— Я лише не вмію виповістися. Не раз думаю навіть незле і відчуваю, але як лише зачну добирати до того слова, так всьо мені помішаєся, як горох з капустою... І коли б я не мала приємності в сходинах і розмовах з тобою, то будь певний, що не видів би мене ніколи. Тим часом то всьо, що ти сказав, відносила я не раз до себе...
XX
Надворі ясний день, в робітні прислонені вікна. Криса пригортав Альву. Бліденьке личко, оксамитні рамена і шия упоювали його. Задавлював її в обіймах. Дивувався, що тих ніжних, прегарних ліній не догадувався навіть у неї ніколи. Аж тепер, коли роздягнув її, лежала біля нього омліла з примкненими віями, як скарб краси, як живий, сердечний твір його душі. Окружив її раменами легенько, щиро і вдивлявся в неї, як в цвіт лотоса. В духовій мандрівці, в тузі за красою витав з захватом осю творчу хвилю. Притулив уста до чола Альви і шептав:
— Ти не розчарувала мене...
Заплітала довгу, буйну косу.
Він взяв ножиці.
— Дай мені свою косу.
Придержувала конець лівою, а пальцем правої мірила по косі.
— Дати тобі? Досі? Досі?..
Жаль йому стало дівочої окраси, але Альва наставила косу до нього.
— На, втинай, скільки хочеш.
З сердечною, дикою жадобою, яка нараз виринула в нім, обіймив ножицями на п'ядь коси. Хруснула сталь, і се діткнуло його так, що вцілувався знов в уста, а потім в голову Альви, так як цілується гарну, кохану дитину...
Сховав волосє в альбом Aubray Beardsley і сказав:
— А ще маю твою білу рукавичку.
— Тоту з парку?
— Так. Се мої пам'ятки і трофеї.
— Дрібниця, маю іншу.
Пригнув її знов і цілував, аж омлів. По хвилі сказав:
— Мигнула тепер передо мною одна...
Альва спитала прожохом, як зі сну:
— Була краща від мене!?
— Ні, контраст.
Вона мовила сухим голосом:
— Я так, мимоволі, без думки спиталася, бо прецінь не уважаю себе зовсім за гарну...
— Менше з тим. Ти мусиш, мусиш зжитися зі мною. Скорше чи пізніше се тебе не мине... У тебе якраз, на диво, находжу виїмкові, отруйні, хоробливі ціхи, які страшенно підходять під мій дикий змисл. Добачаю в тобі багато прояв таких, як у себе. — Був роздражнений, п'яний, як чорт. — Я вже давно догадувався з твоїх густих бров, а нині відкрив...
— Що такого?
Заливав їй ухо гарячим шепотом.
Задумалася. По часі сказала:
— Знаєш, я тебе вперед навіть дуже любила.
— А тепер?
— Не знаю. Не вміла би сього виповісти, але видиться мені, що вже не люблю. На всякий спосіб, не так, як досі.
Вхопив її на руки, носив по хаті, підкидав, як дитину, і сміявся сердечно.
— Таке мале сотворінє сміє мені перечити і противитися, ха-ха-ха! Ти мусиш зжитися зі мною, мусиш бути моя! Се вирятує тебе із смерті!
— А жінка?
— Ти ніколи не зрозумієш мене. Але ж я не можу з жінки ані з тебе творити приватної власності! — Посадив її коло себе. — Над чим думаєш? — спитав.
— Станув так, от не знаю навіть, з якої причини, один образок з життя... Але се дурниця... Не вміла би навіть — ну, не знаю от, говорім про що інше.
— Але ж скажи, будь хоч раз одверта.
— Спробую, але згори упереджую тебе, що не маю тут на думці ніякої алюзії ні до кого, даю на се слово і лише під тим услів'єм оповідаю тобі се — добре? Отже, станув передо мною один молодий чоловік, що добився визначнійшого становища, живе у родичів і дає матері на своє одержане, але від часу до часу, коли замітить, що потрібно їй ще на інші видатки, то щоби не образити її, підкладає гроші на комоді під тарелець.
Таким чином, ніби не дає він тій матері з руки в руку, а її зберігає перед просьбою, яка була би, може, для неї прикра. Певна річ, що мати пізнається на тім, але про се не говориться, хоч всі знають. Мені подобається в сій хвилі той син.
Криса слухав, здивований того оповідання.
— Не годен я тепер зібрати думок, отже, вертаю до чого іншого. Скажи одверто, чи в таких хвилях, як попередня, повинен чоловік думати про охорону женщини?
— Я розумію багато хвиль в життю двоїх людей, коли вони не знають, що з ними діється, і зовсім не осуджую їх за те, що там між ними могло зайти. Але коли хтось робить щось розважно і в останній хвилі може ще пам'ятати про всякі безпечні способи, то...
— То що?
— Не можу тобі сього сказати.
— Скажи.
— Добре, але не образишся?
— Ні.
— В такім разі чоловік не поступає щиро, лише...
— Лише що?
— Треба хіба бути свинею, ги-ги-ги!
Криса зареготався і стиснув Альву за руку:
— Подобаєшся мені за се. Нині ти одинока, перший раз щира, га-ra! Але все ж треба розуміти такого чоловіка, коли він уважає, аби близька людина не потерпіла через нього.
— Ні, я сього не можу зрозуміти, аби люди, що роблять щось в хвилі шалу, могли мати на думці якісь там далекі дрібниці...
— Годжуся з тобою, — сказав Криса.
— Щодо мене знов, — втрутила Альва, — якби я стратила пам'ять і так забулася, то кажу тобі рішучо, по пробудженню...
— Що ж? Скажи!
— В тім нічого надзвичайного, але ти довідав би ся незабаром, що я скочила з поверха або зажила отрую.
Криса охолов.
Вийшли з робітні. Криса взяв Альву під рам'я і вичував тепло тіла. Іскра перелетіла по них. Альва здригнула і станула.
— Що тобі? — спитав.
— Нічого. Вже по всім, ги-ги-ги...
Заграла студеним сміхом, і пішли далі.
Була бліда, розстроєна. Зіниці стали малі, острі, як у курки. По хвилі сказала:
— Сядьмо тут на горі — я нині хора...
Долина опадала далеко, видко було залізну дорогу і села на кінці краєвида. Сонце гладило зелені дерева, як мати голови дітей. Зі саду вилетіли два білі голуби вгору понад Крису й Альву. В ту мить глянули вони собі в очі і виділи, як білі голуби вилетіли з їх душі в синій простір.
Того дня тяжко було їм розстатися. Підводили одно одного по кілька разів, врешті, виправив її в трамвай, вона станула на платформі і дивилася в нього. Не відходив, лиш махав до неї капелюхом, аж трамвай сховався за коліном вулиці.
Зітхнув, очищений на душі і тілі, вольний від всіх обов'язків для Альви, і, як пробуджений з довгого, хорого сну, пішов далі шукати себе.
XXI
"Дорогий Приятелю!
Я зволікала з тим, що нині вже конечно мушу тобі написати. Не могла здобутися, щоби сказати тобі то всьо, а все-таки не можу від'їхати, заки не напишу того, що мене так дуже і так довго мучить.
Не знаю, чи тобі, чи собі роблю кривду, але знаю се, що кривда третьої людини найбільше докучає мені. Зрештою, стільки вже разів я тобі, дорогий, про се говорила і не знаю, чи ти сам того не запримітив, що я дуже мучуся та завдаю собі рани і для того постановила зрезигнувати з того, що має для мене велику вартість, але менше з тим. Не можу, не можу вже довше і тому благаю тебе: не протестуй проти того, що вже постановлене і чого я ніколи, ах, ніколи не зміню. Коли тебе кривджу, то знай про се, що й я дуже терплю, але за се, що філістерська моя душа, що не можу позбутися того, на що зложилося може ціле поколінє. Видко, що мої почування для тебе не такі, аби могла я на всьо не зважати, але такі марні єства, як я, ні на що, ні на що не можуть здобутися!! Терплю нині внаслідок моєї постанови, що відступаю від яснійших хвиль в моїм життю, і не маєш поняття, як дуже мені жаль, що наші зносини не могли остати такі, про які я мріла ціле своє житє.
Чому се мусило настати? Для чого, питаю себе щоднини і щогодини, — всьо безповоротно пропало!
Нічого мені більше не всміхається, а все ж жити буду, а може, й хочу!?!
Боліло би мене лише, якби ти мав мене зле розуміти. Хочу і вимагаю, аби ти увірив в щирість моїх слів і в щирість причин мого поступовання. Ніколи не забуду, бо чи ж можу забути про се, що для мене мало таку вартість? Хочу, аби ти остав для мене той давній, і для того, що знаю, як в будучині могли би між нами наші зносини виглядати, утікаю від тебе назавсігди! З вакацій верну, але ніколи до тебе, і ще раз прошу, не роби нічого, що могло би змінити мою постанову.
Але не горди мною, бо я не витерпіла би сего, а маю враженє, що відчула би се зараз, а мені й так дуже, дуже зле.
Посилаю тобі твої книжки, признаюся, що болить мене та розлука, але не може бути інакше. Ніколи вже, ніколи не зійдемося навіть на звичайну балачку. Чому — не питай, так я постановила, так також дивно уложилися мої відносини, що мушу зречися твого товариства і наших проходів. Але не старайся допитувати мене, бо знаєш добре, що не потрафлю сповідатися зі всього. Належу до скритих вдач, але тим самим і дуже нещасливих.
Прохаю тебе ще раз, не старайся видіти зі мною, махни рукою і скажи собі: не стоїть сього! Смутно, смутно мені!
Не думай про мене, але лише тоді, як будеш так дуже смутний, що зможеш моє терпінє правдиво відчути.
Дякую тобі, дорогий, за всьо, що для мене зробив, а того немало було. Ясні хвилі довго тривати не можуть, і для того мусіло так статися!
Бувай щасливий, прощаю тебе так сердечно, як сердечна була моя приязнь!
Твоя Альва"
9/8. 911.
Останні слова: "моя приязнь" були на дуже витертім місці, де вона перед тим написала що інше.
На самім кінці додала пізнійше дрібним, кривим почерком:
(Продовження на наступній сторінці)