Проходив повз дитячий садок Валери. Прості дитячі душі зрозуміли б дядю Твердюню. Нема нікого. Зачинено. Темно.
Він ішов далі. Почався консульський квартал, машини пропливали тут кволо й нечасто, тиша, респектабельність, і в цій тиші Твердохлібом зненацька заволоділо божевільне бажання з'явитися ось так, з дощу й ночі, зі своєї самотності і розпуки, на квартиру до Савочки і покаятися, або заплямувати себе, або... Як у промові князя Урусова на захист міщанки Дмитрієвої проти воїнського начальника Кострубо-Карицького, що примусив її до витруєння плоду: "Нагніть йому горду голову під залізне ярмо рівності й закону!"
Може, така безглузда думка ніколи не виникла б у Твердохліба, але він саме наближався до будинку, в якому була квартира Савочки. Теж на Львівській площі, як і в Ольжича-Предславського, тільки з другого боку, на Яроблавовім валу, а Ольжичі жили за ровом.
Савочки тоді тут ще не було. В реєстр Савоччиних пристанищ цю квартиру записано зовсім недавно. В ній багато десятиліть (ще з довоєнних часів) жило якесь медичне світило, і воно славилося не так своїми знаннями й гідностями, як тим, що мало в своєму помешканні справжнього Брейгеля (завбільшки зо дві долоні, зате справжній!) і кушетку-рекам'є, на якій лежав Наполеон під час свого походу в Росію. Не встановлено, щоправда, коли саме лежав: чи тоді, як ішов на Москву, чи коли втікав звідти,— але кушетка була славетна, і під час окупації на ній буцімто навіть любив сидіти фашистський комендант Києва і, сидячи, милуватися Брейгелем. Комендант був так само легендарний, як і кушетка, бо не конфіскував ні кушетки, ні Брейгеля і не відпровадив світила з його родиною до Бабиного Яру, світило жило ще довго по війні, тоді вмерло, його нащадки виїхали до Ізраїлю, а міськрада не могла дати ради такій величезній квартирі, поки не відбулося вселення в неї Савочки. Власне й не вселення, а перепурхування, бо саме так слід назвати той безперервний процес зміни своїх місцеперебувань, оту "охоту к перемене мест", яка змушувала Савочку пурхати по всьому Києву, жити на всіх бульварах і шосе, вгорі й унизу, в старих і нових кварталах, у висотних будинках і котеджах. Принцип був такий: кожна нова квартира краща й більша за попередню. Ще один принцип: не допускати, щоб у будь-кого з підлеглих була більша квартира, ніж у начальника, тобто в Савочки.
З цією квартирою на Львівській площі здійснилася мрія Савочки перекрити самого Ольжича-Предславського, тобто і свого підлеглого слідчого Твердохліба Федора Петровича.
На що тільки марнуються людські зусилля!
Який метод допомагав Савочці в отих перепурхуваннях? Найпростіший. Невтомне ходіння по начальству. Починати з секретарок. "Я знаю, що жінки ненавидять одна одну, але хіба я жінка? Хіба жінка може бути прокурором?" Секретарка казала начальству: "Ця Федосія Савівна така симпатична!" Начальство впускало Савочку. Не для діла, не для прохань, а так... І що ж? Сувора прокурорка, ходячий кодекс, трибунальство? Та боже ж мій! Море простацтва, дядьківства, демократичного придурювання, притримує начальство за лікоть (трохи вище, як сатана бога), підсміюється, шепоче на вушко. І не про якусь там квартиру, не про власні потреби, не про клопоти і нудьгу обов'язків, а так: анекдотик, пліточки, теє-сеє... Всі чули, що в Австралії дволітня дівчинка взяла в рот отруйну змію і відкусила їй голову? Змія здохла, а дівчинка — хоч би що! Хи-хи-хи!.. А ви чули, що коли свиню п'ять раз на тиждень ганяти по вісім кілометрів, то вона стане зовсім не схожою на символ ненажерливості, жадібності й лінощів? Хо-хо-хо... І начальство теж сміялося і казало ще вищому начальству: "Ах, яка приємна людина ця Феодосія Савівна! їй би помогти там з квартирою, чи я знаю?" А вище начальство, яке теж мало честь слухати Савочку, поплямкувало поважно: "Федосія Савівна? А чого ж? Можна й помогти. Треба помогти такій людині!"
І справлялося чергове новосілля. Запрошувалися співробітники. Завжди було безліч друзів. Колишні комсомольські працівники, юристи, агрономи, журналісти, був навіть "організатор кіновиробництва", тобто чоловік, який організовував масовки на кінозніманнях і хвалився тим, що міг у свій час "організувати" для якоїсь картини цілий Чорноморський флот. І все це були чоловіки. Жінки жодної, окрім Савоччиної свекрухи, яку доводилося терпіти для "кількості прописаних" при черговому перепурхуванні.
На останньому новосіллі Твердохліб, ясна річ, був серед найпочесніших гостей, йому показували те, що стороннім і не показують, хотіли приголомшити розмірами, обширами, масштабами, і хоч обстановочка в квартирі вражала бідністю (бо які ж там прибутки в Савочки!) і, сказати б, занедбаністю, але саме житло потрясало.
Чи думав тоді Твердохліб, що це новосілля, оглядини Савоччиної квартири, їхнє сусідство — все переплететься саме так, щоб у цю тривожну для нього ніч штовхнути його на вчинок геть нерозважливий?
А які вчинки слід вважати розважливими?
Забувши, котра зараз година, не зважаючи уваги на тишу в під'їзді і у всьому будинку, тишу й сон, Твердохліб піднявся по мармурових (щоправда, вищерблених, як зуби в старої людини) сходах, упізнав високі двері, натиснув на кнопку дзвінка: "На зло надменному соседу". На зло.
Йому відчинив чоловік Савочки, тобто Феодосії Савівни.
Худий, маслакуватий, схожий на Тещиного Брата, стояв на порозі в химерному халаті (голі ноги стирчали з-під халата, як два сухих дрючки, кліпав безбарвними очима на Твердохліба, не знав, що йому казати, про що питати).
— Ви до нас? — смішно виділяючи кожне слово і кожний звук, ніби диктор у радіовіснику РАТАУ, нарешті спромігся поспитати він. Нечиталюк глузував, що чоловік у Савочки виконує роль, відведену всім жінкам: розтринькує гроші і молодиться — місяцями п'є дистильовану воду, приймає ванни з мумійо, ганяється за екстрасенсами. Нечиталюк, звісно, патякало, але навіщо цьому незугарному чоловікові молодитися? І що це дасть людству?
— Пробачте,— втомлено промовив Твердохліб.— Я не зовсім вчасно, але вже так вийшло... Феодосія Савівна вдома?
— Феодосія Савівна? — Чоловік не відступав з порога, він мовби здивувався, що Твердохліб коли й увірвався сюди так невчасно, то прийшов, виходить, чомусь не до нього, а до Феодосії Савівни... "До якоїсь Феодосії Савівни",— так треба було витлумачувати його позу. Але тут з глибин гігантської квартири з'явилася її справжня господиня, яка могла зватися і Феодосією Савівною, і Савочкою, могла бути і жінкою, і чоловіком, одягнена не в халат, як цей нероба, що заливається дистильованою водою, а в так звану "прогулянкову піжаму", вбрання пенсіонерів на відпочинку, чоловіка відтручено одним помахом руки, Твердохліба впущено й допущено, коротеньким шкарубким пальчиком його поманили кудись за собою, клацнув вимикач, спалахнула лампочка (не люстра, ні!), освітила величезну кімнату, голу, вбогу, мінімум умеблювання, мінімум книжок, мінімум комфорту. Мінімум тепла.
— Щось сталося?
Твердохліб навіть не зняв мокрого пальта. Стояв і ждав, що з нього задзюркотить дощова вода, яку збирав од самого Хрещатика. Господиня чи то не помічала цього, чи просто не переймалася надто чужими незручностями. Та й як можна дбати про зручності для чоловіка, що вривається в квартиру опівночі?
— То що в тебе, синку? — майже по-материнськи поцікавилася Феодосія Савівна. Стала ходити по своєму кабінету (мабуть, так слід було назвати цей холодний, непривітний зал), покашлюючи, попирхуючи, горблячись, всіляко демонструючи свою виснаженість і, коли хочете, старість.
— Я прийшов до вас, бо не міг не прийти...
— Бачу.
— Феодосіє Савівно?
— Чую.
— Я прийшов...
— Бачу!
— Коротше. Ви знаєте, що мені доручено провадити слідство в об'єднанні "Імпульс"...
— Знаю!
— Я працював сумлінно, чесно... Я хотів...
— Мене не цікавить, що ви хотіли, але як ви вмієте працювати, я знаю... Так що?
— Я прийшов до вас... Пробачте, що не по-службовому...
— Вже прийшов — тепер нічого миндальничати!
— Я хочу заявити про відвід. Самовідвід од цієї справи. Від дорученої мені справи... Від участі в розслідуванні... Я не можу бути безстороннім у цій справі. А при наявності сумніву в безсторонності... Ви самі знаєте...
Він став посилатися на відповідну статтю Кримінально-процесуального кодексу, але помах короткої ручки зупинив його.
— Нащо мені ця стаття? На мене ніякі статті не діють! Ти кажи прямо: що там у тебе?
Твердохліб розгубився. Він чомусь сподівався, що його чесність буде поціновано, не вдаючись до небажаних уточнень (слова "розслідувань" уникав, несвідомо адресуючи його всім, окрім себе, зайве свідчення недосконалості людського роду).
— Виявилося, що в мене на "Імпульсі" знайома людина.
— У мене пів-Києва знайомих.
— Але... це не таке знайомство... Близьке...
— Гм, близьке... Що — чоловік чи жінка? Твердохліб не встиг відповісти, бо з'явився чоловік
Савочки в тому самому халаті, але вже не такий розгублений, про що свідчив підносик у його руках, а на підносику пляшка, чарки, вміло нарізане сало, хліб.
— Я подумав, може, хтось вип'є? — промимрив він, наштовхнувшись на колючий Савоччин погляд.
— Хто ж питиме? — хмикнула господиня.— Твердохліб, ти?
— Коли можна, я попросив би води.
(Продовження на наступній сторінці)