"Вірю, що тобі залежить на моїм спокою!"
— Добре, — сказав Криса і сховав лист в кишеню.
XXII
Схилив голову в руки, перед ним стануло студене ясне джерело в тіні гіллястого дуба. Крізь верхів'я синіє глибінь неба. Криса ходить по ранній росі, вдивлений в свою душу, і се його молитва.
Відложив перо на сталеву тацку і вчув стук ланцета. Дух вернув з-поза світів, Криса видів перед собою секційний стіл.
"Все і всюди нас двох: поет і природник".
Збирав спокійно всі ціхи Альви, аби відкрити її тайну.
"Ми провели з собою три літа й ніколи не могли назватися по імені. Вона подає все ліву руку, стискає пальці до половини долоні, вимовляє горлом букву "р", буває все розсіяна, укриває боязливість, її очі як нерес, вона боїться того, чого скрито бажає, і прочуває, що коли переступила би поріг дівоцтва, то за ним чекає її неминуча смерть. Та се лиш звичайний, істеричний страх старшої дівчини. На неї належало би впасти і на силу вивести в яснійший світ. Тим прив'язав би її відтак до себе, мав би людину при собі, як кристаль". Криса з жалем пускав її від себе. Женщина — се глина, віск. В руках справного митця можна виліпити з неї що хто забажає. Криса знав се, але людина, сотворена під його впливом і силою, не представляла би для нього вартості. Він любив житє вольне, незалежне від себе, не хотів на нікого впливати і не признавав приватної власності.
Впало йому на думку, що Альва останніми часами кілька разів згадувала за Шляйхера. Зачалося се від критики, але згодом вона оправдувала його і підзначувала, що він "резервовий офіцер". Мав би той військовий степень так затьмити їй голову?.. Се було би цікаве... Але тут щось більше криється. Перед ним був показний матеріал, але він не міг впорядкувати його і дійти до джерела тайни, не міг в природничому аналізі знайти ключа правди. Видно, що переочив якісь важні прояви як звичайну дрібницю і через те не міг тепер відтворити синтези, ні відкрити характеру чи типу тої дівчини так, щоби вона станула перед ним жива, продивлена до глибини.
Вийшов з хати.
Лишив за собою передмістя, окружив парк і опинився на горі. Сів на лавці, перед ним рисувалася з-поза дерев сіть вулиць в долині і зелені береги на краю овида, з міста доходив невпинний, глухий гуркіт возів і трамваїв. Криса опер рам'я на поруччю лавки і заслухався неподвижно. В парку панувала тишина.
Перед Крисою був свіжо заскороджений моруг, острий запах порохна скоботав в носі.
Потакував легко головою.
"Запах порохна в Альвинім тілі. Вона сама сказала раз: "Я порохно". Але сим вона ще нічого не виявила. Взагалі, скрита, вриває слова, думки, путається, попадає в нестям..."
Перед Крисою стануло живцем її обличє з тих хвилин, коли вона надходила й їх погляди уперве здалека стрічалися, її вираз бував тоді все розсіяний, в очах пробивався страх, краска лиця мінилася з блідої в рожеву, потім в зеленкувату і в синю. Альва була тоді все збентежена, стискала нервозно його пальці, набирала духу, опановувала всею силою неспокій.
Се впливало також на него, він зачинав все розмову звичайним, смішним питанням, вона відповідала потім пустими фразами, але ніколи сама вперед не зачинала слова. Доперва він своїм впливом виводив її з плутанини, і потім вона ставала спокійніша, але держалася з хоробливо тверезим страхом все лиш в тих рамах, які він зачеркав перед нею і вводив в них поволі. Прийшов тепер до пересвідчення, що вона властиво нічогісінько йому не виявила, не повірила, ніколи нічого не сказала. Звичайно розводився він над всякими річами, а вона лише слухала. Коли знов він мовчав, мовчала і вона, але її мовчанка тоді непокоїла його, лютила, обиджала. Відси приплив йому раз вибрик застрілити її і перевести над нею секцію, аби лиш викрити тайну. Та се було тоді, коли він ломив голову над її фізичною загадкою. Потім Альва помітила, що він студіює її, і стала ще більше скриватися, врешті, вписала останній лист. Криса добув його з кишені. В листах була вона також розсіяна, місцями пробивав чужий тон. Криса догадався, що се з поради сестри, але тепер звернув він увагу на зовнішній бік листа. Стрічки були схвильовані, як натоптані вужі.
"Що за біс!? З яких життєвих причин витворилися у неї такі покорчені лінії письма, як би під впливом якихось судорогів? Прецінь, як маніпулянтка, могла за кілька літ бюрової праці набрати вправи й опанувати лінію".
Як примір хронічного занепаду свідомості, завважив Криса осе місце в листі:
"... а все ж жити буду, а може, й хочу !?!"
"Яким способом забула вона, що через цілі три роки не хотіла жити, лиш носилася з думками про самовбивство, від яких я ледве відводив її?..
А вже ярким приміром тупої душі являлася та обставина, що Альва по трьох літах дружби не уважала за конечне подати причину розлуки, натомість застерігаєся навіть перед всякими виясненнями і допитами. Яке у неї почуття найпростішого, товариського обов'язку? Що се за людина? Яка у неї етика, приязні? За кого вона мене має? Чи між тими всіми людьми, які довкола неї, чується вона дальше від смерті, ніж при мені? Чи вони більше від мене поглибили тайни життя і смерті і щирійше можуть забезпечити її перед темрявою невідомого та перед горем самоти? "Selbst im Augenblich des hochsten Glucks und der hochsten Noth bedurfen wir Kunstlers"[11]. Так, але в Альви не було любові ні до чого. Вона все була квасна, глупо вирахована і бездушна, як кожда жидівка".
Криса вчув за собою далеко по лівій руці легкий шелест, потім нагло вишептане своє назвисько, а по хвилі помчали за ним кроки легко і скоро.
Кинув оком в правий бік за себе й увидів Альву і Шляйхера під руку, як почимчикували живо, мов пара злодіїв.
Криса всміхнувся.
"Що ж тут такого дивного? А вона мені пише, як романсова швачка: "Ніколи вже не зійдемося! Чому — не питай! Так я постановила, так також дивно уложилися мої відносини!" Мені ходить головно о хору волю, о вперту манію постанов. Наперед була манія Бергліна, потім манія артиста, і тут велося війну з сестрою і родичами, а тепер настала манія "резервового лейтенанта". Степенованє на всякий спосіб нужденне, але воно ображає мого духа... Дівчата, жінки — се щонайкраще; їх треба розуміти, але ніколи не переоцінювати, як се роблять романтики-самовбивці".
Станула недавня хвиля, як Шляйхер втікав під руку з Альвою.
"Резервовий лейтенант, ге-ге. Такі тепер лицарі настали, що крадуть другим дівчата і втікають поза плечі, і такі емансипантки, що мандрують з рук до рук, як гріш, як ярмарочна худобина, як всяка приватна власність... Коли пара тих людей має іншу етику і заслугує на кращу ціну, то чого ж втікала так передо мною? Пощо та брехня? Прецінь знають мене, я вже видів їх раз на проході, ще за "моїх часів", і нині могли спокійно сісти тут, на сій лавці, і переконати мене, що я ошибаюся".
Але Крису зацікавила інша річ. В хвилі, коли він кинув оком поза себе, увидів в Альви той відомий вже рух лівої ноги, стопою до середини. Праву клала вона просто перед себе і викручувалася в ході.
Криса встав і затер долоні.
"Так, маємо її вже! Постать риби, рух гадини! Вона в поблеклих очах має студений погляд гадини. Аналіз запаху тіла: засада — порохно, потім риба і гвоздики. Почин сих складин може критися в семітській кухні". Як в своїм часі відкрив він символ Ольги в зложенню чорного мотиля і порохнявого яблучка, так тут знаком жіночої психології стало полученє риби і вужа.
Крису проймив жах, він розв'язав загадку:
"Се ж ідіотка з епілептичним підкладом..."
На підставі заміток і проб розслідував далі Ольгу й Альву, по відношенню до еволюції волі, до розвою культурної енергії.
В тих обставинах, коли Ольга пускалася за нахилом підсвідомих, темних інстинктів, Альва завертала з дороги. Та зворотна точка була у них найвищим щаблем тверезості, по нім наступав вже упадок.
В остаток прийшов Криса до основної думки, яка заперечувала дуалізм.
Одиниця — се просторонь метів. Середня скеля тих метів відома, звичайно, окруженю, та й сама одиниця свідома їх. Коли ж виїмкові причини виведуть одиницю поза середню скелю, тоді вона вертаєся за інстинктом самоохорони або йде далі за підсвідомим тривком, але все посуваєся лише в своїй індивідуальній просторіні ретроградних або прогресивних метів, які осягнула правом унаслідження та з життєвих набутків. Вернув домів і збирався до виїзду.
XXIII
Звіздяна північ.
Серед темного лісу самітна, зачарована нива, що не мала пана. Світила, палала ясною зеленею.
Криса стояв довго і дивився на ту ниву.
Ішов битою дорогою і гладив долонею див-дерев, який посіяв тут перед літами, а тепер він розрісся по долинах і горах далеко, все зелений вліті і взимі.
Доходив до села.
Ластівки сталевими ключиками отвирали досвіток, їх дробина шепелявила в гніздах. Соловейко захрип, співаючи цілу ніч. Повторював спросоння ще деякі акорди. Перепелиця сіяла жемчугом по мідяній плиті. Земля пахла весною, як грудь дівчини.
Криса нахилювався до свіжоскороджених зільників і сіяв цвіти, яких тут не оглядав ще ніхто.
Заглянув крізь втворене вікно — мати спала, коло неї притулилося троє ясноволосих діточок.
Сипав на них цвіти. На голову матері сині, на головки діточок — білі і червоні.
За селом перший промінь повітав його. Жайворонок збирав сльози з землі і ніс їх на божий стіл високо до сонця. Вертався знов і приносив нові. Багато тих сліз.
Далеко на сході створило сонце ясну палату високо на горі.
(Продовження на наступній сторінці)