«Скелька» Багряний Іван — страница 14

Читати онлайн роман у віршах Івана Багряного «Скелька»

A

    Надвечір обрії хтось міцно розпалив:
    Червоним полум'ям насупились на грози.
    Ані шелесне лист,
    Ані промчить сайгак —
    Зловісна тиша, ніби мертвий рак,
    Зажеврілась. Казкова там яга
    Дихнула з півночі на крики та й на сльози...

    Хрестатий, темний на червонім тлі
    Васал не витримав наснаги:
    Ураз притих,
    Пустив гінця. Як вітер полетів...
    За ним другий... і ще один... По вимерлій путі
    Погнали коні
    У багряну далечінь без жалю...

    V

    Настала ніч безмежна і глуха —
    Таке посняділе , безгучне, мертве море.
    Ніхто б не вчув, хоч би і дослухав,
    Ні півня, ані поклику. Як у полі кожуха,
    Задхнулось все живе, і причаїлись гори.
    Осліп сіон... І варта ні гу-гу...

    Мовчить дзвонар — кує вухналі зубом...
    Дріма васал...

    Як раптом — ніч тугу
    Розтяв вогонь, розшматував!
    В дугу
    Зігнулась тиша, лопнула і стала темінь руба.
    Заголосило:

    "Чорний двір горить!!!"
    Ревнули дзвони. Вдарили у груди.
    "Го-орить!.. На мур! Біжіть!" —
    Ригнуло капище, і вмить
    Завила ніч — заметушились люди...
    А дзвін реве. Ворушаться бори.
    В німих пісках у одсвіті пожежі
    Згрудились хати — стежать, як в огні,
    У хаосі, під танок дзвонарів
    Танцюють вихилясом вежі.

    Мов яничари, вкрили мур ченці.
    Гей, не татари гору обступили —
    Орлята Чорного — повстанці-молодці...
    Забилась братія, як ґави у сільці,—
    В ігумена та вже й не жезл в руці,
    В Ієремії таж і не кадило:
    Пістоль турецький, срібне руків'я .
    Та не схилилося до нього бидло чорне —
    Ударили, аж гук пішов в гаях.
    "Ой матінко, ти матінко моя!.." —
    То не молитва — дикий рев буя,
    А на коні, як чорт, літає Чорний:

    "Гей, злидні, разом! Трясця їм в живіт!..
    Помолимось!!! Рушай, рушай на браму!..
    Ну, разом!!!
    Кайтеся. Покайтеся живі,
    А хто помер, глядіть не оживіть,—
    Не порятуєтесь ні в темряві, ні в храмі".
    Ударили,
    І затріщав вертеп.
    Ножі, рушниці, довбні й ятагани
    Пішли до приступу...
    Та не письмо Святе
    Читає й братія — звивається, росте
    І відбивається руками і ногами,
    Всю віру положивши на кастет.

    "Арря!.. Гей хлопці, тут їм всім лабець!"
    "Розбить, розбить..."
    "І каменя на камені не лишить!.."
    "Зітерти в пил, на попіл, нанівець!.."
    "Нехай не вирине, нехай не оживе..."
    "Лабець!.. Нехай собі запишуть
    І їхні правнуки в науку цей кінець..." —
    І Чорний програм свій
    Мечем без промахів
    По в'язах пише.

    Та гей, недаром жнивували кріпаки:
    Здалися на свічки стіжки заради свята;
    Та скільки ж їх і є! Ці огненні стовпи
    Сягнули маяком в безмежжя, у степи,
    І зупинялись проїжджани
    Аж на двадцять п'ятій...

    Там з міста вилетів драгунський ескадрон
    І покурив...
    Десь рятувати ніч розп'яту.

    VI


    Уперто і одчаяно боролись патлачі,
    Роздрочені, мов шершні у гнізді, повитім димом,—
    У одсвіті пожежі, в брязкоті мечів
    Трималися годовані до півночі
    З скаженим на чолі — з крилатим "нелюдимом".
    І билися уже не за життя,
    За смерть на мурах всуміш з козаками,
    А ще трималися... Аж ось людське виття
    Умить нелюдський дужий гук розтяв —
    То впала брама!..

    Наллялось жахом капище ущерть,
    Затіпалось в агонії од краю і до краю,—
    Нависли: крах... руїна... смерть...
    Аж раптом — в браму, так неначе смерч,
    Драгуни царськії — муштровані льокаї!

    У вовчій ямі стиснули хлопів,
    Здушили нагло, несподівано, неждано,
    Ще й оточили мур. Наставили стрільців...
    Гей, не втекти і жодному звідціль
    Ні на Гонтівщину, ані до шляху Ромодану.

    І билися...
    Хто зможе розказать
    Про цю криваву ніч, про мужність і відвагу!?
    Гей, напоїли кров'ю спрагу
    Землі роздертої, немов дощем гроза,
    І потопили в криках і сльозах.

    VII

    Зломили міць. Роздерли вільний стяг.
    І розтоптали буйне серце коні.
    Укрились трупом скелі, мури і плаци...
    Поліг Гармаш, поліг Остап, а з ними всі...
    І тільки горстка у полоні — решта молодців
    І сам отаман Чорний у полоні.
    Юнак Данило — славний отаман —
    Поник, розчавлений. Ой, не вдалися гулі!
    Пропало все і всі, не збудить і таган...
    О, чом же і його не здолав ятаган,
    Чом не взяла ворожа куля?!

    VIII

    Кували в ланцюги і кидали у льох.
    Та не зігнула шию вража сила:
    "Ага, це він живий!., і деспот не подох".
    "Ага, так значить їм зійтися знову вдвох
    Судилося. І доконать-таки, покласти у могилу
    Його! Ага!.." —
    І вірив, що судилось.
    Не чулось ні докорів, ні ганьби,
    Ні скарг на нього. Хто вцілів — мовчали
    І тільки моторошним скреготом зубів
    Вони драгунів — царських гайдуків —
    Окровлені
    В печалі проважали...

    IX

    У храмі одгриміло "С намі Бог",
    Одтанцювали дзвони танок порятунку
    І увірвалися... Огонь погас давно...
    Драгуни упились вином...

    Поснула братія, залита дивним трунком:
    Змішались там —
    Молитва, радість і горілка заодно.
    Зосталась ніч з мерцями в самоті.
    Зійшов червоний місяць ген над пужарями ,
    Навдибки став
    І глянув нишком на хрести,
    На бані, на ліси, на замчища круті
    І освітив жахливу панораму:
    Мерці... мерці... Кривава тишина...

    Ані шелесне ліс (дуби чатують пильно) —
    І тільки хтось намітку розіпнув,
    Та протягнули нитку в тишину
    Вовки виттям далеким, божевільним,—
    Спішать на тризну хащами лісів...
    На місце бою десь вилазять тихо тіні:
    Одна... і дві... їх безліч там...
    Нечутні голоси
    Роняють, зігнуті, на хаос — на мерців,—
    Шукають брата,
    батька,
    чоловіка,
    сина.
    Знаходять. Не по лицях — по руці...
    Ідуть нові з далеких манівців
    І шепотять прокльон святині.

    Х

    Другого дня, як сонце припекло,
    Як сльози скапали додолу з віт зелених,—
    Забрязкало...
    Заіржало...
    Загуло...
    Драгуни рушили з шаблями наголо
    І повели закутих полонених.

    Регоче дзвін: Дивись, мовляв, дивись!
    Дивилися і билися руками;
    Дивилися з сльозами і мале, й старе,
    Як ген пішов далеко пужарем —
    Пішов на каторгу Данило з козаками...
    Він на крутій дорозі обернувсь:
    "Простіть... Прощайте...
    Хотів би я (вернусь чи не вернусь)
    Хоч з домовини вглядіти..." —
    І тільки так кивнув,
    Та враз нагай по лицях навернув:
    "Ей, сволоч! Хлоп! Рушай там!"
    Пішли і зникли...

    XI

    Надійшли часи
    Тяжкі невимовно. Приборкали, скрутили
    Хлопів чернечих. Геть і не проси,—
    Терпи й не рипайся... Терпіли і несли
    Розбиті, приголомшені й безсилі.
    І тільки десь плекали в тишині
    Велику віру в золотавий ранок.
    З них не один наспівував пісні
    Онукам про минулі дні —
    Про смілого звитяжця-отамана.

    Ішли літа —
    Плодилися раби.
    Хрестила їх святиня на покору,
    Але вони росли самі собі:
    Любили сонце і простори голубі
    І набиралися людського поговору:
    "Гей, був колись
    Та й був колись юнак!
    Та й чуть було зоря не зазоріла!.."
    З минулих днів котилася луна,
    Врізалася легенда не одна
    Про Чорного — про юнака Данила.

    XII

    Мар'янчину могилу кожен рік
    З любов'ю квіти прибирали в шати,
    Щоби цвіла... І мак вогнем зорів,
    Щоб не один згадав, коли уздрів,
    Як вміли люди жити і вмирати.

    ЧАСТИНА ДРУГА

    Як не набрид тобі, читачу мій,
    Як почуваєш, що немарно час загаяв,
    Дослухай же ти повість цю і осудить зумій,—
    Тільки не лай зарані автора — будь мудрим, яко змій
    І вже, як тут терпів,
    То витерпи й до краю.
    Не тяжко вилаять, ще легше осудить,
    А надто тим, хто кволий і безсилий,—
    Далеко тяжче віру не згубить
    В свої слова
    І розібратися як слід бодай в собі...
    Ще ж тяжче видерти із каторги Данила.

    Я знаю — не один з нудьги кривляє рот
    На ці слова...
    Ну, що ж, щасти йому вовіки,—
    Не жаль і не шкода цього каліки,—
    А автор сподівається на скорий поворот
    І вірить,
    І надіється васала побороть —
    Разом з героєм десь плекає гнів великий.

    РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

    І

    Не четверть віку —
    тридцять літ пройшло
    І тридцять зим умерло
    за горами...
    У юних — старість
    зморщила чоло,
    А у старих — й могили занесло,
    Родилися нові — народжені рабами...

    Зарічна й Скелька —
    трудно розділить,—
    Для них лише була б свята земелька
    Та хрест дубовий,
    І здавалося: нехай пече й щемить,—
    Отак довіку будуть плакатись і жить,
    І од Зарічної не піде далі Скелька.
    Здавалося...

    Тридцятий рік вмирав,
    І тридцять перший зазирав в могилу,
    Як раптом — десь у ріг
    сильніш сурмач заграв
    І покотились шелести,

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора