А тут хліб, попри всю його вишуканість і розкішність, був для них просто вантажем, який вони мали завезти до магазинів, поки ще не прокинулося місто, отож усе робилося в дикому поквапі, сердито й, сказати б, жорстоко. Важезні лотки з хлібинами, батонами, булками в грюкоті й дратівливому шереху висмикувалися з надр машини, жбурлялися у жадібну пащу магазинного приймача так, щоб одним ривком висипати з них усе, що там було, а їх знову пожбурити на попереднє місце. І лотки, і жолоб приймача оббиті були білою бляхою, навіть при обережному розвантаженні тут не було мови про тишу, а коли ще поспіх, та невмільство, та молодеча нестримність... Було, як у поета: мов водопаду грім, мов битви гул кривавий... А над хлібними, між іншим, скрізь жили люди...
Якось, коли вони отак розбишакували біля хлібного магазину на Червоноармійській, з будинку вийшла немолода жінка, терпляче діждалася, поки Твердохліб з водієм машини скінчать свою дику вакханалію, тоді підійшла ближче і звернулася до Твердохліба.
— Можна вас?
— Мене?
— Вас, вас.
Мабуть, вона вибрала Твердохліба, вважаючи його не таким зайнятим, як водій.
— Я вас слухаю,— струшуючи руки, підійшов він до жінки.
— Вас просить професор Лесь Панасович.
— Мене? — вже зовсім спантеличено перепитав він, такими несподіваними були ці запросини невідомого професора вдосвіта, в невідомому будинку, з невідомою метою.— Але ж я не знаю такого професора!
— От і познайомитесь,— лагідно сказала жінка. У Твердохліба, власне, вже на сьогодні хлібовозькі обов'язки закінчилися, до лекцій ще було далеко, поспати вже однаково не встигне, він махнув рукою.
— Гаразд. Ведіть.
Професор жив на третьому поверсі. Трикімнатна малометражка — не дуже як для професора. До того ж планування найгірше: київська "розпашонка", велика прохідна кімната, і з неї дві маленькі, як рукавчики в дитячій сорочині. Тісний коридорчик, велика кімната, здається, і ті дві — все було забите до самої стелі книжками, на книжкових полицях і просто на підлозі Твердохлібове око наштовхнулося на якісь мовби іграшкові будиночки, цілі садиби, старовинні споруди, згодом він збагнув, що це макети, зроблені з дерева, виліплені з пластиліну, відлиті з гіпсу. Посеред цієї тісняви непорушно сидів у кріслі з коліщатами сивий лисуватий чоловік і великими розумними очима дивився на Твердохліба, на те, як він незграбно повертається, як тупає ногами, як безпорадно нипає очима по книжкових полицях. Ноги в професора були вкриті картатим вовняним пледом, господар не підвівся назустріч ранньому гостеві, не зворухнувся, все в ньому ніби вмерло, жили тільки розумні очі, які вели Твердохліба від самих дверей, тримали міцно, не випускали, і він розгубився од тих очей, і від професорової непорушності, від його каліцтва, і ще від чогось, ще не усвідомленого, але вже передбачуваного.
Він не зміг би описати професорового обличчя, але точно знав, що коли бувають обличчя благородні, то ось воно перед ним. І голос, яким професор звернувся до
Твердохліба, теж був благородним, а слово "юначе" вимовлено ж так вишукано, що Твердохліб одразу відчув усю свою ницість і свою грубість та незграбність, найстрашніше ж: усвідомив, яким він був хамом, щодосвітку вигримуючи лотками отут, під вікнами цього чоловіка, який ні втекти від дикого бірязку, ні навіть вийти й вилаяти невдалих розвантажувачів не може.
— Даруйте, юначе,— промовив тихо професор,— мені довелося вас потурбувати. Давайте познайомимося. Мене зовуть Лесь Панасович. А вас?
— Твердохліб,— бовкнув Твердохліб.
— Це прізвище. А ім'я?
— Федір.
— От і гаразд, Федоре. Ви б не могли мені сказати: чому ви... гм... так кидаєте оті сердешні лотки з хлібом? Вас хтось навчив так робити?
— Ну... Всі так роблять...
— Ага. Видати, ви не фахівець цієї справи. Я не помиляюся?
— Та який там фахівець? Студент. А це так...
— Я так і думав. Спостерігаю вас уже давно і зробив для себе деякі висновки. Знаєте, не спиться, та й ви помагаєте не спати, тому в мене, як би це точніше, виявилися деякі позапланові запаси часу... Ви що вивчаєте?
Твердохліб відповів. Тоді вони снідали втрьох (Лесь Панасович, його дружина і Твердохліб), тоді знайомилися далі...
Від того досвітку минуло вже років та років, а до Леся Панасовича на Червоноармійську Твердохліб і досі забігає, як і тоді, студентом, і не втомлюється слухати цього подвижника, схожого своєю затятістю на давніх печерських схимників, що на все життя закопували себе в глину у сподіванні уздріти бога. В молитві, у сні, в маячні й маренні, може, й умираючи, але уздріти!
Лесь Панасович богом своїм зробив Київ. Учився тут до війни, аспірантом будівельного інституту пішов на війну, всі тисячу сто вісімнадцять днів будував мости й переправи для військ, настилав дороги, сипав гатки через болота, форсував ріки. Восени сорок третього підійшов під Київ з лівого низького берега, з лісів задесенських пішов на штурм Дніпра, під Лютежем, не вміючи плавати (та хіба б помогло, хоч би й умів!), чотири рази переправлявся на правий берег на збитих його саперами плотах, щоб довести сердитому артилерійському полковникові, що плоти витримають його гармати і не втонуть.
— Я йому кажу: пливу для гарантії, що ваші гармати не втонуть. А полковник мені: чхав я на таку гарантію — мені потрібні гармати на плацдармі, а не саперний майор! Ну, так і довелося чотири рази плавати. Для власного сумління, звичайно. Полковник — це вже для виправдання перед начальством.
По війні Лесь Панасович повернувся до свого будівельного, став доцентом, професором, учив майбутніх виконробів, керуючих трестами, заступників міністрів і міністрів, учив будувати, створювати, возводити, а війна далі сиділа в його тілі, точила своїми залізними зубами, щороку на кілька місяців віднімалися в Леся Панасовича ноги, він залягав у своєму домашньому притулку, вів консультації, писав відгуки, давав поради з архітектури Києва, збереження його святинь і його духу. Якийсь божевільний (але високопосадний!) архітектор надумав обставити Печерськ 60-поверховими солітерами, в яких мало жити триста тисяч мешканців. Лесь Панасович завалив цей безглуздий проект, пославши в керівні інстанції одне-єдине запитання: "Де працюватимуть ці триста тисяч чоловік?" Ніхто про це не думав, а після листа Леся Панасовича задумалися, і 60-поверховики зникли з архітектурних обріїв Києва.
Згодом Лесь Панасович послав десять запитань до проектної організації: 1. На Львівській площі з побудовою Будинку художника і Будинку торгівлі утворилася вузька горловина. Як це могло статися при плануванні? Куди подінуться люди, які відвідуватимуть Будинок торгівлі (мається на увазі пропускна спроможність вулиці)? Де плануються стоянки машин і чи плануються взагалі? (Відповіді на це запитання не було); 2. Київ має надзвичайно мало скульптурних пам'ятників. Які тут перспективи? (Відповідь: скульптурне оздоблення площ і вулиць столиці здійснюється згідно з затвердженими планами); 3. Чи планується підземний оглядовий музей "Ярославів вал"? (Відповіді не було); 4. Чи не планується розвалити будинок біля Золотих воріт? (Відповідь: ні, не планується); 5. Коли буде споруджено павільйон для захисту решток Золотих воріт? (Відповідь: до 1500-ліття Києва); 6. Чи є проект оголосити заповідною зоною старий Київ, аж до адміністративного його відокремлення? (Відповідь: Київ — єдиний організм, тому недоцільно розчленовувати його як у давнину); 7. Як враховуються при проектуванні нових будинків у центрі питання просторової перспективи? (Відповідь: у такому великому місті неможливо врахувати всі оглядові точки); 8. Чому не влаштовуються громадські обговорення проектів унікальних споруд? (Відповідь: це неприпустимо затягнуло б строки будівництва); 9. Чи в Києві й надалі замощуватимуть площі шліфованим гранітом? Як могли спланувати Печерську частину площі Жовтневої революції на стількох рівнях? (Відповідь: не одержували протестів од громадян); 10. В Києві дбайливо оберігають зелені насадження. А чи є інституція, яка оберігає землю, на якій стоїть місто? (Відповідь: індустріальні методи спорудження житла вимагають великих площ, тому міськрада й надалі вимушена буде, щоб не знижувати щорічних темпів будівництва нових квартир, знаходити відповідні ділянки, свідомо йдучи на небажане розширення міської площі).
— Як бачите,— сказав Твердохлібові Лесь Панасович,— на все є відповіді, товариш, який мені відповідав, змінив місце роботи, він тепер керує десь в іншому місці, все гаразд, все спокійно, нікому немає ніякого діла. Ви помітили, Федоре, як часто находить на нас ота чиновна байдужість, отой холод душі, який ми пробуємо виправдати то надмірною заклопотаністю, то високими темпами, то незбагненними вимогами? Ось тоді й настає вседозволеність і неконтрольованість, страшне збайдужіння проникає в усі душі, ми вже не дивуємося новим космонавтам, байдуже сприймаємо польот Савицької, не хвилює нас нова прем'єра в театрі, вихід цікавого роману, відкриття нового музею, спорудження пам'ятника. Пере-сит, байдужість, холод душі і серця. Загроза для всього світу. Кріогенність. Була алієнація, була фрустрація, тепер якась мовби жаб'ячість чи зміїність. При такій байдужості можливі найбільші лиха, злочини, а людство й не зворухнеться. Аветік Ісаакян вісімдесят років тому застерігав: "А я скажу вам — прийде голод духа, наздожене за ситими столами, і шлунків пересичена задуха задушить вас, зневажених словами..." 1
1 Переклад І. Драча
(Продовження на наступній сторінці)