Склепавши повіки, я лежав під шапликом, коли раптом почув оклик:
— Ей, ви! Добродію!
Неприємно вражений тим, що мене розбудили, і підкреслено іронічним зверненням, я незадоволено муркнув і розплющив очі. Переді мною стояла худа, з нервовим блиском в очах, ще досить молода кішка. Хвилину я вагався — вилаяти нахабу чи, навпаки, убити її ввічливістю, вірніше ввічливим презирством, і спинився на останньому.
— Я слухаю вас,— промовив я байдужим тоном.
— Що вам зробив мій син?! Навіщо ви ошельмували його?! — почала вона на високій ноті, з кожною новою фразою все більше й більше підвищуючи голос.— Яке ви маєте право втручатися в життя сина?! Виховуйте своїх дітей! Своїх дітей!
— В чому справа? Я нічогісінько не розумію,— промовив я стримано, хоч істеричне вищання незнайомої кішки мене нервувало.
— Ах, ви нічого не розумієте! А хто глузував з мого сина? Хто називав його стилягою? Хто називав його кислооким?
Я не міг стримати усмішки:
— То ви он про що? Ви — мати того кошеняти?.. Цікаво...
— Ах, вам цікаво! — перекривила вона мене.— Вам цікаво! Так, я мати того кошеняти! Мати! І не дозволю, щоб з моєї дитини знущалися! Не дозволю, щоб ображали мою єдину дитину!
— Прошу Вас не кричати,— скривився я.— Ви виховали паразита і тепер лаєте мене за те, що я називав ваше кошеня так, як воно того заслуговує,— стилягою-паразитом.
— Тю на вас! Я виховала паразита! То воно ж ще дитина. Я люблю своє дитя і хочу, щоб воно бачило в житті тільки радість! Так, я не дозволяю своїй дитині працювати! Досить того, що я мучусь, не вилажу з роботи, то нехай хоч дитина поживе як слід, не знаючи турбот, не знаючи праці!
— Дитина? — засміявся я — Та всі ровесники вашої дитини прекрасно ловлять уже мишей!
— Для матері дитина — завжди дитина, якого віку вона не була б.
Я з жалем дивився на цю дурну істоту. А скільки є матерів, що отак по-дурному люблять своїх дітей, псують їх, завдають їм непоправної шкоди.
Кішка продовжувала істерично кричати, доводячи свою любов до сина, а я шукав слова, які найболючіше вдарили б її і водночас показали б її глупоту. Почекавши, поки вона видихалась, я спитав:
— А ви задумувались, чого ваше кошеня таке шолудиве? Ви порівнювали його з іншими кошенятами? Чому в нього такий жалюгідний вигляд?
Кішка враз зів’яла.
— Здоров’я у нього слабе. Це таке мені горе! І чому в нього слабе здоров’я? — промовила вона таким голосом, що мені стало її жалко.
— М’язи слабі, бо не ловить мишей, а мишей не ловить, бо м’язи слабі,— сказав я з сарказмом.— Невже вам приємно дивитися, що всі кошенята як кошенята, а ваше таке кволе...
Кішка раптом заплакала.
"Чорт їх носить тут, цих істеричок!" — вилаявся я в думці і похмуро чекав, що буде далі. Та моє мужське серце довго не витримало, вже через хвилину я, хоч і холодно, але озвався до неї.
— Ну, чого ви?..
— Допоможіть мені...— простогнала вона.— Я не знаю, що з ним робити… Як мені виховати його?
— Виховувати дітей треба тоді, коли впоперек лави лежать, а коли вздовж,— то вже пізно...— проказав я прислів’я, яке чув од людей.
— Молю вас, порадьте, що мені робити?
— Що я можу вам порадити? — знизав я плечима.
— Ви такий освічений! Ви так багато бачили в житті! Ви буваєте в товаристві вчених.— В її очах блиснула надія.— Скажіть, що ви зробили б на моєму місці?
— Я?.. Гм... Справді, що я зробив би?..— Хвилину я думав, що треба було б зробити на місці цієї нещасної, і раптом відповідь знайшлася.— Не дав би йому їсти!
— Як?! — скрикнула вона.
— А отак! Не дав би та й усе!
Кішка хвилину дивилася на мене, потім зітхнула і пішла геть.
"Сама винна",— подумав я і, добре вмостившись, ліг спати.
Незабаром мене розбудив гомін — прибули робітники на чолі з директором і професором. Хоч як хотілося мені спати, але я не втерпів, щоб не подивитись на перший улов.
У цьому ставку були здебільшого дорослі коропи, віком п’ять і шість років, які цієї весни мали дати потомство. Я люблю дивитися на таку рибу.
Перш ніж затягти волок, директор наказав дістати чотирьох дохлих коропів, що геть усі — у виразках, з червоними черевами — плавали на поверхні води. Тим часом два робітники викопали на пагорбку яму і вкинули в неї спіймані трупи, обливши їх спочатку гасом.
І ось витягли перший волок. Приємно було слухати, як дужо тріпотять пірцями коропи в неводі, в носилках, у ванні. Сидячи під шапликом, я не міг одірвати очей од цих красунів, та шаплик був потрібен для ванни, і мене прогнали.
Перш ніж перекинути коропів до карантинного ставка, їх уважно оглядали і ретельно вимірювали. Якщо короп був криворотий, кривошиїй чи кривоспинний — його зразу ж відкидали геть. Звичайно, не геть, а до окремого садка, щоб потім відвезти на продаж. До цього ж садка потрапляли дуже вузькі і дуже тонкі коропи...
Поснідавши, я заснув і прокинувся в обід, коли прийшов Пуголовиця, заспаний, червонопикий, ще огидніший, ніж завжди. Роботи було багато, і всі вартові потроху допомагали вдень, хоч і не спали вночі. А Пуголовиці ж треба було завоювати цілковите довір’я.
Я байдуже стежив за розвантажуванням ставка, коли раптом на доріжці почулися кроки. Я озирнувся і аж скрикнув від несподіванки. До нас простував Ракша.
— В чім річ? Що вам тут треба? — сердито крикнув йому Кость.
— Пробачте,— відповів той прихильно.— Бензин у мене ось-ось вийде, чи не дали б трохи? Я шофер, машина на шосе.
Несподівано в розмову втрутився Пуголовиця:
— Давай! Давай звідси!
Він три дні побув вартовим, а вже навчився кричати "Давай!".
— Давай! А то матимеш бензин! Товаришу директоре, дозвольте, я піду запишу номер його машини. Тоді він затямить, де береться пальне!
Ракша враз чкурнув од ставка, а Пуголовиця кинувся за ним.
— Правильно, Петренку! — крикнув навздогін директор.
"Що сталося? — здивувався я.— Чому змінилися відносини у злодіїв?"
На хвилину я замислився і враз ляснув себе по лобі.
— Вай! — скрикнув я.— Це ж він навмисне, щоб побачитись і поговорити з своїм спільником.
Не гаючи і секунди, я подався за Пуголовицею і наздогнав його раніше, ніж він порівнявся з Ракшею.
— Я тебе вчора цілу ніч ждав,— почав Пуголовиця.— Змок, як хлющ.
— А я трохи раніше приїхав, почекав, тебе немає... А тут пішов дощ!
— Ну, добре, кажи — чого?
Ракша похмуро посміхнувся:
— По рибу.
— А як ти її візьмеш?
— От я тебе й питаю — як?
Пуголовиця подумав:
— Волок маєш?
— Наче не знаєш...
— Позич у кого-небудь,— порадив Пуголовиця.
— Небезпечно. Як піде чутка, що рибу покрадено, зразу ж почнуть допитуватися, хто в кого брав волок. Ти краще мій передай.
— Та я жду нагоди,— кивнув головою Пуголовиця і додав: — А рибу ми візьмемо…
Я весь перетворився на слух.
— Як потепліє, почнуть підгодовувати рибу, короп звикне до певного місця, от ми там і затягнемо!
— Це було б добре! А коли ж почнуть годувати?
— Та як погода, може, й через тиждень-два, а може, й через місяць.
— Довго ждати,— похитав головою Ракша.— А давай у розсадному затягнемо! Великих! Тих, що на розплід! З ікрою!
— Страшно! — заперечив Пуголовиця.— Про це зразу ж дізнаються, адже незабаром нерест, а коропи там лічені.— Він раптом посміхнувся.— Ми їх заберемо пізніше! Після нересту. Хто тоді знатиме, скільки їх у ставку?
Але ця пропозиція не викликала захоплення у Ракші.
— Коли це буде, а мені хочеться юшки зараз!
У Пуголовиці рот розтягся в посмішці аж до вух.
— А я про тебе подумав...— Вони підійшли до крайнього ставка, і Пуголовиця вказав на дві хворостинки, ввіткнуті в землю на самому березі.— Он бачиш — дві палички стирчать? Копни пальцем біля тієї, що ближче до води...
Ракша копнув і підняв шнур, що був схований у землі.
— Це ти добре придумав,— повеселішав він, витягаючи з води добрий десяток двокілограмових коропів.— Спасибі!
— Можу щодня залишати тобі на обід...
— А що! Це — діло! — зрадів злодій, але через мить він дивився на Пуголовицю вже підозріло.— Тільки гляди! Може, ти думаєш віддати мене отак охороні? Лист у жінки! І піде він, куди треба, на другий день!
— От дурний! — невесело засміявся Пуголовиця.— Що ти вигадуєш? Нам потрібна дружба! Міцна дружба!
— Мерзотники! Не смійте бруднити своїм язиком цього святого слова! — вирвалось у мене, але, захоплені розмовою, вони не почули мого вигуку.
— Я сповіщатиму тебе про час і місце побачення листами,— сказав Ракша.
— А як прочитає хто?
— А ми теж не дурні. Я писатиму, що такого ось числа о такій ось годині чекаю приїзду тітки. Це означатиме, що я чекатиму тебе.
(Продовження на наступній сторінці)