— Старший вартовий іде сюди! — злякався Пуголовиця.
— Іди назустріч і перейми його. Рівно о першій приходь сюди. Я й товариш чекатимемо тут з машиною. Годинника маєш?
— Маю.
— Усе! Йди!
У мене трохи відлягло від серця: старший вартовий не такий дурень, щоб повірити на слово цьому негіднику. Він перевірить, хто в машині, побачить волок, і все буде гаразд.
Я ледве встигав за Пуголовицею, біжучи назустріч вартовому, і враз спинився, почувши голосне дихання собаки. Що робити? Адже цей "друг" кинеться перш за все на мене! Я вже бачив його вогненні баньки і роззявлену страшну пащу. Тікати? Раптом мій погляд упав на деревце за десять кроків від мене. Блискавично я стрибнув на нього і за секунду сидів уже на самому вершечку, благословляючи в душі цього чудового Костя, що придумав насадити дерева вздовж доріжки між каналом і ставками.
Пуголовиця запевнив старшого вартового, що машина проїхала далі, і той вагався, чи йти аж до шляху, чи не треба.
"Іди! Іди! Цей мерзотник тебе обдурює!" — гіпнотизував я старшого вартового.
— Поїхали далі! — кажу вам,— Не вірите, ходімо подивимось. Готовий хоч об заклад побитися.
Я з тремтінням чекав відповіді. Невже повірить негіднику? Собака, що поривався був уперед, зненацька почув мене і став кидатись до деревця. Я злякано нявкнув, не думаючи, до яких наслідків це призведе.
— Так ти до кішки рвався! — посміхнувся старший охоронець.— Ну, тоді, Петренку, ходім назад.
Вони пішли до будки, з я поплентався за ними, картаючи себе за свою нестриманість. Як попередити біду? Ця думка щохвилини виникала в моїй свідомості, і від цього мене раз у раз обдавало жаром.
У будці вартові затопили пічку, і я, переборовши страх перед собакою, шмигнув до гурту і сховався в куток.
Я ставлю на карту життя!
Стрілки годинника невблаганно посувалися до цифри 1, і з кожною хвилиною нерви мої напружувалися дужче й дужче. Що робити, я не знав і був близький до відчаю.
Десь біля одинадцятої години Пуголовиця почав вечеряти. Він витяг смаженого коропа, огірок, хліб, потім злодійкувато озирнувся і дістав з-за пазухи пляшку.
— Ви як хочете, а я вип’ю. Цілу ніч на вологому повітрі! — він налив півсклянки, випив, крякнув і почав заїдати огірком та рибою.
Старший охоронець проковтнув слину і одвів очі вбік.
— Може б, і ви…теє? — улесливо промовив Пуголовиця і налив повну склянку.
"Так ось яким способом вирішив ти знешкодити охорону" — промайнуло у мене в думці, і я крикнув:
— Негідник!
— На! Чорт з тобою! — вилаявся він і кинув мені кісточку від коропа. Але я презирливо відштовхнув її геть. Мене нічим не купиш!
Старший вартовий проковтнув ще раз слину і несміливо запротестував:
— Це, бачиш, забороняється...
Невже він вип’є? З завмерлим серцем я чекав, що буде далі. Чи візьме він себе в руки, чи скаже оте огидне "але".
— Але...— промовив старший охоронець і випив.
Третьому дали півсклянки. Пляшка була велика, і вони всі випили ще по добрій порції.
Після вечері Пуголовиця і другий охоронець хотіли були прилягти, але старший послав їх в обхід, а сам вийшов з собакою надвір і сів біля будки. Я не вибіг зразу за Пуголовицею, а тепер не міг вийти, бо собака лежав на порозі. Ой, як усе складається недобре! Не менше десяти хвилин довелось мені чекати, поки собака заснув. Коли я вислизнув з будки, Пуголовиця був уже далеченько. Я кинувся був доганяти його, але на півдорозі спинився. Навіщо я біжу за ним? Треба негайно покликати сюди старшого вартового! Адже перевалило за дванадцяту, і ось-ось грабіжники почнуть свою чорну справу.
Я кинувся назад до старшого вартового. Захекавшись, я добіг до будки і остовпів. Тримаючи в руці ремінець, охоронець спав. Біля нього, поклавши голову на лапи, спав і пес. Я глянув на годинник на руці вартового і здригнувся: було без чверті перша. Зараз Пуголовиця з Ракшею несуть до ставка волок і через п’ятнадцять хвилин витягнуть тонну коропів!
Я безпорадно глянув у той бік, де Пуголовиця і Ракша збиралися затягти волок. В нічній темряві я бачив чорні плеса ставків, рівну алею дерев уздовж каналу, і раптом щаслива думка осяяла мене.
Вагатись ніколи. Це була єдина можливість врятувати скарби ставка.
Я кинувся на собаку, щосили вкусив його за хвіст і блискавично відстрибнув геть. Пес вихором зіскочив з місця, аж вирвав ремінець з рук вартового і помчав за мною. Я ледве встиг добігти до першого деревця і миттю злетів на самий вершечок.
Собака був розумний і, бачачи, що мене йому не взяти, повернув назад. Але тільки він зробив кілька кроків до будки, як я зліз з деревця і, нявкнувши на все горло, пустився бігти туди, де був Пуголовиця. Пес крутнувся і кинувся за мною. Я чув не лише огидне дихання цієї потвори, я відчував жар його дихання. Одна мить, і я буду в його пащі! Та від цієї миті залежало не лише моє життя! Я напружив усі сили і встиг стрибнути на друге деревце. Тільки так, тільки ризикуючи щохвилини своїм життям, доведу собаку до злочинців.
Страх покинув мене. Весь під владою досі незнаного почуття, я біг перед носом пса, злітав на деревце, сидів хвилину, злазив на землю і знову мчав перед роззявленою пащею. Дивно, але у мене не було ніякої ворожості до собаки. До речі, його звали Норд, хоч він був зовсім не англосаксом. Між іншим, я помітив, що собаки та стиляги страшенно люблять прибирати собі такі псевдоніми.
— Давай, давай, Норде! — кричав я йому, щосили тікаючи від нього.
На серці у мене буяла радість: з кожною хвилиною я наближався до мети. "Ніщо так не здружує, як спільний ворог!" — подумав я і похвалив себе за цей афоризм. Можливо, хтось з людей уже проголосив цей вислів раніше, але серед котів я, безперечно, маю пріоритет.
Ми пробігли з Нордом вже добру половину шляху. Я сидів на деревці, віддихуючись, готуючись до чергової перебіжки, коли пес, замість того, щоб повернутись до будки, як він робив це щоразу, раптом насторожив вуха і прислухався. Мить він стояв нерухомо, потім з гавкотом рвонувся вперед, туди, куди я його й вів.
Я зітхнув на повні груди.
— Нарешті!.. Фу-у...
Сплигнувши з деревця. я пробіг кілька сот метрів і виліз на самий вершечок іншого деревця, звідки було не тільки добре видно все, що робилося біля ставка, а й чутно розмови.
Пуголовиця стояв з гвинтівкою на березі, а Ракша з своїм напарником тягли волок. Вони побачили Норда, коли той виринув з темряви.
— Собака! — злякано крикнув Пуголовиця.— Тікайте! Собака!
В цю мить од будки заволало:
— Аля-ля-ля! Бери його! Бери! Аля-ля-ля!
Норд метнувся до злодіїв і загавкав все дужче, готовий стрибнути в воду. Ракша і той, що з ним, кинули волок і по воді дременули до автомашини. Пуголовиця злякано тупцював на місці.
— Візьми його, чорта! — ледве промовив Ракша, бо від страху в нього не попадав зуб на зуб.
Але Пуголовиця теж боявся собаки і тільки безпорадно крутився.
— Візьми, кажу тобі! — прохрипів Ракша.— Бо тобі ж буде гірше!
Лемент старшого вартового наближався, Норд ось-ось готовий був кинутися на Ракшу, і Пуголовиця наважився. Він схопив за ремінець і потяг собаку до себе, а злодії вискочили на берег і побігли до машини.
— Я стрілятиму в повітря! Не бійтесь! — кинув їм навздогін Пуголовиця і стрельнув раз, вдруге.
Коли машина загула, Пуголовиця відпустив собаку і зчинив крик:
— Сюди! Сюди! Караул!
А за півгодини біля ставка було вже повно народу. Прибули директор, решта охорони, робітники рибгоспу. Я теж прибіг на місце злочину, бо собака тепер був на міцному ремінці.
Директор Кость побачив мене і здивовано промовив:
— А ти чого тут?
— Як чого? — обурився я.— А хто ж організував відсіч злодіям?
Але мене ніхто по слухав. Слухали Пуголовицю.
— Чесно признаюсь, думав подрімати, а тоді кажу собі: е, ні! Тебе, Петренко, кажу собі, поставили на варту біля народного добра!
— Мерзотник! Брехун! — вже не стримувався я, та він брехав далі.
— Пішов в обхід, аж чую — наче щось плещеться. Я туди, дивлюсь: тягнуть волок. Ну, я зразу й бабахнув! Не знав, що в них автомашина, треба було по скатах дати! Та хіба вночі влучиш?
Усі захоплювались Пуголовицею, хвалили його, а на мене ніхто аніякісінької уваги. Мені стало вельми гірко на душі. Хто ризикував життям, хто справді рятував народне добро, а кому дісталася слава!.. Хвалили Норда, хвалили старшого вартового, і тільки мене, так би мовити, організатора перемоги, ніхто не згадував. Я зітхнув і згадав Письменника, у якого колись жив.
Цей Письменник писав гарні речі, які подобались читачам, але в доповідях, у пресі, в статтях критиків його майже ніколи не згадували. Я не міг не дивуватися, чому Письменника не обурює таке ставлення до нього. Одного разу я підслухав його розмову з дружиною на цю тему:
— Хіба я пишу для того, щоб мене похвалив голова Спілки письменників чи хтось з критиків? Хіба я пишу для слави? Я пишу, бо вважаю, що це потрібно народові. Свідомість того, що я роблю корисну справу — достатня нагорода за мою працю.
Я згадав цю розмову, і в мене посвітліло на душі.
"А хіба я ризикував своїм життям сьогодні для слави? Я врятував ставок від злодіїв, і найвища нагорода мені — успіх моєї операції!" — сказав я собі і геть розвеселився.
(Продовження на наступній сторінці)