— Може, у вас ще є запитання? — кинув я йому, і аудиторія вибухнула реготом.— Так! — промовив я після паузи.— Люди нас люблять, складають про нас казки і пісні, пишуть оповідання і вірші. А ми? Давайте ж глянемо на самих себе. Чи достойні ми того образу, який створив народ? — Я допитливо оглянув слухачів і побачив, що улесливий опустив очі.— Чи достойні ми нашого високого імені? Ви всі знаєте, що з родини котів вийшов цар звірів — лев, що з родини котів вийшли тигри, що ми є дядьками і тітками цих відомих і страшних звірів? Затямте собі: не кіт з родини левів чи тигрів, а тигри і леви з родини котів!
Я помітив, що на обличчях багатьом присутніх, особливо молоді, засвітилося почуття власної гідності.
— Я повторюю: чи достойні ми того образу, який створив народ? Як розцінити, наприклад, такий факт? Сьогодні я зайшов до комори і спіймав там чотирьох мишей. А де ж були ви? Як ви могли допустити таке розплодження мишей? Треба менше спати,— провадив я суворо,— треба більше думати, більше турбуватися про виконання обов’язків, покладених на нас історією! Чи розумієте ви нетерпимість такого становища?
— Ти нажерся коропів,— грубо прохрипів старий кіт,— то тобі можна ловити мишей, а як ми сидимо на одному хлібі, то не дуже потягне на полювання...
Зчинився галас, і я відчув, що більшість слухачів не підтримує старого кота, що настрій присутніх в основному здоровий.
— Ничипоре,— сказала літня кішка,— навіщо ти брешеш? Хіба тобі не дають потрухів з риби? Хіба ти не крадеш м’яса у своєї хазяйки? А хіба ти не задавив недавно двох голубів та не потрощив їх з кістками? Старий кіт злісно нявкнув на кішку, а його сусіда докірливо на неї блимнув.
— От бачите, товаришу Ничипоре,— сказав я лагідно,— справа, виходить, не в харчах, а в характері індивідуума! — Я вжив слово "індивідуум", щоб показати свою освіту, і це була моя помилка.
— А! Так я по-твоєму індивідуум! — скрикнув Ничипір і стрибнув на мене всією вагою свого тіла.
Я відчув біль у хребті і, збивши блискавичним рухом агресора, схопив його зубами за карк, одночасно так ударивши його кігтями, що в повітря полетіла жовта шерсть. Щоб бути об’єктивним, я повинен додати, що в повітрі літала і чорна шерсть, бо Ничипір був дужим котом. З кожною хвилиною ми скаженіли. Кусали та дряпали один одного з енергією, гідною кращого застосування.
Молодь вигуками підтримувала мене, і тільки товстий підлабузник кричав:
— Бий чорного! Бий лектора!
Але молодість, освіта і сибірська порода взяли своє, і Ничипір спасував. Зализуючи рани, він сів на своє місце.
— Ну що ж, будемо вважати, що перерва кінчилась? — пожартував я.— Продовжимо лекцію?
— Просимо, просимо! — загукали всі і найголосніше кіт-підлабузник. Він тепер одсунувся від Ничипора і улесливо дивився на... мене.
"Підлий же ти!" — подумав и і демонстративно одвернувся від нього.
— Друзі, я не хочу знущатися з переможеного чи показувати свою зверхність — це було б недостойно кота з передовими поглядами, але мушу повернутися до нашого конфлікту з шановним Ничипором. По-перше — в слові "індивідуум" немає нічого образливого. Слово "індивідуум" означає — особа. Тепер я на власній шкурі переконався, що не треба вживати чужоземних слів, коли є свої... І по-друге — шановний Ничипір доводив тут, що він їсть самий хліб і такий став знесилений, що не може подужати мишеняти, але чесно вам признаюсь, що він мало не подужав мене…
У відповідь на мої слова роздався гучний регіт, і тільки Ничипір сердито муркнув.
— На цьому я закінчую лекцію "Образ кота в художній літературі". Чи будуть запитання?
Як і завжди на лекціях, запала тиша. Потім той котик, що сповіщав про лекцію, підняв лапку.
— Будь ласка! — сказав я.
— Чи не могли б ви нам розповісти про ваші героїчні дії минулої ночі?
Я засоромився і відповів коротко:
— Те, що я зробив сьогодні вночі,— обов’язок кожного. Як я міг сидіти склавши лапки, коли готувався злочин?
Моя скромність сподобалась всім, і мене ще раз нагородили оплесками. Щоб побороти ніяковість, я знову загадав ставити запитання.
— Що таке романтик? — спитало те худе кошеня, що весь час дивилося на мене скептично.
Я на хвилину замислився, шукаючи точне формулювання.
— Романтик — це той, хто схильний ідеалізувати людей, життя, хто мріє про щось незвичайне, про подвиги, про самопожертву.
Навколо загаласували, а якесь кошеня писнуло:
— А як ставляться романтики до праці?
— Працюють краще за інших! — твердо відповів я.
— А наш "романтик",— кивнула літня кішка на кошеня з підстриженими вусами і брудним підборіддям,— каже, що праця принижує живу істоту, і тому відмовляється не лише ловити мишей, а навіть учитися полювати. Він і вуса підстриг, щоб його не заставляли ловити мишей!
— Тоді він не романтик, а звичайний трутень і паразит,— сказав я.
— Правильно! — загула аудиторія.
— Дозвольте! — промовило кошеня-стиляга.— Я недавно читав роман, в якому письменник малює юнака-романтика. Цей романтик грає на більярді, причому на гроші, не хоче вчитися, не хоче працювати і тікає від московського буденного життя на курорт. А я теж мрію навчитися грати на більярді, то чому я не романтик? Я глянув на стилягу.
— Письменник не викінчив образу свою "романтика". Треба, щоб його герой, крім усього іншого, ще й не витирав очей, коли вони закисають.
Мої слова поглинув регіт, і знищене кошеня-стиляга шмигнуло від сорому у бур’ян.
— Ще є запитання?
— Скажіть, бог є? — несподівано спитала стара кішка.
— Бога нема! — відповів я категорично.
— Але ж люди вірять у бога? — стояла на своєму кішка.
— А ви особисто вірите в бога? — спитав я її в свою чергу.
— Вірю! — твердо відповіла вона.
Гомін присутніх засвідчив, що вірить не лише вона, а й ще дехто. Це мене стурбувало. Доведеться докласти чималенько праці, щоб прояснити свідомість цих нещасних. Але ж відсіч темряві треба було давати зараз, негайно. Для мене особисто проблеми бога не існувало. Я систематично дивився телевізор і слухав усі антирелігійні лекції, отже, був на рівні сучасної науки. Але як довести цій старій дурепі, що вона помиляється, вірячи в бога?
— Добре! — сказав я.— Ви вірите в бога, а як ви вважаєте — бог один і в котів, і в людей?
— Безперечно!
— Тоді скажіть, як, по-вашому, бог ловить мишей?
— Звичайно!
Я засміявся, згадавши слова відомого французького філософа-атеїста, який сказав, що не бог створив людину, а людина створила бога "по образу своєму і подобію", і коли б у кішок був бог, то він напевне ловив би мишей.
Я розповів про це аудиторії, і багатьох примусив замислитись, а стара кішка розгубилась.
— Але дехто розуміє бога як вищу силу, як причину всього сущого. Хто б створив світ, коли б не було бога? — спитав кіт-підлабузник.
— Це ви так думаєте? — руба поставив я питання.
Він зразу ж засовався: признатися, що він вірить у бога — соромно, а сказати, що не вірить,— страшно.
— Це не має значення,— відмахнувся він.— Я чув такі думки від людей.
— А звідки людям відомо, що світ створений богом?
— Як звідки?
— Та так! Чим ви можете довести, що його створив бог?
— Ну… Але... Розумієте... Аудиторія засміялася.
Я вирішив допомогти опонентові:
— Ви, може, маєте на увазі Біблію?
— Не я, а люди.
— Але чи можна вірити Біблії? В Біблії, наприклад, сказано, що людину створив бог з глини, але ж ви всі знаєте, що це не так. Чарльз Дарвін довів, що людина виникла внаслідок розвитку з одноклітинного організму, що "творення" людини тривало не один день, а сотні мільйонів років. Так?
— Дарвін, безперечно, правий,— погодився кіт-підлабузник.— Але все ж таки звідки з’явився світ?
— Він існував вічно,— сказав я.
— Як це?
Всі притихли, чекаючи, що я відповім. Питання справді було важке тому, що треба було відповісти популярно, так, щоб зрозуміли найнеписьменніші коти і навіть кошенята.
— Так, припустімо, що бог створив світ. Тоді скажіть, а що було до того, як він почав творити? — запитав я.
— Що було? Нічого не було!
— А як уявити собі оте "нічого"?
— Дуже просто. Ото стоїть комора. Уявіть собі, що комори немає. Оце і буде "нічого"! — Підлабузник зареготав, вдоволений своєю відповіддю.
— Пробачте, шановний друже,— урвав я його регіт.— Але ж комора займає певний простір. Якщо комору знищити, то залишиться місце, яке вона займала, залишиться простір. Так?
— Тільки простір! — погодився кіт.
— Значить, простір існував до того, як ваш бог почав творити світ?
Мій опонент мовчав...
— Ну, кажіть, чого ж ви мовчите?
— Існував.
— Завжди існував?
— Завжди.
(Продовження на наступній сторінці)