— Я можу зрозуміти ваш настрій. Юристи не приносять радості. Вони дають пізнання. Не всяке пізнання — радість. На цьому трагічному протиріччі будується вся наша робота. Ви кажете: людина. Підемо далі: нам доводиться іноді так чи інакше зачіпати людей з добрим іменем. Але що ж? Між фактами і добрим іменем ми змушені надавати перевагу першим, бо вони — істина, а так зване добре ім'я здобувається не зовсім справедливо — привласнюється, купується, узурпується.
— То, може, ви станете стверджувати, шо ми давали вказівки для цих... як ви їх звете?., зловживань?
— Зловживання кояться не за вказівками. Вони виникають спонтанно. Це вияв ініціативи, яка шукає виходу. На жаль, ініціативи злочинної. Ми працюємо тут справді занадто повільно, але що ми можемо? Все таке заплутане і таке невловиме, що доводиться мало не по гвинтику відроджувати кожен з тисяч телевізорів, які пішли по незаконних каналах. Всі ці канали ми теж встановимо, але хотіли сподіватися й на вашу допомогу.
— На мою? І для цього ви прийшли до мене?
"А до кого ж мені йти?" — ладен був закричати Твердохліб, але погамував той крик, промовив спокійно:
— Я не належу до прихильників так званої мовчазної порядності.
— І ви приходите, щоб мене допитувати?
— Назвемо це так.
— Але мене могли б питати в іншому місці. В інстанціях вищих.
— Найвища інстанція — справедливість. Я маю вестися з вами, як з громадянином, а громадяни не мають рангів.
Розмова їхня зайшла в мертвий кут. Борисоглібський взявся за свої апарати, щосили демонстрував заклопотаність, енергійну діяльність, смертельну зайнятість і завантаженість, вів переговори, віддавав розпорядження, приймав повідомлення, записував, нотував, стежив за дисплеями, для Твердохліба йому просто не лишалося ні часу, ні можливостей, ні уваги, він слухав і не слухав його запитання, і відповіді були однотонно-однотипні, так ніби їх видавала електронна машина:
— Цього питання я не стану торкатися.
— Це не тема для розмови.
— Я просто не буду говорити по цьому питанню!
— Навряд чи когось може зацікавити це питання.
— В даному разі ви зачепили небажане питання.
— Мені неприємно заглиблюватися в це питання.
— Було б нетактовно повертатися до цього питання...
— Я знаю цього чоловіка...
— Я вірю цьому чоловікові...
— Я завжди вважав цього чоловіка точним...
У сірому мороку, наповненому містично-безглуздим мигтінням технічних пристроїв, двоє вели змагання на витривалість, на терплячість і затятість, жоден не хотів поступатися, але Твердохліб знав, що сьогодні він виграти змагання не може, бо він прийшов сюди, отже, має так само і піти звідси, господар кабінету був і залишається, а гість, хоч які б мав повноваження, все ж тільки гість.
Пішов не переможений, але без перемоги.
Лише згодом мав пересвідчитися у своїй наївності. Поразки приходять тоді, коли на них щонайменше сподіваєшся. Він даремно злегковажив отими фінськими жалюзі. Власники попелястих кабінетних іграшок готові спопелити твоє життя, коли відчують у тобі якусь загрозу.
Твердохліб жив без страхів, як усі чесні люди. Спопелити його? Не було таких зевсів ні на землі, ні на небі. Але отруїти життя, зробити нестерпним кожен твій день, кожну годину — хіба не мав він од Мальвіни в останні місяці?
Якісь потаємні сили проникли ще й далі, і невдовзі після його неприємної розмови з Борисоглібським виникла ще неприємніша у них на партбюро. Власне, й не розмова, а суцільний монолог Нечиталюка, який, нікого не називаючи, а тільки натякаючи недвозначно, довго й за-нудливо говорив про затяжливі слідства, коли величезні колективи збурюються, порушується їхній трудовий ритм, сотні, а то й тисячі чесних людей вимушені ходити під несправедливою підозрою. У великому виробничому колективі вела слідство тільки група Твердохліба, всі це знали, всі розуміли, що Нечиталюк прозоро натякає саме*на Твердохліба, тільки ніхто не розумів, чим це зумовлено: чи Нечиталюк щось рознюхав, чи йому вказівка, чи, може, заздрить Твердохлібові і хоче знецінити його роботу, чи вони з Савочкою злякалися можливого розголосу історії з телевізорами. На Твердохліба всі позирали з погано прихованою цікавістю, ждали, що він спалахне, обуриться, стане захищати коли не себе, то принципи, нагадає про покликання і роль радянського юриста, але Твердохліб затявся і сидів мовчки, з байдужим обличчям, тільки втомлено пригорблені плечі виказували, як йому тяжко і гірко.
— Як ти думаєш: захистить тебе хто-небудь? — ледь чутно прошепотів Твердохлібові Фантюрист.
— Я не підсудний, щоб мене захищати,— відбуркнув Твердохліб.
— По-моєму, ніхто не виступить на захист,— не вгавав Фантюрист,— побояться. Бо коли Нечиталюк отак розспівався, то є десь така думка...
Спокійний голос Семибратова ввірвався у Фантюристове шепотіння, перекрив його, зім'яв, відкинув геть.
— Ви маєте на увазі справу, яку веде група Твердохліба? — спитав Семибратов Нечиталюка.
— Спеціально щоб мати щось на увазі, то ні, але...— закрутився Нечиталюк.
— І все ж таки? — не відступав Семибратов.— Навіщо всі ці натяки? Ми люди надто конкретної професії, щоб гаяти час на розмови взагалі. Керівництво невдоволене тим, як Твердохліб веде розслідування на "Імпульсі"? Так і скажіть. Хочете критикувати Твердохліба? Критикуйте й мене, адже це я запропонував, щоб Твердохліб очолив групу...
Цього Твердохліб не знав! Мабуть, не знав і Нечиталюк, бо закрутився так, ніби під ним зашкварчало. Радо вдавав Савоччину жертву перед усіма, але не перед Семибратовим,— не той чоловік!
— Я нічого не маю проти,— забелькотів він,— я просто... взагалі... на всяк випадок... для користі справи...
— Ще раз повторюю,— твердо сказав Семибратов,— що ми збираємось не для розмов взагалі... У когось є претензії до групи Твердохліба?
— У нас все в нормі і нічого нас штовхати під лікоть,— не стримуючи голосу, гукнув Луноход.
Твердохліб, який досі сидів потуплено, підняв очі, глянув на Семибратова. Таке знайоме йому бліде обличчя, втомлені очі. І тихий голос, але не звідси, а з іншої розмови, тільки їхньої, не для сторонніх: "Я бачу твою душу і тому багато що прощаю тобі. В тобі ховається нервовість справжнього таланту, про яку ти, може, й не здогадуєшся. І талант твій повинен розкритися. Ти залишишся, а ті, хто не бачить твоєї обдарованності, подзижчать і зникнуть".
Подзижчать і зникнуть... Тепер Твердохліб дивився на Семибратова вільно і сміливо, і Семибратов усміхнувся йому так, що всі це побачили, і всі одразу скинули з себе якийсь незримий тягар, щось гнітюче й образливе, заворушилися, загрюкали стільцями, заговорили, хтось засміявся, хтось закурив.
Колись Семибратов казав Твердохлібові: "Треба працювати, втомлюватися, страждати і вірити. Нікому не дано право проґавити своє життя".
То все були розмови між друзями, в чотири ока. Сьогодні Семибратов відстоював Твердохліба вже не перед ним самим, а перед Савочкою й Нечиталюком.
А чим він сам допоміг Семибратову? Демонстрував терпіння? Покладав усі сподівання на діалектику, яка стверджує, що савочки відмирають? Але ж ми живемо не тисячу років, щоб терпляче ждати, поки довколо нас зникне зло. Його треба знищувати щодня й щогодини так, як це робив сам Семибратов, сміливо беручись розмотувати найстрашніші справи про вбивства і звірства" про кров і муки.
Після партбюро Нечиталюк наздогнав Твердохліба в коридорі, вхопив за плечі, округлив свої мертві, як у всіх пліткарів, очі, застогнав.
— Старий, ти не уявляєш, як мені тяжко і гидко на душі!
У нього був вигляд чоловіка, що прийняв на себе гріхи всього світу. Страждання, бридливість, гіркота. О фарисеї!
— Я повинен розділити твою ношу?
— Давай зайдемо до мене. Треба поговорити.
— Ти ще не наговорився? Щось мені вже не хочеться слухати.
— Ну, тоді до тебе! А то ж люди он...
— Ти вже став боятися людей? Так скоро після засідання? До мене теж не підемо. Хочеш — кажи отут.
— Давай хоч до вікна.
Він ухопив Твердохліба за рукав, потяг до вікна в кінці коридора. Твердохліб ішов неохоче, зневажливо кривився, роздував ніздрі. Чого ще треба цьому Савоччиному кишеньковому бісику? Мало йому, що він цілу годину катався по Твердохлібові, як по сніговій горі на санчатах?
— Ну,— що ви ще там з Савочкою вихитрували? — не стримався він.
— Старий, ти ж великодушний чоловік! Хто ще так зрозуміє? А що я можу? Тягнеться, тягнеться ця ахінея засідань, і хтось же повинен... Ти розумієш? Жертви потрібні... Ну, не справжні, а так... як каже Савочка: "Що в нас сьогодні голівне? Голівне, аби конкректно і на переспективку". А ти сиди коло нього і спробуй побачити цю "переспективку" і щоб "конкректно"! Ти ж помітив, як я викручувався, щоб не "конкректно"! Бо я твій друг!
— Ага, друг. І, щоб відкупитися від ворогів, доводиться продавати своїх друзів. І ти продаєш. Ну, продавай. Але запам'ятай: номер твій не пройде!
— Та який мій? Який мій?
— Ну, ваш з Савочкою, коли зрікаєшся авторства. З телевізорами я розплутаю все до кінця. І ніяка сила мене... Так і запам'ятай! І Савочці можеш... Крізь заслони правди ще нікому не вдавалося пробрехатись...
— Та який Савочка! Старий!..
(Продовження на наступній сторінці)