Ми зіткані з нитей, дарованих нам іншими людьми. На все життя став Лесь Панасович для Твердохліба людиною для захоплень, моральною опорою, джерелом знань несподіваних і рідкісних. Він навчав без набридливості, показував, як стояти несхитно, лишаючись делікатним, на власному прикладі доводив, що можна все своє життя віддати думам про велике. Твердохліб не відчував у собі достатньо сили, щоб дорівнятися Лесю Панасовичу, він і далі лишався отим студентом, який удосвіта будить ціле місто своєю незграбністю, але вперто йшов до Леся Панасовича на покуту, очищався, просвітлювався і щоразу відчував, як теплішає його душа від кожної зустрічі з цим чоловіком. Професор міг подзвонити Твердохлібові десь за північ, міг прислати листівку або й телеграму з кількома словами: "Комусь став на заваді будиночок Заньковецької. Організовую громадську думку. Включайтесь".
Мальвіна попервах навіть ревнувала Твердохліба до Леся Панасовича, тоді махнула —рукою: "Такий самий ненормальний, як і ти!"
Твердохліб був щасливий, що згадав Леся Панасовича саме тепер. Ось хто поможе очиститися перед Наталкою! Для її вразливої душі маленька мандрівка по Києву, який живе тільки в уяві Леся Панасовича, стане мовби тим чарівним мостом, що має колись пролягти між нею і Твердохлібом, принаймні Твердохлібові так хотілося, і він вірив у це.
Вони зустрінуться на Подолі, коло станції метро "Поштова площа", він потисне теплу Наталчину руку на тому самому місці, де місяць тому дівчина втекла від нього, заборонивши проводжати. Тоді вони поволі підуть відродженими вулицями, серед тихої краси минулого, яке прийшло в нинішній день, щоб збагатити його незмірно, і Твердохліб розповідатиме Наталі, які скарби там втрачено, скільки погинуло, погоріло, поруйнувалося, занедбалося. І про дім Артемихи, розібраний купцями на камінь, і про церкву Пирогощі, куди приїздив поклонитися князь Ігор після половецького полону, і про собори, збудовані московським майстром Осипом Старцевим,— ці найпрославленіші творіння українського бароко, загадкового стилю, дух якого народився в цій землі, а форму приносили російські майстри. Так італієць Растреллі став великим російським архітектором, а коли мав поставити в Києві Андріївську церкву, то, як пишуть тепер мистецтвознавці, свідомо чи інтуїтивно збагнув особливості українського будівельного мистецтва з притаманною йому любов'ю до легкості, живописності й ліризму — збагнув і відтворив, і тепер Андріївська церква вважається перлиною української архітектури. Творіння Растреллі, на щастя, збереглося, а будівлі Осипа Старцева зруйновані невігласами, і вже тепер нічим не загоїш рану в художній свідомості народу. А скільки таких ран — од війн, неуцтва, байдужості! Вони боліли Твердохлібові так само, як Лесю Панасовичу, він хотів передати той очищаючий біль і Наталці. Може, біль поєднує людей міцніше і надійніше, ніж радість?
Він забув про свою професію. Всі люди так чи інакше — раби, жертви і витвори своєї професії, свого призначення на землі. Твердохліб був слідчий ще тоді, коли вчився в університеті (готувався ним стати), може, саме тому так прикипів серцем до Леся Панасовича. Професор умів гармонійно поєднувати свої захоплення історією з вимогами щоденності, відвойовуючи антики, він учив своїх студентів гнати цілими кілометрами безликі мало-метражки для задоволення невпинно зростаючих потреб, для задоволення, для... Твердохліб не вмів так розполо-винюватися. Життя в нього складалося надто жорстоко й жорстко, щоб уміти роздвоюватися, маневрувати, поклонятися всім богам одразу. Він народився в високоснім році (в сорок четвертім), а це обіцяє самі страждання, але водночас і заповідає таку рідкісну і таку жадану цільність. Не всі можуть належно поцінувати, та й, власне, яке кому діло, коли ти народився, під якими небесними знаменнями й констеляціями і яке ремесло вибрав у житті. Йди своєю дорогою і роби своє діло — ото й усього. Він був слідчий, а слідчі здійснюють усі свої відкриття тільки в минулому, гребуться в ньому, як кури в попелі. Цілком природно, що в Твердохліба поволі, але вперто народжувалося своєрідне замилування минулим, історією, з роками й досвідом це почуття зміцнювалося, сказати б, викристалізовувалося, тут уже була затятість, як у того філософа, що зневажливо кинув людям, перейнятим турботами щоденності, гіркі слова: "Розривати зв'язок з минулим, пробувати почати спочатку — є намагання опуститися і наслідувати орангутанга".
Твердохліб був чесний і наївний у своїх намірах, коли подавав руку Наталці, яка бігла вгору по східцях станції метро "Поштова площа", і коли, підтримуючи її за лікоть (власне, до ліктя було далеко, бо його надійно ховала волохата тканина імпортного пальта, які носять київські модниці, як і той костюм, що його вдягла тоді Наталка до опери), почав про Леся Панасовича і про все, що хотів сьогодні розповісти, мандруючи вже й не в просторі, а тільки в часі, бо простір, на жаль, заповнений зовсім не тим, що треба, чого б хотілося, чого жадалося.
— Як ви сказали? — перепитала Наталка. Темно-синє волохате пальто і такий самий берет, треба сказати, вельми личили їй, попри всю стандартність цього вбрання, і Твердохліб почувався досить непевно поруч з цією молодою, вродливою і незалежною жінкою.— Дім Артемихи? А хто це така?
Твердохліб став мимрити щось про українське бароко, про кам'яниці Лизогуба в Чернігові і в Седневі, але вона не схотіла слухати.
— Це ви що — навмисне?
— Я? Що саме? Не розумію вас, Наталю.
— Ще й як розумієте! Морочите мені голову, вважаючи мене хтозна й ким! Немає того, немає сього! Розвалене, знищене, зруйноване... Ну й що, як немає? То я маю сидіти і плакати? Разом з вашим професором і з вами? Я знаю таких малахольних! Вони готові все зупинити, аби тільки зберегти якийсь камінець... А людям ніде жити! А людям треба жити! Ви про це знаєте?
— Ну... Ви не можете вважати мене...
— У вашого професора, мабуть, хороми, то йому...
— Малометражка,— не дав їй договорити Твердохліб.— А він, між іншим, визволяв Київ.— Не став казати, що його батько теж визволяв Київ і тільки тому далі не пішов, бо не мав на чому йти.— А що ми знаємо про цих людей?
Але на неї не впливало ніщо. В ній об'єдналися: жінка, робітничий клас, суспільне становище і ще те, чого не міг знати Твердохліб. Наталка просто вибухнула:
— Ах, він визволяв! Визволяв, щоб законсервувати, зробити суцільним музеєм? А ви б могли жити в музеї?
— Я вас не розумію, Наталю,— спробував боронитися Твердохліб.— До чого тут музей, жити?
— А як ви думали? Щось робити людині, то вона має десь жити? Якось жити! Вам легко: ви людей запроторюєте до тюрем, а там хай собі... А коли не тюрма?
— Наталю! Не можна так жорстоко. Чому ви думаєте, ніби ми тільки те й робимо, що запроторюємо?
— А що ж ви робите? Роздаєте шоколадні медалі фабрики Карла Маркса?
Він ніколи не думав, що в ній приховано стільки зневаги, злості й несправедливості.
— Слухайте, Наталю. Ви несправедливі. Ви...
— Я несправедлива? А ви? На якому ви небі! Побували б ви в мене на прийомі, послухали, що кажуть люди!..
— Саме цього я хотів...
— Ах, ви хотіли! Ну, що ж...
Вони опинилися на пристані, вигляд холодної дніпровської води, такої ненависної Твердохлібу, знетямив його, він умовк, весь напружився, але Наталка не вловила в ньому зміни, її обурення не мало меж, де там помічати чиїсь настрої?
— Морочите мені голову своїми професорами! Знайшли дурненьку!..
Вона висмикнула в нього свою руку, різко повернулася і пішла через вулицю, мало не потрапивши під КамАЗ з причепом, який грюкотів з Подолу.
На тім боці кинула йому через плече невпізнанно злим голосом:
— Не смійте йти за мною! Ідіть на ці свої!.. Вперто знущалась з його неіснуючого Києва. Яка
несправедливість!
У нього на роботі був досить старомодний стіл з ще старомоднішим товстим склом на ньому. Під скло Твердохліб запихав папірці з адресами, телефонами, прізвищами. Своєрідне довідкове бюро. Ще зберігав там два аркуші з передрукованими думками великих людей.
Перша думка Паскаля: "Всі тіла, небесна твердь, зорі, земля і її царства не варті найнікчемнішого з умів, бо він знає все і самого себе, а тіла не знають нічого. Та всі тіла, взяті разом, і всі уми, зібрані докупи, і все, сотворене ними, не варте єдиного пориву милосердя — це явище незрівнянно вищого порядку".
Друга думка Володимира Ілліча Леніна: "Коли мова йде про розподіл... думати, що треба розподіляти тільки справедливо, не можна, а треба думати, що цей розподіл є метод, знаряддя, засіб для підвищення виробництва".
В хвилини сумнівів, нерішучості, а то й безвиході він знов і знов перечитував ці слова і знаходив у них порятунок, вказівку, засторогу, надію. Але це було тоді, коли йшлося не про нього, а про інших. А тепер прийшов на роботу, згадав учорашнє, стало тяжко і страшно за себе, за свою безпритульність, спробував знайти втішення в улюблених висловах і з жахом пересвідчився, що не може цього зробити. Милосердя він мав виявляти до інших, сам не сподіваючись на нього ні від кого, то на що ж міг сподіватися? Що ж до справедливого розподілу, то йому відміряно повною мірою. І ким же? Представником робітничого класу, гегемоном, керівною силою, так що ні поскаржитися, ні обурюватися, ні сподіватися на злагіднення присуду. Пролетаріат, як каже Савочка, вже давно втратив сором'язливість і бере йому належне "железной рукой".
(Продовження на наступній сторінці)