Надвечір обрії хтось міцно розпалив:
Червоним полум'ям насупились на грози.
Ані шелесне лист,
Ані промчить сайгак —
Зловісна тиша, ніби мертвий рак,
Зажеврілась. Казкова там яга
Дихнула з півночі на крики та й на сльози...
Хрестатий, темний на червонім тлі
Васал не витримав наснаги:
Ураз притих,
Пустив гінця. Як вітер полетів...
За ним другий... і ще один... По вимерлій путі
Погнали коні
У багряну далечінь без жалю...
V
Настала ніч безмежна і глуха —
Таке посняділе , безгучне, мертве море.
Ніхто б не вчув, хоч би і дослухав,
Ні півня, ані поклику. Як у полі кожуха,
Задхнулось все живе, і причаїлись гори.
Осліп сіон... І варта ні гу-гу...
Мовчить дзвонар — кує вухналі зубом...
Дріма васал...
Як раптом — ніч тугу
Розтяв вогонь, розшматував!
В дугу
Зігнулась тиша, лопнула і стала темінь руба.
Заголосило:
"Чорний двір горить!!!"
Ревнули дзвони. Вдарили у груди.
"Го-орить!.. На мур! Біжіть!" —
Ригнуло капище, і вмить
Завила ніч — заметушились люди...
А дзвін реве. Ворушаться бори.
В німих пісках у одсвіті пожежі
Згрудились хати — стежать, як в огні,
У хаосі, під танок дзвонарів
Танцюють вихилясом вежі.
Мов яничари, вкрили мур ченці.
Гей, не татари гору обступили —
Орлята Чорного — повстанці-молодці...
Забилась братія, як ґави у сільці,—
В ігумена та вже й не жезл в руці,
В Ієремії таж і не кадило:
Пістоль турецький, срібне руків'я .
Та не схилилося до нього бидло чорне —
Ударили, аж гук пішов в гаях.
"Ой матінко, ти матінко моя!.." —
То не молитва — дикий рев буя,
А на коні, як чорт, літає Чорний:
"Гей, злидні, разом! Трясця їм в живіт!..
Помолимось!!! Рушай, рушай на браму!..
Ну, разом!!!
Кайтеся. Покайтеся живі,
А хто помер, глядіть не оживіть,—
Не порятуєтесь ні в темряві, ні в храмі".
Ударили,
І затріщав вертеп.
Ножі, рушниці, довбні й ятагани
Пішли до приступу...
Та не письмо Святе
Читає й братія — звивається, росте
І відбивається руками і ногами,
Всю віру положивши на кастет.
"Арря!.. Гей хлопці, тут їм всім лабець!"
"Розбить, розбить..."
"І каменя на камені не лишить!.."
"Зітерти в пил, на попіл, нанівець!.."
"Нехай не вирине, нехай не оживе..."
"Лабець!.. Нехай собі запишуть
І їхні правнуки в науку цей кінець..." —
І Чорний програм свій
Мечем без промахів
По в'язах пише.
Та гей, недаром жнивували кріпаки:
Здалися на свічки стіжки заради свята;
Та скільки ж їх і є! Ці огненні стовпи
Сягнули маяком в безмежжя, у степи,
І зупинялись проїжджани
Аж на двадцять п'ятій...
Там з міста вилетів драгунський ескадрон
І покурив...
Десь рятувати ніч розп'яту.
VI
Уперто і одчаяно боролись патлачі,
Роздрочені, мов шершні у гнізді, повитім димом,—
У одсвіті пожежі, в брязкоті мечів
Трималися годовані до півночі
З скаженим на чолі — з крилатим "нелюдимом".
І билися уже не за життя,
За смерть на мурах всуміш з козаками,
А ще трималися... Аж ось людське виття
Умить нелюдський дужий гук розтяв —
То впала брама!..
Наллялось жахом капище ущерть,
Затіпалось в агонії од краю і до краю,—
Нависли: крах... руїна... смерть...
Аж раптом — в браму, так неначе смерч,
Драгуни царськії — муштровані льокаї!
У вовчій ямі стиснули хлопів,
Здушили нагло, несподівано, неждано,
Ще й оточили мур. Наставили стрільців...
Гей, не втекти і жодному звідціль
Ні на Гонтівщину, ані до шляху Ромодану.
І билися...
Хто зможе розказать
Про цю криваву ніч, про мужність і відвагу!?
Гей, напоїли кров'ю спрагу
Землі роздертої, немов дощем гроза,
І потопили в криках і сльозах.
VII
Зломили міць. Роздерли вільний стяг.
І розтоптали буйне серце коні.
Укрились трупом скелі, мури і плаци...
Поліг Гармаш, поліг Остап, а з ними всі...
І тільки горстка у полоні — решта молодців
І сам отаман Чорний у полоні.
Юнак Данило — славний отаман —
Поник, розчавлений. Ой, не вдалися гулі!
Пропало все і всі, не збудить і таган...
О, чом же і його не здолав ятаган,
Чом не взяла ворожа куля?!
VIII
Кували в ланцюги і кидали у льох.
Та не зігнула шию вража сила:
"Ага, це він живий!., і деспот не подох".
"Ага, так значить їм зійтися знову вдвох
Судилося. І доконать-таки, покласти у могилу
Його! Ага!.." —
І вірив, що судилось.
Не чулось ні докорів, ні ганьби,
Ні скарг на нього. Хто вцілів — мовчали
І тільки моторошним скреготом зубів
Вони драгунів — царських гайдуків —
Окровлені
В печалі проважали...
IX
У храмі одгриміло "С намі Бог",
Одтанцювали дзвони танок порятунку
І увірвалися... Огонь погас давно...
Драгуни упились вином...
Поснула братія, залита дивним трунком:
Змішались там —
Молитва, радість і горілка заодно.
Зосталась ніч з мерцями в самоті.
Зійшов червоний місяць ген над пужарями ,
Навдибки став
І глянув нишком на хрести,
На бані, на ліси, на замчища круті
І освітив жахливу панораму:
Мерці... мерці... Кривава тишина...
Ані шелесне ліс (дуби чатують пильно) —
І тільки хтось намітку розіпнув,
Та протягнули нитку в тишину
Вовки виттям далеким, божевільним,—
Спішать на тризну хащами лісів...
На місце бою десь вилазять тихо тіні:
Одна... і дві... їх безліч там...
Нечутні голоси
Роняють, зігнуті, на хаос — на мерців,—
Шукають брата,
батька,
чоловіка,
сина.
Знаходять. Не по лицях — по руці...
Ідуть нові з далеких манівців
І шепотять прокльон святині.
Х
Другого дня, як сонце припекло,
Як сльози скапали додолу з віт зелених,—
Забрязкало...
Заіржало...
Загуло...
Драгуни рушили з шаблями наголо
І повели закутих полонених.
Регоче дзвін: Дивись, мовляв, дивись!
Дивилися і билися руками;
Дивилися з сльозами і мале, й старе,
Як ген пішов далеко пужарем —
Пішов на каторгу Данило з козаками...
Він на крутій дорозі обернувсь:
"Простіть... Прощайте...
Хотів би я (вернусь чи не вернусь)
Хоч з домовини вглядіти..." —
І тільки так кивнув,
Та враз нагай по лицях навернув:
"Ей, сволоч! Хлоп! Рушай там!"
Пішли і зникли...
XI
Надійшли часи
Тяжкі невимовно. Приборкали, скрутили
Хлопів чернечих. Геть і не проси,—
Терпи й не рипайся... Терпіли і несли
Розбиті, приголомшені й безсилі.
І тільки десь плекали в тишині
Велику віру в золотавий ранок.
З них не один наспівував пісні
Онукам про минулі дні —
Про смілого звитяжця-отамана.
Ішли літа —
Плодилися раби.
Хрестила їх святиня на покору,
Але вони росли самі собі:
Любили сонце і простори голубі
І набиралися людського поговору:
"Гей, був колись
Та й був колись юнак!
Та й чуть було зоря не зазоріла!.."
З минулих днів котилася луна,
Врізалася легенда не одна
Про Чорного — про юнака Данила.
XII
Мар'янчину могилу кожен рік
З любов'ю квіти прибирали в шати,
Щоби цвіла... І мак вогнем зорів,
Щоб не один згадав, коли уздрів,
Як вміли люди жити і вмирати.
ЧАСТИНА ДРУГА
Як не набрид тобі, читачу мій,
Як почуваєш, що немарно час загаяв,
Дослухай же ти повість цю і осудить зумій,—
Тільки не лай зарані автора — будь мудрим, яко змій
І вже, як тут терпів,
То витерпи й до краю.
Не тяжко вилаять, ще легше осудить,
А надто тим, хто кволий і безсилий,—
Далеко тяжче віру не згубить
В свої слова
І розібратися як слід бодай в собі...
Ще ж тяжче видерти із каторги Данила.
Я знаю — не один з нудьги кривляє рот
На ці слова...
Ну, що ж, щасти йому вовіки,—
Не жаль і не шкода цього каліки,—
А автор сподівається на скорий поворот
І вірить,
І надіється васала побороть —
Разом з героєм десь плекає гнів великий.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
І
Не четверть віку —
тридцять літ пройшло
І тридцять зим умерло
за горами...
У юних — старість
зморщила чоло,
А у старих — й могили занесло,
Родилися нові — народжені рабами...
Зарічна й Скелька —
трудно розділить,—
Для них лише була б свята земелька
Та хрест дубовий,
І здавалося: нехай пече й щемить,—
Отак довіку будуть плакатись і жить,
І од Зарічної не піде далі Скелька.
Здавалося...
Тридцятий рік вмирав,
І тридцять перший зазирав в могилу,
Як раптом — десь у ріг
сильніш сурмач заграв
І покотились шелести,
(Продовження на наступній сторінці)