"Простіть мені, як я зробила вам коли що болючого, — ворогом вашим я ніколи не буду, — в душах наших є багато рідних струн".
— Які!? — спитав Криса, аж гомін роздався.
"Спроневіритись своїм ідеалам я ніколи не буду могла, — ви знаєте, що моя душа зачиста, щоб я могла зробити що брудного, — ви се знаєте, тому будьте спокійні о мене.
Бажаю вам якнайгарнішого поводження на ниві творчості, най ця чудова богиня не увільняє вас ніколи з своїх божеських обіймів, най у вашій душі від її дотику запанує спокій, любий спокій, такий, який лише щось святого, божеського може дати".
Криса був скажений.
"Творіть, творіть багато, а це буде найгарнішою заплатою за мою колишню велику любов для вас. Тепер її вже нема, а цьому винен ніхто другий, лише ви самі... Не поняли ви мене, а також моєї любові.
Але я вам це вже давно простила, видно, що так мусило бути, як є".
Криса числив на пальцях час, від якого пізнався з Ольгою.
— П'ять місяців тривала та велика любов — коротше, ніж речинець векселя!
"Тут, на осих стрічках, складаю вам свій послідній поцілуй, а з ним всякі мої обіцянки і приречення...
А з цим чую, що в моїй душі робиться ясно і погідно — вичуваю, що по страшній бурі і непокою настануть чудово спокійні дні, — а я цього так ждала і так жду, жду.
Шаную вас.
Ольга"
Криса взяв сей лист під холодний дослід.
Сухе, убоге темпо з повторюваним: "це", "цього", "цьому", як дзенькіт ланцюга в колісниці, повело його слух на відомий спосіб говору.
"Ага, "це" Патлатий так зацоркав їй голову "містеріями правди ради соціологічних абсолютно відносин !.."
"Mіcтерія правди" — цікавий філософічний кальош! Моя фантазія не сотворила би щось такого. Добре, що не писав до неї ніяких листів, а то вона живила би моїми думками ще кілька любасів! Женщина, як мавпа, переймає індивідуальні ціхи одного чоловіка і частує відтак тим добром інших.
Далі стоїть в листі про ідеали і чистоту душі — вічні терміни з коломийських ярмарків на жінки і худобу... Які се ідеали, того вона ближче не вияснює, бо з робітницьких календарів та катехізмів мало їй лишилося в голові, а під час моїх розмов мріла вона про оргії Місаліни. Тепер позліткою латає діри в стіні... Щодо обіцянок і приречень, то я ніколи не брав їх поважно, бо як психолог пізнав відразу, що вона не додержить їх ніколи, отже, й не маю з чого звільняти її тепер!"
Криса перейшов до останніх стрічок, в яких Ольга з сантиментом інститутки розписується про свою рожеву будуччину. Досвідний скептик знав Ольгу наскрізь, видів, як на долоні, той її недалекий рай і всміхнувся гірко.
Силою магічної волі привів її перед себе. Станула живцем перед ним. Головка з волосєм, причесаним на уха в виді серця і жолуді, нагадувала головку вужа. Короткий грубий носик, всміхалася по-дітвацьки, плямкала устами, мелькала язиком...
Ішла до него гола, ширша в плечах, ніж в бедрах, з маскою усміхненого черепа на лиці, з кровопийними устами, розхилювала рамена, як вампір крила, й обіймала ними весь світ, як жрекиня полового розпусту. Перед світлом жмурила очі і хмарила чоло, — вночі виділа обіймами і конала в розкоші з лебединим нимранєм насолоди, схожим до голосу крілика і кітки. Западала в розкішну мертвоту і будилася знов до нового насильства.
Криса підіймив голову, Ольга щезла.
Перейшовся по робітні і зібрав всі замітки в осей вислід:
"Я вирятував людину, а вона мені за те дає осю відправу і дотикає жінку. Поза тим, мимо невеличкої проворності, се доволі обмежена душа".
Сховав лист як новий досвід.
XIX
Другого дня стрітився на коридорі бібліотеки з Ольгою, вона станула, дивилася на нього, чекала, — він перейшов, студений, як скеля.
"Сучка, — подумав. — Привикла до скавуління відкинених коханків і чекає, щоби я задля неї убив чи покинув жінку!"
В кілька днів пізніше навідалася товаришка до него, сказала, що Ольга віддає позичені книжки і дякує дуже. Спитала, чи має що переказати до неї, він закурив папіроску і сказав:
— Від кількох літ скаржаться люде, що тютюн гнилий і спліснілий; вгадайте, хто тут злодій?.. Вона видивилася, а він відповів:
— Видите, а одиниці не вільно обікрасти скарбу...
На другий день прийшла інша товаришка і сказала, що Ольга виходить за Патлатого і виїздить з ним на Берлінський університет.
— Котра Ольга? — спитав Криса, думаючи про що інше.
В якімсь часі потім дістала перша товаришка картку з Берліна, підписану: "Ольга Калинюк-Патлата", а друга розтрубила всім "в тайні", що Ольга живе "на віру" з любасом.
Потім була в "Das intenessante Blatt" фотографія дівчат, які стояли за манекенів в стилізованих строях до відчиту французького кравця в Відні. Знайомі пізнавали між живими ляльками Ольгу. Патлатий вичерпався фізично в дуже короткім часі, занепав на мізкову хворобу і рятував останки сил утечею від Ольги. Вона вернула до родичів на село, вичитувала анонси і писала листи до панів, які потребують товаришки для хорих жінок. Тепер підписувалася "Ольга Калинюківна".
В сільськім лінивстві поповнила вона в ту пору фейлетон до Патлатого п. н. "Розбита душа".
"Розбита...", — подумав Криса.
Було там більше-менше так:
"На дворі було дійсно чудово...
Ти називаєш мене вандалом краси і етики по тій причині, що вже стільки разів любилася. І що ж се шкодить, коли я тепер люблю тебе так, як ще ніколи нікого не любила, отже, моя любов до тебе є перша, непорочна і найбільша... Але ти старайся лиш повернути до здоров'я і зайди коли вечером до мене, а я вже тобі всьо виясню, і буде добре".
Криса читав се і хлипотівся, як чорт.
За весь час не показувався до Альви.
"Всі вони не створені на товаришок для поетів. Альва так само поступить зі мною, тільки треба піддати їй взірець. Звичайна людина лише до якоїсь границі може нам товаришити, а далі лякаєся терпіти з нами і завертає взад. Найвища пора, щоби я знов остався сам і не був нікому ні за що вдячний. Хто любить свою науку і штуку, може цілком обійтися без таких товаришок, як Ольга й Альва. Спробуймо. Ліпше буде, коли покінчимо скорше".
Навідався до Альви й оповів їй коротко історію з Ольгою.
— Добре тобі так! Тішуся з того! — сказала, затираючи долоні.
— Що значить добре? Прецінь я до тої людини не мав ніяких обов'язків! Хіба не розумієш, в чім річ?
— Ні, я розумію, лише так мимоволі сказала. Перепрошаю дуже; я не хотіла вразити тебе. Се дійсно дикий, нелюдяний поступок з її боку.
Криса вияснював справу, Альва взяла його палицю, втикала глибоко в землю і слухала уважно. Він повидів ту її нервову роботу.
— Знаєш, — сказала вона нагло, витягаючи палицю з землі, — мені жаль тебе трохи, але маю також велику охоту вибити осею палицею. Лише в тім нещастє, що не здобула би ся на се, а коли б навіть відважилася, то потім ще більше було би мені жаль тебе. Маю не раз страшенну жажду вибити тебе, вибити, вибити, так добре, аби аж боліло, а потім вже не знаю, що сама би почала... Я часом, коли дуже лиха на кого і не можу на нім помститися, то плачу зі злості, але так, аби ніхто не видів. Страшно з мене, недобре сотворінє, правда?.. Але пожди...
Альва подумала над тим, як він її довгими часами не відвідував, і блиснула усміхом так живо, що Криса навіть не замітив сего.
Зачала оповідати про чоловічка, який заходив до них перед кількома літами.
— Се був також якийсь артист. Вбивав в стіл шпильки, клав на них капелюх і бубнив на нім всякі танці.
Криса глянув незначно на неї і аналізував її холодно.
"Що вона плете, що з нею діється, що се за людина. Коби хоч стільки дотепу у неї, щоби докучити мені, вколоти! Вона не своя, розсіяна... Треба щось радити..."
По хвилі мовчанки скочила на іншу тему:
— Той Шляйхер — я вже згадувала тобі за нього... Він резервовий лейтенант.., але поминувши се — він собі нічого — добре має серце... Не говорю з якогось іншого становища, бо, його ближче не знаю, лише оскільки завважила...
Криса лежав на березі, дивився на зелену сонячну долину і мовив:
— Від довшого часу непокоїть мене одна думка, а хочу бути на ясній дорозі. Неволю тебе все лиш оповіданнями про свої духові справи, про свою творчість, працю, клопоти і журбу, а не знаю, оскільки се і взагалі я цілий представляю для тебе яку стійність. Чи мої справи дійсно цікаві для тебе, чи займають тебе, чи нудять, ceгo я зовсім не знаю...
— Чому ти се кажеш? — спитала Альва.
— Бо мені видиться в останніх часах, що ти поневільно сталася жертвою мого індивідуалізму, а з того в додатку ніякого пожитку... Тим більше, що я хоч би й рад тобі в дечім помочи, так взагалі мало знаю твої справи, бо ти скриваєшся, а може, не маєш довір'я до мене... Я не годен ніколи нічого добути з тебе, отже, приневолений розводитися над своїм світом.
Альва мовила здержано:
— Якби я мала тобі щось важнійшого сказати, то, може, сказала би, а що не маю, то краще мені слухати тебе. Зрештою, з чого ти можеш догадуватися, що твої думки, спостереження і взагалі всьо, що оповідаєш, не цікавить мене? Може, се якраз для мене всьо, може, я нічого кращого в життю не мала і не маю?..
Присунулася і пригорнула його голову до груді.
(Продовження на наступній сторінці)