— Ага, зрозумів. Тепер скажи мені якийсь номер машини,— засміявся Пуголовиця.
— Пиши.— І він назвав номер.— Сміху буде...
— А чий же це номер?
— Потім узнаєш...
Ракша сів у свою півторатонку і рушив по шосе. Пуголовиця довго стояв, задоволено всміхаючись, мабуть, підраховував майбутні прибутки. Я ледве стримав себе, щоб не видерти його безсоромні очі. А це здорово! Коли не матиму ніяких засобів боротьби, я зроблю це! Піду на таран!
По дорозі до рибалок я склав собі план дій. Перше — негайно організувати стеження за поштою. У листоноші була досить освічена кішка, яка могла б легко перевіряти всю кореспонденцію, що йде у наш виселок. Друге — я повинен негайно навчитися писати і розповісти всім, хто такий Петренко, хто такий Ракша і яку підлість вони задумали. Швиденько я добрався до рибалок. Не гаючи часу, скочив на машину, що саме йшла до висілка, і за кілька хвилин був дома.
Я беру олівець
Не молода, але симпатична кішка листоноші сказала мені, що нічим допомогти не може. Катя, яка розносить листи, одержує їх у конторі і несе по квартирах, не заходячи додому.
— А що в сумці, я не бачу,— кокетуючи, промовила вона.
— А хто працює в конторі?
— Ничипір.
— А, старий заводій! Ну, ми, з ним домовимось,— впевнено сказав я.
— Але ж він неграмотний,— підрізала мої надії кішка. І, бачачи мою розгубленість, додала: — Ничипір не хотів працювати над собою, а в нього були неабиякі здібності. Я знала його замолоду. Все йому легко давалося, і він аніж працювати, розлінився. А яким авторитетним котом міг би він бути!
Для годиться я співчутливо зітхнув, але мене зараз цікавив не життєвий шлях Ничипора, а викриття Пуголовиці.— То що ж робити? — з відчаєм у голосі промовив я.
— Я вам допоможу, дам Ничипорові помічника, який, я певна, вам сподобається і виконає ваше завдання. Я пошлю в контору свого сина — Сіренького, який зараз працює у дитячому садочку.
— О! Отого літературознавця? — зрадів я.
— Так.
Це була блискуча кандидатура, і я наговорив матері стільки компліментів, що вона аж засоромилась.
Закінчивши цю справу, я пішов додому і з незнаним досі хвилюванням почав готуватися до навчання. Олівець лежав на столі, тут же лежав блокнот. Я взяв у зуби олівець і відчув, що внутрішнє тремтіння досягло такої сили, що перейшло в фізичне. А справді, хіба це не найважливіший момент в моєму житті.?. Писане слово! Я навчуся писати і передам тим, хто не розуміє моєї мови, свої думки, свої знання!
Усвідомивши, що моє хвилювання йде від величності моменту, я заспокоївся.
— Будемо починати! — промовив я урочисто і, тримаючи олівець у зубах, провів першу риску для літери "П", бо я поставив собі за мету написати сьогодні два слова: "Пуголовиця — злодій".
Перша риска вийшла дуже гарна, друга теж була непогана, але щодо першої не зовсім рівнобіжна. Коли ж я з’єднував обидві риски перекладиною, нехотя махнув хвостом, і вийшло ось що.
Я знав, що це літера "П", але можна подумати, що це "Н". Моя біда полягала в тому, що я неприродно тримав голову і дивився лише одним оком, через те літера виходила недосконала. Я ще кілька разів спробував написати першу літеру прізвища Пуголовиці, але щоразу зазнавав невдачі.
Мене пойняв розпач. Виходить, мої надії марні. Та й справді — невже я найрозумніший кіт з усього нашого царства? Я кинув олівець і сидів, як у летаргічному сні.
Нараз блиснула думка:
"Ану, спробую тримати олівець у лапі!"
Надія повернулась до мене. Я схопив олівець обома лапами. Тепер мені було добре видно, як і куди йде риска, але папір рухався, бо лапи були зайняті, придавити його було нічим, і риска знову полізла навкоси. Вийшло щось схоже на літеру "у" з перекладинкою вгорі.
"Спробую тримати олівець в одній лапі!" — не здавався я, і — о радість! — я написав би чудову літеру, якби в останню секунду не вдарив себе хвостом по ребрах. До того ж так заболіла од цієї праці лапа, що я лише через півгодини заходився писати другу літеру. Написавши, нарешті, аж три літери, я зненацька глянув на годинник і скрикнув од здивування: минуло чотири години відтоді, як я взяв олівець, а мені здавалось, що я писав лише кілька хвилин.
Перепочивши, я написав ще одну літеру. Вже й повечоріло. Незабаром загуркотіла машина, і в кімнату ввійшли професор, Кость і його дружина. Скоро прийшла з садочка і Лена. Я сів на вікні і чекав, поки хтось прочитає мій перший твір. Ждати довелось недовго.
— Пуго,— прочитав Кость.— Хто це написав? Невже Леночка? Костева дружина здивовано розглядала написане.
— Більше нікому було написати. Леночко! — гукнула вона.— Це ти писала?
— Я!
— Це я написав! — скрикнув я нервово, ображений брехнею дівчинки.
— А може, не ти? — перепитав батько Леночку.
— Може, не я,— погодилась вона.
— То хто ж написав? — дивувалися всі, бо в кімнаті цілий день не було нікого, крім мене, звичайно.
— Кицька написала! — раптом догадалась Леночка.
Це мене так обрадувало, що я, знаючи, що вона схопить мене за хвіст, підбіг до неї і потерся об її ніжку.
— Кицька, кицька, розкажи, як ти писала? — запищала дівчинка.
Мене завжди ображало, коли мене вважали за кішку, але на цей раз я не звернув уваги на слова Леночки і хотів уже розповісти, аж раптом Кость запитав дівчинку:
— А що таке "пуго"? Що ти хотіла написати?
— Не знаю,— сказала вона.
— Вай! — скрикнув я.— Це ж тільки я знаю, хто такий Пуголовиця! Треба було писати: "Петренко — злодій".
В цю мить у двері хтось постукав.
— Телеграма професору Нетязі,— сповістила Катя ще на порозі.
— Може, щось трапилося дома з його дружиною? — стурбувався я. Хоч вона зичила мені смерті, але я не відчував до неї зла.
— Просять виїхати до Херсона,— сказав професор, прочитавши телеграму.— Починається нерест судака, треба подивитися, як там використовуються гнізда професора Білого.
Я зрозумів ці слова так, що професор Білий не читає лекції, а робить якісь гнізда, і голосно засміявся.
— Хочеш поїхати зі мною? — як завжди, не зрозумів мене наш професор.— Будь ласка!
Подорож морем
Мене роздирала внутрішня боротьба. Почуття дружби, зрештою, звичайної вдячності вимагало, щоб я поїхав з професором, почуття ж відповідальності (адже я мушу стежити за Пуголовицею) наказувало: залишайся тут! Я полегшено зітхнув, коли виявилося, що Пуголовиця їде з нами.
Ми сіли в "Волгу" і поїхали понад чорними нивами, серед яких де-не-де зеленіли шматки озимини. Мене дивувало, що ми їдемо на північ. Наскільки я пам’ятаю з географії, Херсон лежав на південь од нас. Дивували мене й слова Пуголовиці, який давав поради професорові берегтися і не застуджуватися. Та все незабаром з’ясувалося. Ми, виявляється, їхали не до Херсона, а до пристані, звідки "Волга" з Пуголовицею пішла назад, а ми з професором, взявши квитки першого класу, сіли на пароплав.
Я вже казав, що не люблю води. Але мені було цікаво подивитися на це "море", створене руками і розумом людини. Щиро кажучи, воно не справило на мене сподіваного враження. Вода мене не вабила, а береги майже скрізь голі, без заростей лози та розлогих верб, що так прикрашають річки й ставки і, безперечно, прикрасили б і море. Не видно було біля берегів навіть очерету чи хоча б осоки. Чорніла самісінька рілля, яку ще не вкрила зелень сходів. Тільки там, де до води підходили масиви озимої пшениці, краєвид ураз оживав, лагіднішав.
Та справа не лише в красі. Мене як іхтіолога турбували обривисті береги моря, підмивані хвилями, вони обвалювалися і височіли всюди жовтою прямовисною стіною.
Ще рік тому я не надавав би цьому ніякого значення, але тепер не міг дивитися на такі береги спокійно. Біля такого берега не можуть нереститися короп, судак, лящ. А що це означає? Це означає, що не будуть збільшуватися природним способом запаси риби у водоймищі.
Короп може метати ікру на зеленому лузі, залитому повіддю. Не буде такого лугу — ікра в рибині перетвориться на місиво, і організм всмокче його в кров.
Судак викидає ікру на коріння верби, лози та інших дерев та чагарників, що ростуть біля берега, або на зелену траву на дні водоймища. Він може нереститися і на піскуватому або гравійному дні, пробивши в ґрунті гніздо-ямку. Але судак не відкладе свою ікру в мул. На замуленому дні він нереститися не хоче!
Не буде нереститися біля голого берега й лящ!
Є й такі породи риб, що, коли немає умов для нересту, здихають!
Так уже зробила природа, що кішка може окотитися хоч на горищі, хоч у підвалі, курка знести яйце де завгодно, хоч посеред двору, а риба — тільки в цілком певних умовах...
Зараз ми їхали з професором не лише подивитися на організований нерест судака, а й простежити за відправкою судакової ікри до нашого господарства.
Пливли ми довго. Мені обридло дивитися з віконця на сіру воду і жовті береги, і я пішов прогулятися. Я заглянув до комірника і спіймав там мишу, потім — до камбуза, де своєю пухнастою шерстю справив на кока таке враження, що він дав мені шматок сирого м’яса.
(Продовження на наступній сторінці)