Секунди лічить — складує хвилини...
— Кого чекаєш ти?
Ага, коханого! Нема, нема,—
Він зріксь тебе, одбіг, немов Петро од Бога,
Ха-ха! І я пустив його. Подумай же сама,
Кого любила ти, хто звів тебе з ума,—
Паскудний хлоп!
Та ще й поклявсь не бачити й порога
Од брами нашої — подався звідси геть,—
(Мізерна твар) — подався на чужину
Шукати другу. Він там заживе...
Не жди — не жди, ти викинь цю тварину
Із свого серця. Ну ж, розумна будь..." —
Так твердо сказано, але не йняла віри:
Пустив? Пустив? Данилечку, прибудь! —
І закусила з радості губу,—
Тепера він прийде. О, він тепера вирве!..
Помітив радість кат і враз зареготав:
"Ха-ха!..
Так знай же ти всю правду в цюю ж мить —
Не дасть збрехати ось ікона ця святая:
Твого коханого — злочинця, "негодяя" —
Я наказав ще вчора...
Задушить!"
Поблідла. Кров одлинула з лиця.
Схопилася за серце. Підточились ноги.
Заплуталась душа на манівцях...
І враз зі стогоном упала на підлогу.
Ридала. Билася об плити голова...
А він стояв, дивився, хмурив чоло
І тішився:
"А-як, яка жива,
Яка в'юнка, гнучка красуня! Чорта з два
Другу знайдеш..." —
І знов страшна жадоба налива
Його істоту
Враз — на ноги голі
Упав, припав устами...
Як обшпарена вогнем
Схопилась дівчина. Рвонулась до ікони:
"Не руш!!! Не руш!.." (то очі, як ножі)
Шарпнулись руки, так немов чужі,
Ікону здерли
І вшкварили з розгону...
Відскочив звір. Владика скам'янів,
А дівчина, мов мертва, поточилась
І заридала — ой, який же гріх на ній! —
І розіп'яли серце на стіні
Останні сльози і остання сила...
"Умгу... Отак?.. Так ти ще й он яка!..
Так знай же — я приборкаю та вже ж і загнуздаю!
Подумай ще, я буду ще чекать —
Останній день... А будеш знов брикать —
Тоді уже не вмолиш, не вблагаєш.
Не схочеш волею, так силою візьму,—
Моєю будеш. Так тобі і на віку судилось.
Подумай...
За покору я тебе візьму
Й озолочу, як королеву, з бруду підійму.
Подумай ти. Тебе, тебе саму
На увесь світ люблю. Якби ти полюбила
Мене хоч краплю, в щасті б вік жила,
Не каялась би, бидлом не була б...
Подумай!" —
І пішов
Замкнув...
Пішов...
Кімната, як могила.
III
З сльозами образ тихо підняла,
Повісила і впала на коліна:
Пошарпана молилась і кляла,
Кляла й молилась (вік пережила)...
Аж поки й втома очі не склепила.
І снилось їй, що музика гуде,—
Весілля клекотить та й над усеньким краєм...
І снилось їй, що милий десь іде —
Козацьке військо таж сюди веде.
Побились дзвони —
Там корогви мають...
І прокидалася. І вірила у сон:
У темну ніч з надією дивилась:
"Він прийде, прийде, таж і не один!" —
І бачила — під ним басує кінь...
І чуло серце — поспішає він...
"Прийди, прийди,
Хороший... милий..."
IV
Рука в кулак затиснута, німа,
Зімкнулись щелепи і подубіли ноги.
В льоху зима,
В льоху страшна зима...
Сидить Данило — і надій нема,
І смерть не йде, і порятунку ніякого.
В льоху зима і темінь, як в раю.
Десь дні ідуть, зміняють ранки ночі,
А тут не то що доленьку свою,
А й пальця не розгледиш. Ящірки снують
І, тьмою видавлені, заростають очі...
Згубилась міра обсягу й часу,
Зітерлась грань між снами і сидінням,—
Не знав, яку яка зміняє мить,
Не знав — годину, день, чи цілий вік сидить,
Чи вік, добу, а чи одну годину.
Безмежний час! Такий, як чорнота,
Як біль в кістках і як жало в серці;
Короткий час — як куца темнота,
Як втома ця байдужа і проста,
Як літ думок у безнадійнім герці...
Як сталось це? Не зна і досі він.
Схопили, вдарили... І канув у безодню.
Відтоді лазить він у темряві німій,
Відтоді хаос, шум у голові.
Залізна міць розтанула, як віск,
І розгубив — де "завтра", де "сьогодні".
І знов пішов,
Але спіткнувсь і впав;
Помацав, поторкав... і радість забуяла:
"Знайшов!" —
Жупан! Його жупан...
І так зрадів — хоч на хвилину пан:
У жупані і люлька, і кресало.
За мурами змінився день на ніч —
А тут ця ніч безмежна і єдина.
Ні звуку тут — а там заплакав сич,
Він тут один — а там усі-усі,
Хвилини це — а там вони години...
.................................
А як затих від диму в шлунку крик,
Він знову викресав, роздмухав трут щосили, —
Пішов. Оглядував. Ось диби...
Ось кістяк старий...
Стіна, стіна... А ось... То східці догори!
Подерсь по них. Скорій, скорій!
Кістки тріщали, аж в очах мутилось
Й огненні кола плавали...
Добравсь!
Обмацав — двері, мертві, нерухомі,—
То непробійні двері, як гора.
Штовхав.
А далі ввесь припав, дослухувавсь.
І враз...
Десь ледве чутно пролунали дзвони.
Десь за могилою. І наче хто ножем
Пірнув у серце: як зловісно дзвонять!
І показавсь той дзвін лихим-лихим,
Погребний дзвін. Над ким то він, над ким?!
Над ним то дзвін, страшний і похоронний...
VI
Надворі темінь. Темінь, як стіна,
І дзвін невидний ніч у саме серце
І навіть не розходиться луна...
Хоч би ж хто знав,
Хоч би ж хто-небудь знав,
Що то ігумен
Задушив Мар'яну!..
Гикнув замок (пройшла уже доба),
І зник владика у низеньких дверях.
І раптом крик нелюдський розірвав.
Пожмакав тишину, немов шматок паперу.
Напав у ліжку. Вмить роздер вбрання.
(Мар'яна вдягнена лежала мертвосонна;
Лампадки світ її охороняв —
Мигав самотній язичок огня
І ворожив над фольгою ікони.
І раптом ґвалт). Накинувсь, розіп'яв.
Рвонулася, пручалася, як риба,
В лабетах стиснута (неначе п'явка, вп'явсь).
"Рятуйте! Матінко! О матінко моя!
Ряту-у-уйте!.. Пробі!!!"
Аж дзвеніли шиби.
І вирвалась. Обірвана ущент —
Тікать.
Піймав і об підлогу вдарив,
І знов розп'яв,—
Аж зойкнув біль поламаних рамен...
Подолана, безсила, у останній мент,—
Щосили
Плюнула в мерзотну харю...
Оскаженів.
Потьмарилось в запльованих очах.
Рвонув І горло надавив коліном...
………………………………………..
Забився в вікна крильми чорний птах...
Заплуталась коса в руках...
І випростався вогник у лампаді клином.
VII
Затихли кроки в пащі катакомб,
Прошелестіли луни потойбічним криком.
І залишився коридор, немов порожній гроб,—
Там береже Христос німий замкнутий ромб...
Служить заутреню пішов страшний владика.
У чорну темінь — темінь, як стіна —
Ударив дзвін невидимий — у серце ніч поранив.
Дрижить і не розходиться луна...
Хоч би хто знав!
Хоч би хто-небудь знав,
Що то ігумен задушив Мар'яну!..
VIII
Клобук спада до пояса хвостом.
Ігумен сам у вівтарі — на місці горнім;
Орлець поклав під ноги, підоперсь жезлом.
І жебонить напам'ять часослов
Послушник сонний...
І капа голос без життя, без слов,
Як краплі олива, убійчо, монотонно...
І диха морок на іконостас,
Боїться чорною рухнути бородою.
З ікони в храм
зійшло мале дівча,
Малими кроками пішло... пішло стрічать
Її.
Через врата на прощу час
Так безконечно шелестить нечутною ходою.
І луска жезл під тягарем тупим,
Застигли важко очі на малім дівчаті,
І тріпотить брова...
IX
...Данило відступив,
Гойднув всім тілом, руки розчепив
І вдаривсь в двері!
Та стоять на чаті,
Не рушаться вони, кремезні і товсті.
І знову бивсь щосили. Та ніде ні звуку.
І тільки десь — погребний дзвін гуде,
По нім той дзвін! Нікого аніде,
Лиш темрява слизька до болю тисне руки.
Упав, знесилений. Умерла назавжди
Остання віра в будь-яке спасіння.
Погас вогонь...
Юнак сидить
І слуха темний, як біжать кудись —
У вічність капають години і хвилини.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
І
Опівдні над селом ударив грім:
"Знайшли Мар'яну!!!"
Втоплену... опухлу...
Покусану...
Під замчищем старим
Вода принесла й поклала при горі
На постіль — на лепіх потрухлий.
Голісінька. У шрамах і синцях.
Коса під серцем, ніби гадина зелена.
П'явки клубком вмостилися в очах,
Пук баговиння та й замість вінця...
"Вона, вона!
Прекрасна наречена..."
Набігли люди з лугу і села...
На шиї мотузок, на мотузку каміння,—
Звідкіль вона? З яких країн пливла?..
"О матінко, Мар'яночка прийшла!
Вернулася — кінчать весілля..."
Ударились подруженьки старі.
Заплакали, побігли луни яром.
Розгублені (багато їх стоїть)
Усі-усі, хто проклинав її —
(Продовження на наступній сторінці)