Тиша, повний шлунок і відсутність турбот настроювали мене на філософський лад. "Чому до мене скрізь таке добре ставлення?" — спитав я себе і зразу ж знайшов відповідь. "А тому, що ти, Лапченку, порядний кіт, ти чесний кіт, ти доброзичливий, працьовитий і принципіальний кіт". Розв’язавши це не таке вже складне питання, я по асоціації згадав своїх, так би мовити, антиподів — кошеня-стилягу і того товстого кота-підлабузника, що з ним дискутував на лекції.
Я зустрівся з цим гладким лицеміром за кілька днів до свого від’їзду в Херсон.
— А, Лапченко! Привіт! — почав він фамільярно.— Знаєте, Лапченку, ви дали мені тоді цікаву ідею.
— Коли "тоді"? — промовив я, не приховуючи глузування.— Тоді, коли Ничипір учив вас принципіальності?
— Ой, товаришу Лапченко, який же ви злопам’ятний,— улесливо замуркотів він замість того, щоб образитись або дати відкоша, вчепившись у мене кігтями.— Я з вами хочу порадитись, а ви…
— Кажіть, що таке? — нахилив я голову і опустив очі, як кожен, хто хоче показати, що розмова йому неприємна.
— Хочу, товаришу Лапченко, зробити доповідь на тему, яка повинна вас теж зацікавити.
Я мовчки ледь кивнув головою, що мало означати: "Продовжуйте, не тягніть!"
— На тему виховання нашої молоді.
— Як виховувати підлабузників? — не витримав я. Він проковтнув образу і продовжував:
— Це буде лекція на тему "Проблема перевиховання матусиних синків, як основна проблема котячої молоді".
Я витріщив очі.
— Я готую її на матеріалі про те кошеня-стилягу, яке ви так справедливо критикували на тих пам’ятних зборах, а також у бесіді з його матір’ю.
— Як же ви думаєте його перевиховувати?
— Ну, як? Організувати громадськість, напружити зусилля, вжити заходів, ну, взагалі...
Я дивився на нього з жалем...
— А чому ви вважаєте цю проблему основною для нашої молоді, адже ж у нас лише одне таке кошеня?
— А чому у людей ця проблема посідає таке місце в художній літературі? Адже у них теж матусиних синочків не так багато. А скільки творів про них! Навіть є пісенька, в якій співається:
Биография начинается С двадцати четырёх лет
— Отже, ви бачите, що люди помиляються.
— Звичайно!
— То навіщо ж вам повторювати помилки людей?
Він незрозуміло дивився на мене кілька хвилин, потім з відчаєм хитнув головою:
— Ех, коли б я був людиною!
— І що б було?
— Що було 6? Ого! Я написав би кандидатську дисертацію на тему: "Проблема матусиного синка — основна проблема нашої чудової молоді".
Я уявив цього кота в образі людини — кандидата наук. Огрядна постать в сірому коверкотовому макінтоші і фетровому капелюсі, поважна хода, властива лише директорам підприємств і керівникам установ, і самовдоволене обличчя, від якого настільки безпідставно пре зверхністю, що хочеться схопити цього типа за в’язи і товкти носом об підлогу, як звичайного кота, коли він поводиться не так, як йому належить...
— О, будь я людиною, я далеко пішов би...— мрійно примовив кіт-підлабузник.
Раптом зі мною сталося щось незрозуміле. Якась невідома сила підкинула мене вгору і посадила майбутньому кандидату наук на спину, а мої кігті і зуби вчепились йому в карк.
— Пристосованець! Негідник! Бездара! — вигукнув я, роздираючи йому шкіру кігтями, аж поки він не вирвався з моїх лабет.
— Це ще не все! — гукнув я йому навздогін.— Я ще прийду на твою лекцію! Начувайся!
Зараз, згадавши цей інцидент, я покартав себе за невитриманість і, давши слово надалі завжди тримати себе в руках, спокійно заснув.
У Херсоні ми з головою поринули в роботу. Але спочатку про Херсон. Оце справді місто! Отут справді краєвиди! Широченний Дніпро в жовтавій зелені весняних верб, зелені острови з золотим піском берегів, а навколо блакить води, а над головою блакить неба, а на обрії м’які, ласкаві, теплі обриси зелених заростей. Це оспівані поетами славнозвісні дніпровські плавні! Ні я, ні професор не могли втриматися, щоб не висловити свого захоплення краєвидами Херсона.
— Тепер наше завдання,— сказав представник раднаргоспу,— зробити такими ж прекрасними і береги нашого нового моря.
Ми з професором страшенно зраділи, почувши це, бо ж од берегів залежать рибні запаси водоймища.
— Які плани риборозведення у нашій частині нового моря? — спитали ми з професором.
Херсонець зневажливо махнув рукою:
— З нашої частини в 1965 році ми повинні взяти всього 7 тисяч центнерів риби.
— Це не так мало,— сказали ми.— Це — 700 тисяч кілограмів!
— А ви знаєте,— засміявся раднаргоспівець,— що один тільки риболовецький пароплав, який ловить сардини в Гвінейській затоці, за один рейс привозить нам 7 тисяч центнерів сардини. Або, як ви кажете, 700 тисяч кілограмів риби! За один тільки рейс! А він робить на рік шість таких рейсів! А в 1965 році у нас буде понад тридцять таких риболовецьких сейнерів! Ну?..
— Ну-ну...— зітхнули ми з професором і, поговоривши ще про краєвиди, подалися до місцевого рибопромислового управління.
Тут була гаряча пора, і нас гаряче зустріли.
— Показуйте! — сказав професор.
— Просимо! — відповів рибовод.
Ми залишили плавні і знову поїхали до "моря". Тут, на глинястому березі, робітники закінчували робити гнізда, в які судак мав виметати ікру.
— Так он які гнізда професора Білого! Так он для чого їх роблять! — скрикнув я, побачивши зігнуті з дюзи обручі, до яких було понав’язувано жмутки рослинних корінців. До гнізда прикріпляли цеглину замість грузила, а на капроновому шнурі — поплавок і обережно опускали у воду.
— Вчора поставили п’ятсот гнізд,— сказав рибовод.— Сьогодні ставимо ще п’ятсот, а всього запланували п’ять тисяч гнізд. За мінімальним підрахунком, сподіваємось одержати понад триста мільйонів ікринок.
Ми сіли в човен і поїхали перевірити, чи подобаються судакам гнізда професора Білого.
Рибовод потяг за шнур, до якого був прив’язаний поплавок.
— Вай! — скрикнув я, коли за шнуром спливло гніздо, на якому жмути коріння перетворилися на жовті грона.
Витягли ще кілька гнізд. Всі вони були повні ікри, і професор раз у раз повторював :
— Чудово! Чудово!
Одне гніздо ми взяли з собою, щоб підрахувати, скільки до нього поприлипало ікри.
Потім ми підняли одне гніздо з тих, що поставили сьогодні. Воно було порожнє.
— Гадаю, що завтра на світанку й тут буде ікра,— промовив рибовод.
Одна судачиха випускає в середньому 600 тисяч ікринок! Скільки риби було б, коли б уся ця ікра розвинулась на судаченят. Але ж не кожна ікринка буде запліднена, не кожна прилипне до трави чи до коріння, не кожна перетвориться на рибинку.
На ікру нападатиме риба-хижак, нападатиме жаба-хижак, нападатимуть хижаки-птахи, раки, різні жуки...
Ікру заноситиме мулом, її вкриватиме цвіль, до неї чіплятиметься пошесний мікроб... Добре, коли з 600 тисяч ікринок вилупиться 20 тисяч мальків.
А у мальків ворогів ще більше, ніж у ікри. Тут і щука, і окунь, і сом, і чайка, і чапля, і водяний бугай! Та що казати, коли й дорослий судак не від того, щоб проковтнути маленьке судаченя, якщо воно заґавиться... Важко боротися крихітному судаченяткові проти великої риби... Та що боротися — хоч би втекти від хижака...
Гинуть величезними масами новонароджені рибинки, гинуть річні і дворічні, і зовсім мало їх залишається, коли вони стають дорослі.
Учені підрахували, що в деяких риб з кожних 100 тисяч ікринок виростає лише 3–7 рибин "промислового" віку, тобто таких рибин, що їх дозволяється ловити. Сім рибин з ста тисяч ікринок!
Це, звичайно, в природних умовах. Ось чому люди й організовують риборозводні господарства. Ось чому й ми приїхали сюди з професором. Ми почекаємо, поки закінчиться нерест, і повеземо ікру в наше господарство. У нас є спеціальні ставки, де в ікри та в мальків не буде стільки ворогів, як у морі. У нас її не занесе мулом, не поклює птах, не пожеруть окуні та бички.
Нереститься судак рано-вранці або навіть уночі, і ми з професором лягли раніше спати, щоб встати удосвіта. Але поспати до світанку мені не пощастило. Серед ночі я прокинувся од шерехів і навшпиньках виліз з намету. Невідомий мені птах сидів на торбині з продуктами, що висіла на кілочку біля входу в палатку, і намагався проклювати дірочку. Приглянувшись, я стрибнув і спіймав злодія. Хто ж він був? Я й досі жалкую, що не роздивився як слід, а по залишках пір’я вже не зміг визначити його породу...
Після такого несподіваного сніданку я пішов до моря.
Будьмо знайомі. Судак!
Вода! Яка вона одноманітна, коли тече з-під крана, і яка різна у ставку, в річці, в морі (я маю на увазі штучне море, бо справжнього не доводилось бачити).
Надворі вітер, високо в небі білі хмарки, не оті пухнасті, як молоденькі ягнята-ярки, а сухі, холодні, такі, що при них навіть сонце не гріє, і тоді вода в синіх, холодних хвилях незатишна, непривітна, ворожа, як і все навколо.
(Продовження на наступній сторінці)