"Куди? Кому?! А чи вас мало били?!!" —
Протверезили всіх такі слова.
Але не стало легше ані чуть,—
Ніхто не бачив краю напасти такої.
І тільки дехто знав,
А, знаючи, мовчав,
Та гнулось Ворскло полиском меча,
Покірно кинуте під ноги хитрою рукою.
XII
Лежав з Охтирки шлях по нетрищах лісів —
Такий обставлений та темний, мов печера...
Отож і дослухались хлопці все сюди —
З гори його ніхто не проглядав
Ні здавна, ні тепера...
Боялися проґавити момент.
Але даремно турбувалися, бо міст старий марудний
Давно зогнив, зруйнований ущент,—
А так, як тут, з старших ніхто не їздив ще,
То і було сполучення немудре:
Тут з милости ігумена ходив пором.
Нечасто його бачили під вербами рясними —
На березі цьому, зарослому, як гай,
Тільки тоді, коли гонив нагай
З Слобідки хури на скельчанські ниви.
А так, то просто плавали човном
Та вбрід обходили повз скелі, поуз кручі.
Отож тут не проґавиш білим днем;
Та й не було нікого ані пішки, ні конем,
І хлопців помаленьку сумнів мучив,
А час минав...
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
І
Аж ось одного дня
Данило озирнувсь, і зір заграв огнями,
Покинув в'язку дров, потер чоло руками:
Ген, через ліс куріла цугом шестірня...
Забилось серце. Миттю скочив на коня
І поскакав в село близькими манівцями.
II
В кареті дивній шляхом під'їздив
Московський генерал із козачком, з лакеєм.
Шість коней цугом, як чорти, баскі...
Його вельможність їдуть на Зіньків,
З роями орденів під фалдами кереї.
Ім'я забулося... Та й хрін його бери,
Бо мало важить тут ім'я само собою —
Зітерлось в пам'яті людей давно-давним,—
Та й все одно не прислуживсь він ним,
Як прислуживсь... своєю головою
Вельможною!
Так от: проїздом на Зіньків
З Охтирки, опинився пан оцей великий
Перед Слобідкою — в країні кріпаків.
Мовчали дзвонарі — за хащами дубків
Не добачали орденів, не добачали пики,
Ані розкішної кереї, ні ліврей.
А шлях лежав якраз через святиню,
Бо так чи сяк, а не об'їдеш тих дверей,
І мав наскочити на їх капрал оцей,
Немов татарин, випробовувать гостинність.
Як сніг на голову, непроханий летів...
Уся Слобідка вийшла зустрічати...
Несли хліб-сіль, ікони золоті —
До ніг вельможних клали ці дари прості,
Як шану, як любов чужим царям рукатим.
III
І зупинився "туз"... Найстарші підійшли...
Та не про них його вельможний клопіт:
Нема порома! "Ей, чи він прийде коли?!" —
Гукнув. І так, неначе славні королі,
Очима кинув в зборище, у натовп волоокий.
Порома не було. Змигнулися старі:
"...Ви нам даруйте, пане генерале,
(Данило мовить) — він десь при горі.
Та доки він там прийде... до тії пори...
Ви знаєте...
Які бо ми раді, коли б ви знали,
Із ласки вашої... А в нас тут, гей, місця!
Такі місця — краса одна, та й годі.
А вже качок та лебедів! та й гуски, та й норця —
То просто розкіш для стрільця!
Та ще й нелякані ніким і по сьогодні..."
Капрал прислухався:
"Сказал ти, лєбєдєй?!"
"Еге ж, еге ж",— гуде проста громада.
"Вєдь лєбєдєй я нє відал нігдє!
Занятно, чорт возьмі!..—
І розпливлось лице руде: —
Пожалуй, правду говоріш...
Провєріть надо...
Мітрьоша! Дай ружйо!.."
Змигнулися старі:
"Чого-чого, а лебедів в нас сила.
Куди стремить? Себе не обженеш,
Гай-гай, та й не обскачеш долю днем".
Так промовляла мудрість срібно-сива.
Капрал погодився:
"Недурно, правда вєдь твоя —
Хоч ти мужик, да то ж, відать, бивалий...
Давай ружйо! Спєшіть вєдь толку мало.
(Льокай подав рушницю. Срібне руків'я,
Ще й щирим золотом в ній тиснуте ців'я).
Вот штука! Лєбєдєй-то пострєляєм малость!"
"Оце то так. А ми вам і гучків ,
Ми й гончаками будемо, дамо і провожатих...
Гей ти, Миколо! Грицьку! Ану, гайда, хлопчаки!" ——
Данило ж найспритнішому звелів кивком руки:
"Гляди ж...
Ведіть подалі полювати...
Авжеж краса і, матінко моя!
А там прийде пором, тоді й рушайте з Богом".
...Пішов капрал та ще й машталіра старого
Потяг: "Пойдьом! Пусть коні постоят..."
"О, не турбуйтесь, ясносте, про те —
Полюйте на здоров'ячко, бо ми ж — та ваші слуги:
Ми й розпряжем, ми й попасем... нащо й трава росте.
Не саги в нас — то царство золоте.
Втішайтеся. Чи ж доведеться вдруге..."
Пішов...
IV
...А як керея зникла у кущах,—
Шестірку миттю розпрягли моторні руки;
Покинули карету — хай стоїть собі.—
Покликали Мітрошу на обід. А коні...
Вигнали на манастирські луки!
V
Гей, в генерала постріли меткі,
А їх не чути тут — на луки вітер віє.
Та гей, пішли там коники стрункі
Тією стежкою, що так далась взнаки,
Пішли гуляти Коні — змії!
VI
Десь генерал стріляє "лєбєдєй",
А люди посміхаються, неначе діти:
"Оце так "нумер"! Ну на цей раз угорить!
Нехай тепер гризуться, чорт їх забери,
А ми — дивитися
Та руки гріти.
Ну, і Данило — мудра голова!
Та вже ж і хитрий, і кмітливий з чорта,
Обтяпав справу, наче наплював,
Тоді на шмаття грамоту порвав,
Тепер встругнув: Спустив на Чорта Чорта!.."
VII
Приціл був вірний, розрахунок теж:
Набій улучив просто в саму точку.
взагалі серед строкатих меж,
Не зрадила себе рука готичних веж,
Незадарма ж любили там циганську дочку —
В'юнку Касіму...
Після трьох годин
Прибіг машталір: "Будем запрягати.
Агов, Мітроша!..
Еее... Зажди... зажди...
Немає коней!..
Ааа... (Пречиста мати)!!!" —
Міцні слова — та діла з них чортма:
Не відгукнулися на свист, ані на добру лайку.
Стоїть карета-писанка сама...
Машталір галас нелюдський здійма,—
У бідолахи
"Відкрутилась гайка".
Ураз доклали... Генерал примчав.
(Гей, гуси-лебеді, візьміть мене на крила!)
Його громада стогоном стріча:
"О Боже мій, яка печаль, яка печаль..." —
"Хто взяв, туди його!?!
І гріб йому, й могила!.." —
Укрило потом кучері й чоло.
А люди посміхаються, моргають на карету:
Ач, як сердягу гнівом рознесло,
А чим погані лебеді й село? —
Стоїть карета, "а лошадок нєту"...
І виступив Данило: "Ваша мосць!
Життя немає, просто смерть, та й годі...
І через їх. Й присягу ми дамо
Всею громадою... Уже ми кленемо
Цих злодіїв... Кажу при всім народі,
Що там вони! Шукати йдіть туди..."
І вся громада повернулася на вежі:
"А так, це їхній край і їхні межі.
Вони повернуть вам, візьміть підіть,
То нам не повертали ще..." —
Запінився рудий
І загорілось в серці та не гнів — пожежа:
"Човна сюди!.."
Керею зашморгнув:
"Чекайте тут (це слугам), я їх всіх на мотлох!"
І, ніби під Полтавою, на манастир чкурнув —
Як хто кавизкою у око навернув
Або хвоста вщемив нечемно й "подло".
Ось-ось підхопить шаблю "наголо".
А люди, так для визіру, розводили руками.
"Патєха буде! — Збіглись всі селом: —
Тепер пішло... Тепер уже пішло!..
Держись, владико! (ніби лід знесло) —
Наскочила коса на камінь. Ну ж і Данило!
Таж і хитрий з чорта. Таке встругнув:
Спустив на Чорта Чорта!.."
VIII
Капрал оцей — коханець перемог,
В васала доля теж над цим ввесь вік на варті.
Один спізнав тріумф Мазепинських дорог,
Другому землю й рай віддав у найми Бог,—
Ще й родичі...
Один одного варті.
IX
Ігумен стрів колегу звисока:
Погордливо, бундючо та велично,
І усмішку єхидну з вуст пускав,
Бо ж у колеги тіпалась рука
Та ще й губа одхнябилася, до презирства звична.
"Що за їден? Чого він, ніби рак?
Звідкіль він прилетів, такий товстий чудило!?"
А гість відсапався,
Повітря враз набрав,—
Та як криконе, мов на муштрі: "Крра!!!
Де коні?! Чуєш?! Черті! Де ви коні діли?!"
У панотця від люті й губи
Прикипіли.
"Чого ти крякаєш, Раб божий?.. Хто ти? Як!?
Та хто впустив тебе кричати в цю обитель?!"
(їх обступили клобуки, постали тісно в ряд).
Обидва чорні і обидва аж горять.
"Віддайте коні! Ей святі бандити!.." —
"Ніяких коней,
Йди, звідкіль прийшов,
А то... погано буде. Що, пропив? Ти й справді п'яний.
Ступай же з Богом, ще не пізно поки що".
"Ааа... он як? Я — п'яний?! Я — для вас ніщо?!!
Так слухай же ти, чорте окаянний!
Не буде коней — смерть тобі, ти чув?
Та я кубло оце на порох розтрощу,
Зроблю, як тік...
На камені не уціліє камінь..."
Зареготалась братія: "Патєшний чоловік!.."
(Продовження на наступній сторінці)