— Це... про ту жінку...
(і помалу-помалу теж зняв шапку).
Далеко виє алярмова сирена.
..............
1
Розбомблене мешкання Урбанів. Одна стіна вивалилась. У велику проломину видно майдан, а на нім, біля зруйнованого пам’ятника Шевченкові, мов би мармурова статуя, стоїть розстріляна, гола і заморожена ОЛЬГА. З гордо піднесеною головою...
Чути як крокують військові відділи десь і хаотично гудуть машини...
ОЛЬГА стоїть, лицем наставившись в небо... Якась жінка підбігла і накинула на неї шмат ряднини... Але підійшов німецький вояк і здер ту ряднину геть... Далеко виє сирена... Хтось голосить:
— Ого-го-го... Тікають... "Диви!.." Санчатками... "Як старці вже..." Ой, Боже, Боже... Навіщо ж вони її... (такі блукаючі, злорадні і тихі розпучливі голоси).
2
До помешкання засапаний вбігає МАТІС... З костуром, з рюкзаком за плечима.
Він уже не в пишній формі фельдкоменданта. Розхрістаний, забрьоханий, в пошматованій, брудній одежі. Не голений, з забинтованою ще й не покритою головою. Безмежно вимучений. Став посеред хати, озираючись блукаючим поглядом...
— "Що це?!. Де ж ВОНА?!.. Я мушу її бачити... Мушу!.. Фу-у... Все пропало!!. Повний розгром!., (кидає костур, зміненим голосом:) — Але... Я — живий!.. (Мацає голову і радісно сміється) — І я додержав слова... зайшов... Тепер я вже додержу слова (заглянув у сумежну — за сценою — кімнату; вернувся і став розгублений:) — Що це?..
Раптом глянув у проломину. Аж ступнув наперед. Протер очі...
— Фрау Ольга!!.— вигукнув нагло потрясений. І відсахнувся.
— Так... Фрау Ольга!!. — поточився і обперся об рояль, тупо глядючи просто себе, а тоді знов у проломину, туди, на "мармурову" жінку, не в силі одвести очей.
— ...Фрау Ольга...
і прошепотів з, непідробним жалем, майже розпачем:
— "Королева"...
Тремтячою рукою обмацав кишені, ніби злякавшись чи не загубив щось... Ні, не загубив... Довго і гарячково нишпорив в грубому кишеньковому папірнику... Знайшов!.. Довго дивився на знимку і рука йому тремтіла, тримаючи... Потім старанно сховав... і перевів очі на площу... та й враз закрив ті очі ліктем:
— Безглуздя... Яке потрясаюче безглуздя!!. І засміявся гістерично:
— Ха-ха-ха-ха.., От... (і знову сміявся, і простіг руку туди, до неї:) Ти мала рацію, фрау Ольга!.. Ти мала рацію!.. І ти й тепер маєш рацію от, така горда...
Біля фігури скупчились кілька вояків. МАТІС, шарпнувши за автоматичного пістоля, закричав несамовито:
— Раус!!. Раус!!.
Але враз махнув рукою, саркастично:
— Цу шпет... Ес іст цу шпет майн лібер гер... Хм... Це називається "перемогли"... Ха-ха-ха!!. Розтоптали, розчавили, постріляли і виставили оголену перед цілим світом — дивіться!.. Ось де довершився, весь геній тисячолітньої культури і вся найграндіозніша мілітарна міць!.. Ось для чого Німеччина не їла масла 10 років!!. Ха-ха-ха... (прошепотів трагічно) — І ось де ми зломили собі хребет. Так... (дивиться якийсь час погноблено, тре очі) — Яка неймовірна трагедія!... (саркастично) — Ось це мусить бути пам’ятником, апотеозою цієї війни. Ха! Досягнення двох мілітарних потуг... Що?!. (шарпнувся) — Це ми?.. Так, це ми!.. Але й вони. І вони Фрау Ольга! І вони! Ти їм скажеш... ВОНИ там ідуть, маршують за нами, як перше ми йшли за ними... через твою голову... Це вони ідуть, щоб на довершення, ха-ха-ха, Тебе ще повісити... (павза) — Тож ти стоїш отак не день, ти стоїш отак десятиліття... Я знаю... Ми лише прислужилися — унагляднили... (мацає голову, тисне на скроні).
Ах, все йде в прірву... Фрау Ольга! Твоя правда. Ми котимось у прірву... Тепер ясно, — ми котимось... у прірву... А над прірвою стоїш ти і ніхто не годен тебе туди зіпхнути...
(сміється глумливо, дивлячись на свої чоботи)
Дві... Дві найбільші мілітарні потуги світу не могли дати з тобою ради — упокорювали, нагинали, ставили на коліна... А Ти все була горда... І от — нарешті поставили... І ти стоїш... Але — стривай... Момент... Де ж її дитина, син?.. У неї ж був син!..
(озирається, підіймає якусь дитячу ляльку, розтрощену й поковеркану, тримає її в руках... Оглядає всі речі... Дивиться на портрет її мужа, взявши з столу, і обережно кладе назад, кладе на стіл поламану іграшку і, повівши очима по хаті, тихо починає виходити... Шепоче:)
— Ні, і Ми, і Вони — безсилі Тебе подолати... І Ми, і Вони пописалися ось так... На цілу Історію. Але — й тільки... Крапка. І зветься та крапка — "ганьба на віки вічні"...
(Хапливо поправляє рюкзак і бандаж на голові... Бере костур:)
Прощай, фрау Ольга!.. (стоїть, дивлячись туди, в проломину, завмер, не в силі відірвати очей... навіть не чув шелесту за собою).
3
До кімнати увійшла МАТИ Ольги з клуночком... Змарніла, бліда, згорблена, але стоїчна в своєму горі. З нею, тримаючись за руку, БОРИС.
МАТИ тужно глянула в куток, де висів вцілілий образок Марії, і впала на коліна:
— Мати Маріє!.. Мати Маріє!.. (і прошепотіла) — Куди ж?!. (та й забилась в мовчазному риданні).
МАТІС обернувся:
— Син!.. О, майн... майн кінд!..
БОРИС ухопився рукою бабусі і стояв нахмурений, дивлячись великими, розумними очима, повними сліз, на Матіса усторч...
МАТ1С зробив крок вперед...
БОРИС зробив крок назад... і не зводив тих очей, мерехтливих, трагічно розширених, мовчазних, але ненавидящих.
МАТІС приголомшений став, як укопаний, — не витримав погляду:
— О, майн Ґот!.. (провів рукою по обличчі) — Х-ха... Ось... (враз збагнув найтрагічніше, найстрашніше у всьому цьому... Очі йому заблукали гарячково. Потрясений тією думкою, він її прохрипів схвильовано, пророче й гірко, як власне прокляття:) — Так, так... Ось!-
Батька замучили ВОНИ...
Матір замучили МИ...
А обоє ми будемо прип’яті до ганебного стовпа Історії НИМ!!.
І, задкуючи-задкуючи, помалу вийшов геть.
Вийшов. Щез.
4
МАТИ, стояла, вклякнувши... І навіть не бачила Матіса...
БОРИС тримав її рукою за плече і дивився в проломину, де щез Матіс і де в далині маячив трагічний сильвет його матері з обличчям, піднесеним до неба.
........................
...Людський цурпалок випливає з імли, обсічений кругом — лиш тулуб і голова та й, та безока з чорними дірами, замість блакитних очей — він випливає з хаосу... Його вивозить в візочку старенька-старенька матуся до камплички, що стоїть на перехресті шляхів Баварії. Вивозить до камплички і ставить, а сама вклякає перед образом Марії з дитям. Безпомічна й безпорадна, така мовчазна і тиха в своїй журбі, старенька матуся.
А цурпалок сидить у візочку... Теж мовчазний... Нерухомий... Дивиться порожніми очицями десь у безвість, дивиться тими чорними дірами й дивиться ротом, туди, до сходу сонця...
Він нічого не бачить??
...Ні, він бачить... Він внутрішнім зором бачить більше, аніж інші, аніж цілий світ. На пукатому, колись гордому, а тепер безокому чолі хвилями сходяться тугі й глибокі зморшки, і товпляться... І вже не можуть розійтись. Так, либонь, товпляться думи... Дивиться назад, в минуле, і дивиться вперед — в майбутнє, напруженим внутрішнім зором...
Вони зустрілись в убані, в центрі Берліну, вірніше, під центром Берліну, в підземних провулках, сповнених грохоту останнього страшного побоєвища, — командир дивізії без назви (просто "Н/Н" —) степовик Сашко і командир дивізії з армії "Ґрос Дойчлянд" — Матіс таки...
Зустрілися... І перший власноручно обсік другого з скоростріла, — обсік його кругом, як обсікають дерева з угілля, але не втяв душі, — пустив живим, сказавши великодушно: — "А тепер іди... Живи собі". І сам пішов... Пішов, далебі, назад... десь у свої степи... Похмурий і страшний в своїм непогамованім гніві... Так, він пішов готувати грізний реванш, — останній реванш, за ОЛЬГУ, за ВСІХ і за свого брата Комбриґа...
"Ґрос Дойчлянд" розлетілася, як розлетілися Матісови руки й ноги.
Лишився цурпалок... Він лежав і кліпав блакитними очима без скарги й відчаю, сприйнявши все, як справедливу винагороду невідомої, але могутньої всевидящої Немезиди... Обсічені конечності йому ампутували чиїсь санітари, а блакитні очі випекли вогненні віхоли, що нестримно клекотали над Берліном...
І тепер от він — рештки, що лишилися від гордого красеня — куций, безпомічний цурпалок — стоїть у візочку на розпутті, біля камплички, мов би мумія, і не бачить навіть власної матері, що вклякає перед образом Марії. Але він бачить більше. Обернений лицем на схід, він дивиться порожніми очицями туди, де сходить опалове сонце над згарищами, ловить розкритими устами проміння і жде, занурений у свої думи. І бачить ще вогненний шал бурі, спиненої на половині. І відчуває тишу передгроззя... І жде. Терпляче й переконано в неминучості завершення. Жде. Мимо проходять години й люди, десь назрівають події, десь світ вагітніє грозами, а він вже нічого не хоче... Він лише хоче і жде Правосуддя. Виглядає його. Дивиться-дивиться, напружується всіма рештками свого єства... — і він бачить його...
Воно чигає, з незабутнім обличчям того месника і судії — того доброго та й невмолимого, безстрашного степовика, — довготерпеливого в своїй доброті і нестримного в своєму всесокрушающому гніві, що здібен нагло проломити грудьми найнепробійніші твердині і кинутися в них, як сама кара Божа, а з ним тьми і тьми їх... Таким мусить бути Правосуддя, невблаганне і неминуче... І він бачить його...
І він бачить і того другого винуватця перед Історією — бачить як він іде до фінішу з Домоклевим мечем над головою... Зближається година і — меч впаде!..
...Відчуваючи, передбачаючи те, солодко завмирає серце й тремтить в цурпалкові...
Меч впаде... і тоді вони вдвох уже стоятимуть отак у візочках на перехресті і порожніми очицями дивитимуться одне на одного через простори... дивитимуться в себе... дивитимуться в минуле... дивитимуться на Неї...
Вона їм стоятиме в глибоких ямах очиць, незрівняна і ганебно поругана, — стоятиме, як вічний докір, як апотеоза їхньої ницости і підлоти, і як прапор неминучої відплати... Відплата зближається, і він її жде...
Він те бачить...
Він в те вірить...
Він того хоче...
І він те на собі відчуває...
Як відчувають дві матері, вклякаючи перед образом Марії, і як завтра відчуватиме третя.
Багряний І. Розгром: Повість-вертеп. — Б.м.: Прометей, 1948. — 125 с.