Вона танцювала і на другому, і на першому поверхах, вибирала собі партнерів молодих і вродливих, її теж вибирали, Твердохліб терся попід стінами, дивився, як Наталка витанцьовує разом з цілою сотнею так само невтомних і молодих, йому ставало страшно від їхнього жорстокого здоров'я, якогось мовби землетрусно-нищівного. Таке відчуття пережив він колись в опері, де співав знаменитий бас. Той ревів нелюдським голосом, бики ассірійські, леви Колізею, ієрихонські труби мали б так ревіти, Твердохліб мимоволі щулився од того рику, а Мальвіна знущалася з нього і підштовхувала свою матір: дивися, мовляв, який у тебе зятьок! Спасибі Мальвіні Вітольдівні, яка захистила Твердохліба, зауваживши, що бас справді не співає, а тільки показує силу свого голосу. В нелегкій своїй роботі Твердохлібові часто доводилося стикатися з дикими виявами брутальної сили, в якій було вже більше не од людського, а од звірячого. Перед силою Твердохліба захищав і оберігав всемогутній закон. А хто захистить його тут перед молодою нестримністю і буйнощами? Йому здавалося, що Наталка затанцювалася безтямно й безглуздо, забула про нього, покинула назавжди, ніколи не згадає, не вернеться, не гляне прихильно або хоч співчутливо.
Вона все ж таки вернулася, коли Твердохліб уже й не сподівався. Він з горя вихилив кілька чарок горілки і трохи сп'янів, та вмить протверезів, побачивши, як біжить до столика Наталка, відмахуючись од трьох чи чотирьох танцюристів. Сміючись, вона сіла навпроти Твердохліба, знесилено опустила плечі, простогнала в знемозі:
— Ой, рута! Ох же, хлопчики!
Радість від того, що він бачить Наталку біля себе, її вичерпаність, знемога в голосі — все штовхало Твердохліба до дівчини; присунься, промов ласкаве слово, доторкнися до оголеної руки, поцілуй руку, як ті піжони, дякуючи за танок. Та якась темна сила заважала це зробити, ні ласкавості, ні розважливості не стало в його душі, а тільки безсила злість, і він сам не впізнав свого голосу, коли по-дурному бовкнув:
— Я бачу, тобі страшенно подобаються ці піжони!
— І подобаються! А що?
Сміх ще жив у її очах, але в голосі вмить народилися настороженість і готовність до захисту. Твердохлібові схаменутися б, але він уже пішов напролом:
— Чим же вони тобі подобаються?
— А всім!
— Отже, я тобі не можу подобатися. Так виходить?
— Ну, так!
— Це сприйняти як образу?
— Як хочеш.
Аж тоді він злякався по-справжньому і посунувся до Наталки — не її пожалів в знесиленні, а шукаючи жалощів для себе.
— Наталю...
— Ну, що "Наталю"? Сто років Наталя! Ти коли-небудь забуваєш про своє прокурорство?
— Ти несправедлива...
— Ти дуже справедливий! Думаєш, я не помітила, як ти дивився, коли я танцювала!
— Як же?
— Як трибунал!
Твердохліб прикрив очі долонею, глухо промовив:
— Я злякався.
— Чого?
— Здалося, що ти мене покинула навіки...
— Мені що — сміятися чи плакати? Кидати не кидати... Для цього треба бути не так, як ми.
— Не так,— згодився він покірливо.
— Може, не треба було в цю "Червону руту", я не знаю. От кого я сьогодні справді покинула, то це своїх дівчат. Утекла від них і не сказала. А бригадир повинен бути зі своєю бригадою скрізь. Взяти б дівчат сюди на танці, а я... Ти ж бачив мою бригаду — гарні дівчата?
— Я помітив тільки ту, що сидить біля тебе. І не її помітив, а тільки напруження, з яким вона жде від тебе кожну нову монтажну плату. Вона весь час боїться, що не встигне проробити свої операції, а ти вже передаси нове... Таке напруження — воно для людини найстрашніше...
— Тобі здалося,— заспокоїла його Наталка.— Ти незвичний до такої роботи, от тобі й здалося. А все просто... Думаєш, у мене якийсь особливий талант, хтось мене навчив замість чотирьох операцій робити сім? А я не можу інакше — воно само робиться. Може, це від мами... Ну, не знаю... Ти чого мовчиш?
— Слухаю тебе.
— Ти все слухаєш, слухаєш, а про себе нічого... Твердохліб безрадно розвів руками.
— Пробач... Я не хотів. Це професійна звичка.
— А-а, не я казала: ніяк не можеш забути про своє прокурорство! Ти замучився тут? Я думала, тобі буде весело.
Весело, весело... Він слухав Наталку і не слухав. Щойно вимовлене ним слово, власне, зронене цілком випадково, оглушило його, мов удар грому, засліпило, наповнило страхом і осяянням, як біла стріла блискавиці в темних безмежжях нічних небес. Напруження... Страшне напруження душі — може, то і є життя? І в шахтаря, який щодня, мов міфічний Атлант, тримає на своїх плечах чорну твердь земну і відбирає в неї могуття з такою обережною рішучістю, щоб ні здвигнулася, ні зворухнулася; і хлібороб, який від народження до смерті без вихідних і перепочинків боліє серцем за кожну травинку, за кожну грудочку землі, за кожен дощ і кожен проблиск сонця і нікому не може передати це високе боління, приречений на нього своїм нарожденням і призначенням; і вчений, який найвищу радість вбачає у тому, щоб заповідати навіть свій мозок для безсмертя людства; і художник, що намагається зупинити прекрасну мить і перейти з нею у вічність; і мати, яка оберігає своїх дітей і тоді, коли вони вже посивіли, і навіть мертвих. Це напруження непримусове, воно, мов радісна обітниця, очищає твою душу і дарує внутрішню свободу, до якої всі ми прагнемо свідомо чи несвідомо.
— Я не вірю в легкість роботи,— несподівано промовив Твердохліб.— Робота не гра. По собі знаю, як це важко.
— А в кого легка? — Наталка подивилася на нього майже строго, і Твердохлібові здалося, що в її очах він уловив ті самі думки, які щойно народилися в ньому.— Ось ми тут стрибали, казилися... дикунствували, думаєш, з якої радості?
— Ну... мабуть, од надміру сили.
— Дурної сили справді багато... А ще більше якоїсь пустоголовості... Танцюють же не вісімнадцятилітні!
Йому —вже й тридцять, і сорок, а він гицає, а він дикунствує!
— Але ж ти... з ними?
— І я витанцьовувала... Може, щоб здаватися молодшою?
— Ти ж і так...
— Молода? Для тебе, та не для них... Знаєш що? Давай утікати звідси, бо зовсім розсваримося в цій "Руті". Тут тебе все дратує...
Він мовчки згодився.
Вони спустилися вниз, одяглися. Надворі дощило. Жигулісти, блискаючи фарами, розвозили своїх дівчат, біля зупинки таксі мокло, підтанцьовуючи, чоловік з двадцять нетерплячих, а може, тих, у кого дурні гроші.
— Твоя машина де? — жартівливо смикнула його за рукав Наталка.
— Ще на заводі. Мене задовольняє і громадський транспорт.
— Ти такий чесний чи відсталий?
— Ні те, ні друге.
— А хоч таксі визнаєш?
— Сюди приїхав на таксі, боявся запізнитися. З досвіду знаю, що в Києві на таксі можна швидше, ніж на метро. А ти ж така точна. Знаєш, як я тебе назвав? Семи-годиночка. Я вигадав для дітей таких собі негорюнчиків, тепер міг би їм розповідати про Семигодиночку.
— В тебе багато дітей?
— На жаль, тільки чужі. Випадково заблукав до дитячого садочка і став ніби їхнім дідусем Панасом.
— Може, й мені про отих негорюнчиків?..
— Ти ж не діти.
— А хто знає? То ти як — на метро? Бо мені трамваєм. Вона зробила рух, щоб вивільнити руку, але Твердохліб притримав її лікоть.
— Чому ти не хочеш, щоб я тебе провів до цієї вашої гостинки? Хоч знати, де вона...
— Навіщо? Це не туристичний об'єкт.
— Вже пізно. Можуть бути хулігани.
— Хулігани? Одержать по мордасах! Скільки їздимо з другої зміни останнім трамваєм — і нічого! Сідай на метро, а я на трамвай!
— І це все, Наталю?
— А що тобі? Я подзвоню.
— Коли ж?
— Як зможу...
Що ж це я роблю? Що зі мною діється? Вийшовши з метро на Хрещатику, Твердохліб побрався пішки вгору по вулиці Свердлова, минув Золоті ворота, занурився в глибину вулиці Ярославів вал. Самотній чоловік у нічному задощеному Києві. Дощем ридає місто... Безмежна безіменність людини на цих кам'яних вулицях серед височезних кам'яних будинків. Отак можна блукати цілу ніч (може, й усе життя?), перемірювати кілометри тисяч київських вулиць, сліпучо освітлених і зовсім темних, загримлених машинами і тихих, і враження таке, ніби ти вмер або вмираєш, довкола несамовитий рух, ще несамовитіші звуки, а ти німий, покинутий, безнадійно безсилий, і ніхто не зупиниться, не спитає, не поможе, не порятує. Лікарю, вилікуй себе сам! Що ж це я роблю? Як можу дозволити собі? Наше життя мов піщаний кар'єр, який може грабувати будь-хто, а ти хочеш грабувати себе сам. А де той грабунок? Він не знав, до якого берега пристати. Старий, хоч і непривітний, власне, чужий і холодний для нього, все ж заспокоює надійністю, усталеністю, безтривожністю, а новий — все непевне, хистке, дратівливе, загрозливе. І все ж... і все ж... Відмова од любові, холодна зверхність, з якою він, нехтуючи покликом життя, хоче йти безконечним шляхом зречень і якоїсь холодної справедливості,— чим усе це закінчиться? Ще більшою самотністю, ніж він отримав її в гнізді Ольжичів-Предславських, або ж ганебним падінням, дрижанням і скімленням душі та каяттям, каяттям, бо не можна без людського тепла, без любові.
Кому він міг довіритись? З ким поговорити відверто?
(Продовження на наступній сторінці)