Пороли нас не так і що ж — не теє..." —
Поблід Данило. Зблід і захолов.
"...Не теє... Теє..." — гомонить громада.
У серці кригою взялась гаряча кров:
Боров він рабськість цю, боров — не поборов
І слів не має,
і чорт-має ради.
А зборище шумить: "Не треба, геть!
Тобі то що, а в нас і жінка, й діти...
Хто хоче вмерти — той нехай помре,
А ми не хочем — нам би дихать... жити..."
То кида хтось один свої думки,
То хтось один за всіх надривно виє,
А решта — ані слова, ні за ким.
Вислухують понуро мужики
І хилять важко мозолясту шию...
Неначе ніж у серце крижане,
Неначе пазурі роздерли шерхлу рану:
Усі мовчать, а хтось один клене...
І тільки дружньо, мов у яструба, вогнем
Блиснули очі
Дівчини Мар'яни.
Блідий Данило миттю спалахнув:
"Раби!
Посміттюхи!
Покірна чернь безсила!..
Тягніть ярмо!.. Я — годі, дотягнув.
Я сам піду!" —
У гніві розмахнув
І на скіпки
об віз розщепив вила...
Голос:
"...Стій, Даниле! Стій!..
В тобі святий вогонь горить, юначе.
Хай я й старий, та ще в руці моїй
Втримається, хоча не меч, так кий —
Ходім!
Нехай ця челядь плаче...
Ходімо, сину!.. Хай ми і помрем,
Але неславу терпіти доволі,
Доволі! Мертвих сором не бере,
І не видать, як плачеться старе
І як мале конає босе й голе,—
Ходім!..
Людей?..
Хто смілий, той піде,
Іще жиє десь довбиш наш чудовий,—
Ударимо на збір...
Ми найдем і таган ,
І зброю знайдемо, закопану в людей,
Ножі наточимо і пополощимо в крові, —
Ходім!.."
Стояли і вагались кріпаки;
Усі до одного постали на майдані
І заніміли в розпачі тяжкім.
Вагаючись, чекали на штики.
Вагались — аж до слів останніх:
"Ходімо, сину"...—
Й челядь загула,
Та й обкипіло в інших серце кров'ю!
Не втерпіли... Немов орда мала,
Знялися з галасом і подались з села,—
Туди, де тліють
башти під горою.
Не втерпіли — проснувся дух дідів,—
Терпець урвався, й злість заговорила...
Крикливий шлях пилюкою кадить...
Мигають граблища і бороди руді...
Веде перед
стрункий юнак Данило.
XII
А на горі в той час
В ігумена отці
Ділили їхні душі між собою.
Келейний пише, ризничий в руці
Трима пергамени, реєстри, папірці,
Мусолить пальці сизою губою:
"П'ять тисяч черні; двісті клобуків,
На кожен з них по два десятки сірих...
Ми витягнем всі жили з мужиків,
А врешті доб'ємось-таки,
Що слава наша заблищить над миром.
Обитель виросте багата і міцна —
Засяють храми горді і величні —
І буде на ввесь край така одна.
Усіх затьмарить славою вона
І прогримить
На віки вічні...
Ми чудеса сотворимо отут,—
І будуть мощі і отці святії.
Прийдуть паломники ко нашому хресту
І прогримить, сподоблене Христу,
Навік-віків
Ім'я І є р є м і ї!"
Ігумен важко голову підпер.
Ігумен:
"Ми мусимо зробити так віднині:
Прийшов для нас слушний момент тепер,
Так от, брати, щоб задум наш не вмер,
Ми мусимо поширить володіння:
Од Котельви і аж до Грунь-Ташань,
І од Куземина по селище Журавне...
У цьому нам ніхто не поміша,
Замажем, не пошкодуєм гроша
І, з ласки Божої, все буде чинно й справно".
Лутище, Буднє й Гонтівські ліси
Лягли в хижацькі плани на папері,
І тишаться таємно голоси.
Ах, як кортить їм ще шматок вкусить.
Гадають... Лічать... Чухають носи...
Аж раптом!..
Відчинились двері:
"Благослови, Владико!!! —
І ключар
Влетів засапаний, не ждав благословення,
Як до хреста, до власного ключа
Приник, наляканий, і з жахом закричав:
— Убили Сергія!!!" —
І впав, простягти жмені.
Злякалась братія...
Ігумен відсахнувсь:
"Кажи, раб Божий… толком, в чому справа.
Що? Де? Коли?!"
Ключар:
"О, дай передихну,
Убила розлютована орава...
Я сам цього, далебі, й не збагну:
Убили в луках... за удар бичем...
З землею розмішали ланового!
Лупили всі... Одірвано плече,
Побито ребра...— так ключар рече,
А сам все хреститься до образа старого: —
Ой!..
Упокой, Господи, душу раба твого —
Інока чесного —
Сергія новопреставленого..."
Настала тиша —
Тиша, як в норі,
І чути, як тривожно б'ються дзиґарі...
"Це — знаменіє бід страшних",—
прошепотів владика...
Як раптом в полум'ї вечірньої зорі .
Ударили на сполох дзвонарі
І пролунали катакомби криком:
"На мур!!!" (з всієї людської снаги) —
"На мур!., на мур!.."
(десь покотилось к храму).
Біжать одні, і моляться другі.
Тривожно забряжчали ланцюги,
Привратник рвучко зачиняє браму.
І зачинив,
В останню хвилю встиг...
Ярмис, як в дні Содоми і Гоморри.
Упало лихо, ніби влітку сніг.
"Ігумена! Ігумена сюди!"
"Ігумена!!! Мерщій... мерщій..."
О, горе!..
Біжить ігумен...
Дзвін гуде, гуде:
Зреклись раби одвічної покори...
Ввесь притч церковний з охрестами йде.
На тлі кривавому, на мурах метушня людей —
Під брамою вирує сіре море:
"Доволі!!!
Відкривай!.. Ломи!.. Та би-ий!..
Лама-а-а-й!!!" — кипить, вирує дико буря,
Наскакує і піниться прибій...
І змовк зловісно Вавилон старий,—
На тлі багряному тріпоче хрест блідий,
Холонуть вежі чорні і понурі...
Ігумен вийшов.
Став на край стіни,
І жезл підняв, і сотворив молитву:
"Молітесь, братіє!"
Молилися вони...
І глухо рокотом заколихався низ,
І блідли лиця, кривавицею вмиті.
"Молітесь, братіє!" — Ченці упали ниць,
По мурах покотився гомін разом.
Просили кари: камнів, блискавиць,
Простягти руки,— хай же мур темниць
Скара богоодступників,
Нехай поб'є проказа...
І падали, як оливо, слова:
Розпечені — вони побили градом
Вогонь і шум... І розпачу сова
Провила там, де був дев'ятий вал,
Де грізно коливалася громада:
"О, дурні — дурні ми!..
Куди ми йшли?!.."
Беззбройні сіряки уперлись лобом в стіну.
Перед хрестом схилилися граблі,
А вила наїдалися землі,
І хтось у розпачі під браму серце кинув...
Залізом кована, стоїть німа вона
І грізно блискає мідяними цвяхами...
Ігумен руки звів, як крила кажана,
Блиснув очима, й окрик пролунав:
"Прокляття вічне буде хай над вами!!!"
...Заплакав хтось жіночими слізьми...
Ігумен:
"Що треба вам?!
Чого прийшли, невірні?
Що ви забули тут, за мурами цими!?"
Забився окрик і завмер в пісках німих,—
Було так тихо, ніби в домовині. Замовк.
Махнув безжалісно перстом
І тишу розірвав руками,—
І брязнув глухо жезл об камінь —
З двома гадюками та кованих хрестом.
"Ой, не клени!.." — і хтось там заридав.
Загомоніли:
"Волі... волі... Ні! нам дихать, жити...
Хай світ не хмариться, нехай не пухнуть діти.
Дихнуть... Дихнути дай, ти дай... ти дай..."
Упали ниць.
Ігумен:
"...Оце й всього? Вам дихать?"
А унизу повзло: "Ти дай!., ти дай!.."
Ігумен випростався,— стало тихо-тихо,—
Зневажливо скрививсь зловісним сміхом
І ризничому кивнув: ..
"Прочитай!" —
І повернувсь...
Пан ризничий читав.
Камінням падав голос з кованої брами.
І скирилася церква золота.
Мовчав нарід... Стогнав... Молив Христа...
І тільки десь
Хтось скреготав зубами.
Данило зник... Читав чернець старий
Наказ, написаний в ігумена сьогодні.
Заслухались замовклі дзвонарі,
І повзали, як воші в очкурі,
Над мурами ченці богоугодні...
А завтра ще,
Заким* зійде зоря,
Настигне кара!..—
Так додав понурий
Отець Ієремія. Зник. Горять
На баштах смолоскипи... В довгий ряд
Постали іноки, пішли... Пан Бог нахмуривсь,
І стали вартові на мурі.
А завтра кара...
Що то буде їм?!
Забилась тінь на шибеницях лісу.
В розпуці руки ломить ніч свої:
"Усіх-усіх та й візьмуть в нагаї,
І кожного десятого
Повісять..."
XIII
Данило зник. Утік Гармаш старий.
"Ми прийдемо! О, ми вас доконаєм!..
Даремне там всі привідців зовуть,—
Чужі шукають, а свої кленуть,—
Ми ще прийдем,
Прийдем...
Прийдем..."
Конає
Розбитий вечір. Пугачі ридають.
Спустилась ніч...
XIV
Та гей давно стоїть мара оця,
Стоїть на варті меж імперії чужої—
Ще з тих часів, коли в оцих місцях
Ходила воля десь з мечем на манівцях
Й топтала межі ті азійською ногою
Заснована "у Бозі і в Христі",
(Продовження на наступній сторінці)