«Скелька» Багряний Іван

Читати онлайн роман у віршах Івана Багряного «Скелька»

A- A+ A A1 A2 A3

Ніхто не злічить виплакані сльози.
І зважив би, і злічив би один...
Хто скаже правду — де тепера він?
Яка циганка щиро поворожить?

Любилися... Ніхто про те не знав,
Любилися... Ніхто те не опише.
Куди подівся? Чи прилине знов?..
Росте на серці розпачу плесно,
І б'ється жаль серед нічної тиші.
І тільки десь — надія, як зоря,
І тільки десь — і гордість, і молитва:
Не за батьків, не за братів, не за царя,—
За непокірного,
За бунтаря,
За милого, хорошого, немов дощем, молитва ця полита
Дівочими слізьми...
II

...Ударило к заутрені...
дригнулась ніч у чорнім клобуці,
Схилилась на тумани — сиві ризи:
Молитва на устах і серце у руці...
І побрели за мурами ченці
На свій щоденний "труд". А понад низом —

Ступає дзвін погордливий, чужий
По темнім морю сірих спозаранок.
Юрба жінок шляхом крізь тьму біжить;
Летять, немов залякані стрижі.
Туди на хрест...
Пішла туди й Мар'яна.

Бредуть... вилазять... сходяться з пітьми.
Повзуть із туману з надією до храму;
Несуть свій біль і йдуть, як біль, самі,
Щоб злити розпачі гарячими слізьми
Під ноги матері над всіми матерями.
Впадуть самі,— нехай в огні молінь,
Як віск, розтопиться святині сірий камінь;
Нехай рятує! Був же в неї син
І як прийшов розп'яти жидовин,
Та й плакала, та й билася ж руками...

"О матінко, заступнице свята.
Нащо дала, нащо дала родити?
Дурні ми, матері... Куди? Кого спитать?
Коли не чуть тобі, як матері кричать,
Почуй же хоч, як плачуть наші діти!"
Ідуть жінки...
І близиться гора —
То тінь Голгофи древня і хрестата:
Там свічі капають, як плакальниці, вряд,—
Там на свічках то ж душі їх горять
І на хрестах серця їхні розп'яті.
Свічки стоять — то хлопчики малі.
О, ні, о, ні! То все солдати струнко!..
В темряві вітер щулиться, юлить.
Бредуть жінки заступницю молить,
Повзуть вимолювати в Бога порятунку.

Мар'яна думає... Печаль свою несе.
У неї біль, як цвях,— тупий, глибокий,
Їй тільки б Данила — та й усе:
Помолиться вона, щоб був живий — і все,
І не забуде хай Мар'яну чорнооку...

Надіється, спіткається, біжить
Красуня дивна — сирота Мар'яна...

І ходить дзвін погордливий, чужий
По темнім морю сірих спозаранок.

III

Спинилася під брамою юрба.
Немов отара злякана, докупи щільно злізлась.
"Закрита брама!.."
...У лице рабам
Стоїть і хмуриться цвяхована, ряба,—
Закрила шлях, окована залізом.

Хрестились люди з стогоном.
В "раю" ж —
За мурами, немов десь у вертепі,
У сонмищі ікон кадилять і піють.
І покотився плач... Схилилась ніч у крепі,—
Там перебіг тужливий шепіт:
"Ой Боже-Боже... І помолиться не дають..."

IV

І помолиться не дають...
Регоче дзвін:
"Бо-о-о-ог!..
До-нас! — Боже-Боже.
Ти-нас! — люби-Боже.
Так-так — мені-мені.
Нам! Нам! Бо-о-о-о-г!.." —
зареготався він.

Здригнула й лопнула у далях каламуть,
І затягнули хмар бинти червону рану.
Немов на голову біду зовуть,
Далеко десь півні піють:
Встає зажурений і мовчазний світанок.

Устали села з кряканням ворон,
Нема роси... росу тумани з'їли,
Не плачуть шиби — їх покинув сон,
І звисли сірі стріхи, як прокльон,
Немов докір землі, що їх родила.

Продерли очі: "О, проклята мить!"
Ридає дзвін... Іще шугає птиця
Німої півночі; а млин шумить, шумить.
І ниє серце, в остраху щемить,
Що вже на новий день благословиться.

По одній гаснуть зорі. По низу —
Із-за борів, із степу, із-за гаю —
Тягучі хмари сунуться, повзуть,
Обклали обрії,
Наниз,
Наниз лягають.

V

На полудень чекали всі гостей:
Дивився з башти вартовий на північ
щохвилини, —
Туди, де шлях, де бір обрізав степ...
З півночі дуло мокре і густе,
І повз туман холодний і осінній.

Давно за ними послано гінця:
Просили погостить і учинить розправу.
Для них обід готовили бучний...
Сюди прибути мусить з царським правом,
З салдатами хухрянський становий
І сам охтирський капітан-ісправник.

Качки і гуси, вина і меди...
Знайшли й сивуху, білу і слив'янку
В льоху чернечім, притягли сюди...
Усьому лад дає отець Павлін рудий,
І шум у трапезній стоїть з самого ранку.

Владики радились: складали наспіх план
І сперечались, чи почот їм становити
Ісправнику. Хоч то маленький пан,
А все ж і на ньому царський жупан
І завітає не в конюшні, а в обитель.

Чекали й села, поглядали в степ,
Надію втративши на будь-яке спасіння.
Не знали, бути як, чим привітать гостей?.,
А з півночі повзе колюче і густе,
І сунеться туман холодний і осінній.
Такий осінній...
То москаль блює.
Ще ж тільки Спасівка, ще лист дерева ломить,
І над левадами зозуля ще кує
(Регочеться в істериці, аж жалю завдає,
І уриває нагло по одному)...

Години капають, як згусле молоко,
І бігають ченці, у дзвонаря питають:
Дивись, чи не курить, Ілько?!
Дивись, чи не вони то за ліском?!
"Немає!" —
З далини, нап'явшись сіряком,
Кріпацькі душі теж на дзвона наслухають.

Прокрякала ворона, мов кума.
Вже полудень, а від гостей ні духу;
Мовчить дзвонар,— ні звісточки нема...
Пішла на мури братія сама:
Обід готовий, а гостей чортма,—
Обід холоне, а про них ні слуху.

Простиг обід... І прискакав гінець:
"Благослови! Звеліли передать, владико,
Що будуть взавтра. Осьде папірець...
Узавтра вранці!" — гаркнув молодець
(Ну, зовсім як москаль і виглядом, і криком).

VI

Після турбот, після трудів важких,
З молитвою во славу пану Богу,—
Застукали, забрязкали ложки:
Замість гостей, обсіли клобуки
Столи, обтяжені наїдками з усього...

А там десь тліли серцем мужики,
З тривогою дивились на дорогу.

VII

Гусей поїли й вина попили.
Та й попили ж...— Нехай премудрість Божа
Живе повік; щоб так і ми жили.
Цей гріх — не гріх. Не питимем колись,
Сьогодні ж
Можна!
Бо сказано у книзі чотирьох:

Не упивайсь, а пий. Тверезим йди до раю...
Путі Господні знає тільки Бог,—
Без нього нам не стати й на порог,
Благословляю ж, братіє моя,
Благословляю... —

І "сам" почав. Йому не вперше — пить:
Ніхто не зна, у чім він серце топить
І чим живе. А Бог йому простить;
Коли він звик усе терпіть,
То вже на нього зокрема не витворить потопу.

Пили... Кричали... Чистили "уми",
Точили зуби на Святім письмі...
А що було за тим, ніхто про те не знає...
Пан ризничий з келейним дув псалми:
Що за псалми, не знали-бо й сами,
Я теж собі цього не уявляю.

Тільки з часом — ігумен твердо звівсь:
Затихли всі — владика хоче мовить
(Він заповідь свою дотримувати вмів
І, п'ючи, не п'янів, неначе в жлукто лив,
І на ногах тримавсь, і не збивавсь на слові):

"Послухайте мене, брати мої,—
Ми — люди!..
Нехай же про усе з обителі ції
Ніде ні слова... Ось і мови усії,
А ще —
Сьогодні свято буде!
Гей, ризничий, мерщій сюди!.."

Вслухались всі, про що вони говорять;
Якийсь наказ ігумен там віддав,—
Прошепотів,
І ризничий подавсь.
Побігла слідом тінь в півтемних коридорах...
Ігумен теж пішов. Пройнятий давнім нудом,
Пішов в покої. Там, як ніч, сидів...
І грала усмішка у чорній бороді:
Так-так. Сьогодні свято буде...

VIII

Багато темних діл за мурами цими,
Багато таємниць у їхніх катакомбах.
Ніхто ніколи та й не знатиме усіх.
О, скільки, скільки їх —
Заперто в льохи, втиснуто у ромби.

IX

Ще день не згас,
Чернечі ж холуї
Гасали по селу — трусилися дівчата...
То, з ласки Божої, з околиці всії,
З-під сірих стріх зганяли нагаї
Отроковиць — святиню прибирати.

"Усіх до одної". Залишились криві,
А то й сліпу взяли — аби була вродлива...
Тривожно билась думка в голові,
Як птах підбитий, а вони ледве живі
Ішли і скаржились на долю вередливу.

Ішла й Мар'яна разом з усіми,—
Її шукали цілих дві годині;
Без неї повертатися не смів
Ні один з холуїв,— наказ був,— та й самі
Вони-бо знали 'ї, з отроковиць єдину.

"...Ну що ж, підем, у цім немає зла..." —
Сама себе втішала, веселила,
А думка з голови не йшла:
Ой, неспроста її журба взяла
І серце так одразу защеміло.

Ігумен цей... Він причепивсь тоді
І, сповідаючи, звелів зайти в покої.
Вона злякалась — обіцяла. І, гляди,
Зайшла б, дурна... Просив, велів: "Прийди!..
І... не пішла. Накликала біди,
І ось з тих днів він не дає спокою.

(Продовження на наступній сторінці)