Мар'янчині "батьки", і свашки, і бояри.
Закутали. В Слобідку привезли.
І так, неначе сурма прогриміла —
Розбіглась звістка по смутній землі,
І бігли люди,— кидали волів,
Худобу, стріхи, спочивок і діло,—
Збігалися...
Набились на майдан
І товпились. Дивились і кричали.
Прокльони сипались. Кому? Самі вони
Не знали, хто зробив такий страшний,
Ганебний вчинок. Бились зарічани
Руками в поли: "Покарать!.."
"Кого?"
"Його!" — все змовкло. Раптом розітнулось:
"Данила! Це його, його
Паскудне діло. Більш ніхто цього
Не зміг би..."
"Що?! Брехня! Ви чули?!
Гей, хто сказав? Візьми своє назад!
А хто побожиться, що сам він та не там же,
Де і оця нещасна? Підождім, і час покаже,
Побійся Бога, хто це там сказав?!"
Загомоніли: "Вірно... як... Авжеж, мовчи,
Не каламуть душі. Хто винен, розбере урядник".
"Який урядник? Геть під три чорти!
Ми мусим, мусим злодія знайти
І розторощити! Розчавити!"
Збурилася громада:
"Так-так... Розчавити! Суд буде тільки наш".
"Хто б він не був, хоч хай він пристав буде..." —
А в серце дряпається розпач, як чума,
А шиї крутяться і гнуться від ярма...
"Пустіть, пустіть!.. Гармаш... Гармаш..." —
Зашепотіли враз, здригнули й розступились мовчки люди.
Прийшов Гармаш,
Захеканий, блідий,
Простяг свою кремезну постать, ніби п'яний.
Як з неба впав — бігом прибіг сюди.
Спинивсь... Закам'янів...
Дивився довго-довго на Мар'яну
І похиливсь. Скотилася сльоза;
Чоло старече зморшки враз обсіли...
Упала шапка — він її не взяв,
Поволі повернувсь,
Нічого не сказав
І почвалав із натовпу задуманий, похилий.
А слідом шепотіли:
"Ой, яка ж важка сльоза
У Гармаша
По бороді скотилась".
II
А манастир одразу посмирнів,—
Дививсь униз і дослухався пильно:
"Чого, чого зібрались там вони?!"
В понурій келії горять вогні,
Скрипить перо в крові чорнильній:
— Пиши: "Прибудьте, пане, уночі!
Негайно, чуєте? Злочинець єсть страшенний,
Що по-звірячому... Зажди, не так пиши:
Він утопив, зарізав, задушив,
Закатував, замучив наречену!
Та поспішайте, пане становий!
Він над усе ще і бунтар великий.
На нього вся околиця шумить —
Сидить в льоху...
Чекаємо... Приїдьте ви..."
Отак писав пан ризничий кривий,
А диктував (всміхаючись) владика:
— Ще допиши: "Сьогодні ж заберіть!
Спішіть! Цього не слід проґавить..." —
І жмурився, приємно ніс чесав. Ризничий дописав,
Владика підписавсь
І сургучем тавро поставив:
"Гінця! Негайно!.." — Ризничий подавсь.
А сам в вікно дививсь, як ген в селі
Мотались люди, сновигали під дворами —
Кудись збирались і когось несли.
Зійшлися зморшки в нього на чолі,
Та миттю й розлетілись, розпливлись:
Внизу —
Як вітер, вискочив гінець із брами
І браво поскакав...
III
...Спустилась ніч. Тривожна тишина...
Чекання
І тягучий морок...
IV
І клацнуло...
Данило задрижав,—
Ось смерть прийшла! Завили тихо шпуги:
Відкрились двері... Знов закрились...
Жах...
Блиснув вогонь та и полиском ножа
Стоять ченці, як два страшних ожуги ,
З рушницями. А чорні клобуки,
Надіті наперед — на лиця пеленою,
І скиряться між розпірками язики з зубів...
А ззаду нього руки простягли диби
І череп вищірився пащею гнилою.
Тікать... тікать...
А ноги ж, як чужі.
"Вставай!!!
Ей, ти! — Схопили. — Йди за нами!..—
І потягли.— Чого, як пень, лежиш?
Ну ж рухайся! Та швидше!.. Час біжить...
Ходім!.." —
І вивели, забрязкали замками.
...........................................................
"Даниле, швидше!"
"Хто?! Це ти?.. Остап!.."
"Цссс, чорт! Біжім... мовчи та поспішай щосили..."
Забилось в грудях серце, ніби птах:
"Воскрес!?! Брати мої..."
"Біжім, чого ж ти став,
Біжім..." —
І подались у темряву, в будівлях загубились.
Спирало груди. Дерлись через мур.
А далі кинулись на чорний двір чернечий.
Убили конюха. Трьох коней зайняли.
Враз окульбачили і вихорем пішли,—
Чкурнули в ніч. Тепер їм не перечить!
Тепер на волі.
До коня припав,
Приріс...
То смерть десь пронеслася мимо.
Черкали віти... Стишивсь тупіт ніг:
"Дідусю, батьку мій! І ти, Остапе... Любі!
Та як же це?! Я ж вмер!"
"Еге ж, виходить, ні.
Виходить, що прийдеться ще мені
Ударити на збір. Чи так кажу? Ану ж бо,
Як воно й справдяться-таки твої слова.
Ми ще живі, живі! Мій сину,— отамане!"
"Як сталось це?!"
"Гінця я перейняв,
Аж під Лутищами догнав — спинив коня
І прочитать пакет примусив ятаганом.
Він розказав усе — і що, і де...
В пакеті їхала твоя душа до станового.
Він досі десь з салдатами іде —
Той чорт московський,— бо ж сьогодні вдень.
Іще..." —
Та й прикусив, і не сказав нічого.
Погнав коня. Данило спохвативсь,
Аж скрикнув: "Діду! Де вона?!
А де Мар'яна? Скажи!.."
"Спішім".
"Вона жива?"
"Не гаймось!
Побачишся... А Господи, прости,
Мій чорт спіткається, здохлятина.
Гляди: Звертає з півночі,— спішім, бо буде клопіт.
Проґавимо й не вискочим з біди.
Не відставай, за мною! Гей, мерщій сюди,
Гайда!" —
І в темряві завмер шалений тупіт...
Село проскочили. Спинився дід:
"Ось тут. Вона чекає...
Поспішай, поки не зовсім пізно,
Бо не втечем..."
Когось у хатці ждуть —
Мигає вогник і квітки цвітуть...
"Ех, сила ти моя і міць залізна!" —
Сплигнув Данило, за поріг влетів...
Та й зупинився:
...Під іконою ще й у кутку свяченім,
В намітці білій, в персні золотім,
З свічею у руках — так ніби на хресті —
Лежить розіп'ята на квітах наречена...
І поточився, тяжко застогнав.
Сидять дружки, як привиди, навколо,
Мигає свічка — і ворушиться "вона".
Побачила... шепоче... кличе... а смутна-смутна.
Десь віддало у мізку гострим болем,
І сам, як привид, руки простягнув,
Ступив до неї й чуб піднявся дуба:
Така покусана, опухла, чорна, у синцях,
А очі незакриті дивляться з лиця
У саму душу і... шепочуть губи.
Уп'явсь очима. До грудей припав...
І відсахнувся:
Труп зідхнув глибоко,
Пробурмотів... Він щось сказав...
А по щоці скотилася сльоза
З куточка вій — із неживого ока,
Блиснула променем і капнула униз,—
На руку впала... Й скрикнув так шалено!
І вилетів, і скочив на коня,—
Погнав у ніч...
За ним Остап Лазня,
А слідом дід — припав на коні креном.
І тільки свист, і тільки храп коня
Та лячно копита дзвенять.
Десь розбігаються — дають дорогу клени...
V
І подались вони в старий порожній стан,
До Гонтівських лісів крізь хащі, крізь туман.
Стогнав юнак і гнав коня свого,
Він душу десь та й проміняв другому...
Де було серце — там нема його,
Один вогонь, такий страшний вогонь,
Аж серце
Спопеліло в ньому.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
І
Та, гей, і вдарились вельможні в переляк
І захрестилися ще й обома руками:
Проти усіх — проти панів, проти царя
Піднявся з свистом келеп бунтаря...
В околиці маєтки скрізь горять —
Чинить розправу Чорний з козаками.
Навколо ні проїхать, ні пройти.
Зреклись раби свого старого ладу.
Не те, не те, що тут було колись,—
Ані хрестись,
Ані молись,—
Нікому ні прощення, ні пощади...
II
Зреклись податків. Панщину й "оброк"
І послух кинули, занози повиймали
Та й повернули ті занози на добро:
(Не віщував цього ані один "пророк")
Занози ті — ножами стали...
III
Під стягом чорним котиться луна...
Біжать, злітаються Залізнякові діти —
Старі й малі, неначе сарана,
І сунуть хмарою по висохлих ланах
Обскубані, голодні і роздіті...
Єдиний програм в сірих цих рабів:
За біль, за злидні та й за сірі хати —
Паскудній долі черепа розбить,
В калюжах крови ворога втопить
І проклятий вертеп дощенту зруйнувати!
І час настав...
IV
...Ще зранку тишина
Над банями нависла, як погроза,
А в південь завагітніла вона
І пролетіла чайка, як дурна,
По морю мертвого, тупого передгроззя.
Мовчали дзвони... Там орел кружляв,
І оглядав кубло понуре бистрим оком,
І клекотав...
Зривалися (і рідні, і чужі),
Зчинили ґвалт під хмарами стрижі,
Металися до замчища в піски глибокі.
Мовчав сіон. Ні звідти, ні туди
Ніхто не йшов. Замкнулася твердиня,
І хтось шептавсь, і хтось у ній ходив:
Давав накази тихо Никодим...
Котився тупіт в животі в святині...
(Продовження на наступній сторінці)