— Оце й є вічно! — засміявся я.— Зрозуміли, що таке "вічно"?
— Зрозуміли! Зрозуміли! — загукали всі, в тому числі й кошенята.
— Виходить, що простір міг існувати вічно, а решту всесвіту треба були творити комусь? Де ж логіка? — Я чекав відповіді., але, звісно, не дочекався.— Ні, дорогий колего, бог тут ні до чого. Бог тут зайвий. Всесвіт існував вічно. Бог — це вигадка. Бог — це ваша темнота, ваша неосвіченість!
Злам у настрої присутніх був безперечний. Навіть старий Ничипір дивився на мене з повагою, а стара кішка незрозуміло розводила лапами. Коли я й не зробив її атеїсткою, то віру в бога похитнув неабияк!
Було помітно, що всі дуже стомилися від незвичайного розумового напруження, і я вирішив не читати другої лекції, а звернувся з закликом стежити за Пуголовицею. Коротко розповівши, в чому справа, я запропонував таку резолюцію: "Всім котам, кішкам і кошенятам об’єднатися для боротьби проти браконьєрів. Звернути особливу увагу на Пуголовицю-Петренко, встановивши за ним неослабний нагляд".
— У мене невелика поправка! — підняв лапу кіт-підлабузник. Я пропоную першу фразу резолюції подати в такому вигляді: "відзначаючи заслуги особисто товариша Лапченка, всім котам..." і далі, як було запропоновано.
— Правильно! Правильно! — загули всі.
Якусь мить я внутрішню боровся. Лестощі вершковою сметаною вливалися в душу, але я встояв.
— Ні! — сказав я твердо.— Не особиста слава, а діло найдорожче мені! Я проти такого додатку до резолюції! Що сталося з аудиторією, не можна описати: всі нявкали, кричали, аплодували з таким захопленням, що я мало не заплакав. Але найбільшу радість подарував мені Ничипір. Він підійшов до мене і подав мені лапу:
— Друже Лапченку! Пробач мені. Я був неправий. Потім він швидко повернувся і всією тушею насів на кота-підлабузника. У повітря полетіла шерсть, а на землю закапала кров. Хтось крикнув котові-дворушникові, коли той, вирвавшись з пазурів Ничипора, дременув з лекції:
— Не забудь помолитися богу!
Ця репліка потонула в реготі.
Коли галас стих, я оголосив про закінчення лекції. Дехто побіг додому, дехто пішов ловити мишей, а частина публіки залишилася тут. Між нами зав’язалася розмова на літературні теми. Той котик, що скликав на лекцію (його звали Сіренький), підсів до мене ближче.
— Чому ви так мало спинилися в своїй лекції ка сучасній літературі? — спитав він мене і, не чекаючи відповіді, зробив стислий огляд художніх творів для дошкільнят, де героєм був кіт.
— Звідки ви так чудово знаєте літературу? — здивувався я,— Чи не збираєтесь ви захищати кандидатську дисертацію на цю тему?
— Ні. Я просто працюю в дитячому садочку,— скромно відповів Сіренький, почервонівши від моєї похвали.
— А ще що ви читали? — поцікавився я.
— Я хотів почитати "І один у полі воїн", але вона весь час на руках. Сьогодні її нарешті дочитала мадам Рабурденко, і сьогодні ж почну читати я. Власне, ми читатимемо вдвох з вихователькою дитячого садка,— уточнив він.
— А хто ця мадам?
— Наша лаборантка.
— Добре, коли б організувати нагляд і за нею,— сказав я.
Сіренький відповів слухняно:
— Буде зроблено.
Вечоріло, і професор, можливо, турбувався, що мене так довго немає. Я попрощався і пішов додому.
Як одержати зайві 10 000 кіло риби
Увечері, сидячи з професором і директором господарства за чаєм, я дізнався про цікаву річ. Виявляється, що можна викликати нерест коропів майже на цілий місяць раніше, ніж це буває звичайно. Спочатку я не надавав цьому ніякого значення. Ну й нехай на місяць раніше, так що?
Аж ні. Коли короп виметає ікру на місяць раніше, то його потомство ростиме до початку зими не 5, а 6 місяців! Якщо годувати коропенят, кожне збільшить свою вагу за цей місяць на 100, а то й більше грамів. А коропеня ж не одно! Полічіть, скільки буде прибавки на один мільйон?
Десять тисяч кілограмів прибавки! Десять тисяч кілограмів риби!
— Організуймо ранній нерест! — скрикнув я, але, як і звичайно, професор не зрозумів мого вигуку.
— Привабливо, але ж...— тяг професор.
— Наше господарство вирощує не лише мальків для Дніпровського моря. Воно має завдання вирощувати і рибу на продаж! — доводив директор.
— Так, так...— знову тяг професор.
— Так у чому ж річ? — знову не витерпів я.
Виявляється, що ранній нерест відбувається тоді, колі в ставку тримають разом і коропів, і коропих. Нерест відбувається за несприятливих умов, багато ікри гине, встановити якийсь контроль неможливо.
— Боже! — нявкнув я,— Одна коропиха мече в середньому 450 тисяч ікринок! У нас у господарстві понад тисячу дорослих коропів, або, як ви кажете, маточного поголів’я риби. Пустіть 50 коропих та 100 коропів в один ставок, а нерест решти контролюйте. 50 коропих дадуть 23 з половиною мільйонів ікринок. Коли з цієї маси виживе лише двадцята частина, то матимемо понад мільйон коропенят, які важитимуть на 10 тисяч кілограмів більше, ніж коропенята пізнього нересту.
Треба віддати належне людям: хоч вони довго балакають, але зрештою приходять до правильних висновків. Після годинної розмови Кость, зробив ті ж самі підрахунки, що й я.
— У нас план — 40 тисяч кілограмів товарної риби. Щоб його виконати, ми запланували поставити на відгодівлю один мільйон мальків. А ми дамо не сорок, а п’ятдесят тисяч кілограмів риби! Перевиконаємо план! Завтра ж посадимо півтори сотні коропів — коропих і самців в один із ставків.
Давно вже впала ніч, надворі посвіжіло, почав накрапати дощ. У кімнаті було затишно і тепло. Професор і Кость допили чай і вели далі свою неквапну бесіду. Леночка спала, Костева дружина щось кроїла, а я сидів і мучився. Зараз Пуголовиця "вартує" рибу і, може, домовляється з Ракшею, як пограбувати ставки, а я гріюсь у теплій кімнаті замість того, щоб бути там, куди кличе мене обов’язок.
"Треба йти!" — казав я собі і щоразу зволікав. Нарешті я загадав собі: як тільки дома всі полягають спати, я зразу ж помчу на свій пост. Тепер можна було спокійно подрімати, не мучаючи себе щохвилини докорами совісті. Та не минуло й півгодини, як професор позіхнув, а Кость зараз же запропонував йому відпочити. Я аж муркнув, уявивши себе під холодною мжичкою.
— Прошу лягати, відпочивайте,— звернувся Кость до професора.— А я проїдусь по ставках: погода така, що варта сидітиме в куренях, а браконьєри шастатимуть.
— Чудово! Ти такий милий! — скрикнув я і вибіг за Костем надвір.
Ми сіли з ним у "Москвича" і поїхали, як тут кажуть, на об’єкти. Вартові справді сиділи в будці, за винятком Пуголовиці. Директор нагримав на них, і вони поплентались вартувати.
Ми поїхали вздовж каналу і аж біля останнього ставка здибали Пуголовицю.
— Чекаєш напарника, злодію? — промовив я і тут же гірко посміхнувся: директор хвалив Пуголовицю за відданість справі.
Чи був тут Ракша? Я вислизнув з машини і, переборюючи огиду до мокрого ґрунту, пройшовся біля ставка, принюхуючись до повітря. Ні, Ракші тут не було.
Незабаром Кость поїхав додому, а я пішов далі обстежити місцевість. Вологість заважала мені, але все ж я вловлював сліди у повітрі. Відійшовши метрів за сто вбік од ставка, я раптом впіймав знайомий запах.
Ракша був тут!
Я лаяв себе в думці за лінощі, за те, що сидів у теплій хаті в той час, коли тут відбувалася змова.
Повернувшись до Пуголовиці, я сів оддаля, спостерігаючи, що буде далі. Мабуть, Ракша дав йому важке завдання, бо він нервував, раз у раз випльовуючи з свого гидкого рота гидку лайку. Мені противно слухати брутальності, але в надії, що Пуголовиця скаже ще що-небудь, крім лайки, я наблизився до нього. Мої сподівання справдились.
Після непристойного він додав:
— Чортяка! Де ж він забарився?
"Еге! — зрадів я.— Значить, я не спізнився!"
Пуголовиця ходив побіля ставка, прислухався, лаявся:
— Може, дощу злякався? Чорти б його взяли! Чи, може, щось перешкодило? Бодай тобі він здох! Де він ходить, каналія?!
Минали години, а Ракші не було. Я вмостився під снопом очерету, що його, на моє щастя, хтось тут кинув. Це мене рятувало від дощу, але не від вологи і холоду. Я змерз, як цуцик, але терпляче чекав.
Нарешті почало світати, Пуголовиця втратив надію на появу Ракші і, як мені здалося, повеселішав. Коли зовсім розвиднілось, стало ясно, що браконьєр не прийде. Раптом я згадав, що натрапив на слід Ракші ще на початку ночі. Очевидно, він прийшов на побачення зарано і, не дочекавшись Пуголовиці, пішов.
Змова злодіїв
Напружений день і безсонна ніч давала мені повне право на відпочинок, але я відчував, що не можу кинути свого поста. Я не пішов додому, а залишився біля того ставка, з якого мали сьогодні виловлювати рибу. Воду вже спущено, реманент для роботи був на місці, скоро мали прийти рибалки. Примостившись під перекинутим шапликом для купання риби, я примружив очі, стежачи за Пуголовицею.
— Чи витримаю я без сну дві доби? — запитав я себе, бо твердо вирішив не спускати з Пуголовиці очей весь день і наступну ніч. Та мої побоювання були марні: Пуголовиця чергував ніч і тепер мав відпочивати півдня. Я зрозумів це, коли він витяг пару коропів, що на мотузку були спущені в воду, і почвалав додому.
(Продовження на наступній сторінці)