвіниці...
І шепчуться дуби — мовчальники криві,
Вислухують, як вторить чорт сові,
І скиряться
Старі й німі бійниці.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
І
Козачка станом, поглядом — княжна,
Коса до пояса, ще й цвіту вороного,
А на устах і сонце, і весна.
Тріпоче юність в грудях...
Сирота вона.
Вона онука Гармаша старого.
Красуня дивна... Заздрив місяць їй,
Аж наче й сонце сіпало губою
Із заздрощів. Круг неї хлопців рій.
В її пісні закохані гаї,
І озиваються на посміх солов'ї,
Холоне серце і дрижить, як поведе бровою.
Така Мар'яна ця.
Пишався нею всяк
І тішились, і все село любило.
Всміхалась їй околиця уся,—
Та тільки серця так ніхто-ніхто не взяв,
Як той бунтар, як той юнак Данило.
Ніхто не зважить муки цих годин,
(Продовження на наступній сторінці)