— Вітання від Савочки. Ростеш?
— Росту.
— Страшенно інтересується телевізорами!
— Якими — кольоровими чи чорно-білими?
— Старий, ти ж знаєш: тими, що ти копаєш.
— Звідки?
— Не пойняв.
— Інтересується звідки — з реанімації чи з біотрона?
— Уже в рідних пенатах. Проходить стадію реабілітації. Але на роботу рветься з страшною силою! Телевізори — ставка всього життя! Розкопаєш — Савочка на пенсії!
— Скільки разів уже чули!
— Тепер саме воно! Орден, статті в центральній пресі — і на заслужений!
— Боюсь, довго ждати.
— А ти не тягни.
— Само тягнеться.
— Там же народний контроль усе розчистив. Нульовий цикл.
— Отож-бо: нульовий. А докази? Доказів немає — самі припущення та суми збитків. А де сьогодні немає збитків?
Нечиталюк скис. По діагоналі прослизнув до дверей, мовби його тут і не було, тріпнув ручечкою:
— Старий, кріпись!
Що ми знаємо про життя? Мало не щодня у "Вечірньому Києві" траурні рамки, некрологи. Смерть знижувала свою межу, косила вже сорокалітніх: "Раптово помер...", "Після недовгої тяжкої...", "Після тривалої тяжкої...".
Твердохлібові хотілося вмерти. Побував у світі незіпсованому, чистому, безгрішному, молодому, повному надій і щастя, але не втримався там. Виявився недостойним.
І мовби на ствердження його гірких думок з'явилася Косокоса.
— Що це в нас таке робиться,— кокетливо відки-даючи пасмо пишного волосся, що нависало їй на око, забідкалася Косокоса,— що це в нас робиться? Така справа, така група, а жінок туди не беруть, і хто ж не бере? Твердохліб?
— Телевізори чоловічого роду,— буркнув Твердохліб.
— Не зрозуміла!
— Коли будуть радіоли або магнітоли, тоді доручать тобі. По жіночій лінії.
Косокоса оглянула Твердохліба з ніг до голови з погано прихованою зневагою.
— З яких це пір ти став чоловічим родом?
— А ти знаєш, чому мавпи не говорять? — примружився Твердохліб.
— Ах, який учений! І чому ж?
— Бояться, що їх примусять працювати.
— Це що — натяк?
— Ну, ти не боїшся нічого! І базікаєш з ранку до вечора, та ще й іншим заважаєш.
— Грубіян.
— Пробачте за компанію!..
Кожен захищається як може. А тепер слід виявити запал і взятися до роботи, яка рятує нас від тяжких думок, від божевілля і, до речі, не дає вмерти з голоду. Слідчий — кріт істини. Досконале вивчення того чи іншого випадку, предмета, об'єкта, життя окремої людини, вивчення системне, по колу — від найвіддаленіших зв'язків до найближчих, до звичок, гідностей, вад, тут неминуче порушуються природні права людини, але ж не слід забувати, що вона перед цим порушила священне право цілого суспільства. Сказано, що слідчий — дослідник, а відкриття часто трагічні.
А як з телевізорами? Загальна картина вже вимальовувалася. Недосконалість системи виробництво — торгівля — побутове обслуговування неминуче мала призвести до величезних втрат і майже суцільної плутанини та безконтрольності. "Зайві" телевізори виникли у всіх цих трьох ланках, найбільше там, де вони вироблялися. А коли є зайве, його хочеться комусь віддати. Тягли всі, хто міг тягнути. Виносили з заводу деталі, монтували собі системи вдома. Як співають по телевізору в дитячій передачі: "Папа мне принес с работы настоящую пилу". Всьому на світі настає кінець. Бездонною була тільки бочка Данаїд. А тут ніякої міфології. Збитків державі на мільйони. А за мільйони вже й судити мовби не личить. Тут щось вище. Що ж?
Твердохліб жахався самої думки про те, що має їхати на "Імпульс", а треба було їхати. Не шукатимеш же Савочку, щоб посипати собі голову попелом і заскімлити: "Прошу увільнити мене від цієї справи, зважаючи на..." Зважаючи на що?
У Савочки тонкий нюх. Негайно стане копати й неодмінно докопається. До Наталки. Страшно подумати!
Не було вибору: Твердохліб мав їхати на "Імпульс" і вести далі розслідування. І він поїхав і пропадав там до кінця місяця, до себе на роботу тільки навідувався, так що Нечиталюк при зустрічах помахував ручечкою:
— Старий, тобі корисно почитати книжечку "Право на лінощі"!
— Стараюся. Не для тебе — для Савочки.
— У Савочки люмбаго. Зігнуло, як мавпу. Картинка! Хитрим людям треба ходити зігнутими в три погибелі — тоді вони видаються ще хитрішими. А ти, старий, схуд і став стрункіший. Чи, може, діє жіночий елемент? Там же дівчат тисяч кілька, га?
Твердохліб найбільше остерігався зустрітися з Наталкою. Що він їй скаже? На щастя, не зустрів її жодного разу, бо "Фараду-2А" обминав, та й не дуже розгулював по об'єднанню, здебільшого шурхотіли паперами, повільно, але наполегливо й твердо пробиваючись крізь недбальство, навмисну плутанину, лабіринти хитрувань, вловлюючи неясні натяки, відтворюючи, здавалося б, геть втрачене, знаходячи те, чого вже не сподівалися знайти.
Тихий шурхіт пожовклого листя приніс їм нарешті Савочку, але без ніяких слідів мавпячого комплексу, навпаки — з дикою жадобою діяльності, клекотливої енергійності і високого відчуття службового обов'язку, про що й торочено в них на оперативці, яка тривала добру половину робочого дня.
А коли Твердохліб прийшов до свого кабінету, задзвонив телефон. Спокійно простягнув він руку до трубки, почав завчено:
— Твердохліб слу...
І проковтнув кінець слова, почувши її сміх.
— Де ви пропали? — сміялася Наталка.
— Я? Ні, я не... Хіба я пропав? — Він не знав, що казати і як казати, як вестися.— Я весь час... Там, у вас... На "Імпульсі".
— Чому ж я вас не бачила? А ви знаєте: я б за вами й скучила, якби ви не такий серйозний.
— Я? Серйозний? Ну, ви, мабуть, помиляєтесь, Наталю... Це не зовсім...
— То що ж ви — несерйозний? — Вона знову сміялася, не слухаючи його белькоту, тоді несподівано спитала: — А ви нічого мені не скажете?
— Що ж?.. Хіба по телефону... По телефону якось занадто казенно... Та ще цей мій телефон...
— А не по телефону? — допитувалася вона, вже відверто глузуючи з його нерішучості.— Тоді ви мені так про Київ... Я досі згадую...
— Правда? Вам сподобалось? Знаєте, я теж... хотів... Може, ми ще з вами отак? У Києві стільки чарівних куточків.
— Куточків я не люблю... Не подобається слово...
— Тоді... Тоді... Знаєте що? Я міг би показати вам те, чого немає...
— Як це — те, чого немає?
— Ну, це довго пояснювати... При зустрічі я міг би...
— На тому тижні — згода? Бо я зараз на другій зміні... Давайте біля того метро, де тоді... Годині о сьомій. Не темно ще?
— Але ж однаково нам дивитися те, чого немає... Я вам неймовірно вдячний, Наталю!
— Ой, ви смішний! Ну, трудіться!
Чи він міг щось сказати Наталці? Про те, як згадував її і радів кожній рисочці, збереженій пам'яттю, як згодом злочинно забув її, піддавшись спокусі задавненого уявлення про щастя, і як карався цим, і проклинав себе, і хотів умерти.
Які дурниці! Він покаже їй Київ, про який вона, мабуть, і не чула. Та й він би не чув, не зведи його доля з Лесем Панасовичем, одним з тих диваків, на яких, сам того не відаючи, тримається світ.
Студентом Твердохлібові жилося сутужно. Допомоги нізвідки, надія тільки на власні руки й успадковану від робочого роду витривалість. Удень він слухав лекції, бігав по читальнях, метушився у факультетській крутняві, а вночі біг на хлібозавод, де мав невеличкий підробіток плюс безплатний свіжий хліб. Іноді його брали на машину розвозити хліб по магазинах. Київ ще спав, коли по його вулицях гриміли незграбні машини з теплими запахами вічного життя — білих високих паляниць, поважних арнауток, смаглявих хлібинок українського житнього, вельможних батонів і вишуканих "городських" булок, солодкої м'якої здоби і макових верчиків. На Твердохліба, як і на його випадкових товаришів цієї досвітньої роботи, запаморочливі пахощі не діяли. Ось запахи простого солдатського хліба — це Твердохліб запам'ятав на все життя. Коли вони вранці, голі до пояса, вискакували на фіззарядку під холодний дощ або в сніг, ще сонні, але вже, як усі солдати, голодні, і їхні ніздрі жадібно хапали дух теплого хліба від гарнізонної пекарні; або коли вдосвіта, вирушаючи на заняття з тактики, в темряві минали присадкувату пекарню, яка обдавала їх таким смачним теплом, що хотілося плакати; або коли був днювальним на кухні й нарізав великими шматками ніздрюватий ситний хліб для роти, кладучи в рот великі крихти, мов найбільші ласощі,— хіба таке забудеться коли-небудь!
(Продовження на наступній сторінці)