— Я не могла би інакше купатися. Зрештою, там був пісок, вправді, білий і дуже чистий, але нас було більше. Хоч на впертого можна було і без сорочки. Інші там навіть уладжувалися в той спосіб, і я також могла, бо купалася сама, далеко від гурту, і коло мене було більше корчів...
Криса збудився і був дуже поважний.
— Скажи-но мені отверто і щиро: любиш ти природу?
— Люблю, навіть дуже, хоч вона часом брутальна...
— Чекай, не в тім річ. А любиш свободу?
— До чого прямує се питання? Ти нині дуже зденервований.
Присунулася до нього, взяла його руку між долоні і дивилася пально й вірно в нього.
— Приключилося, може, що лихого у тебе? Но, скажи...
— Ні, зовсім нічого не зайшло, тільки я не годен помістити того в голові, як можна любити природу, стреміти до свободи, нарікати все на буденне ярмо, а виїхати раз в рік на волю...
— І купатися в сорочці, ги-ги-ги! — докинула Альва. — Ну, от видиш, яке з мене нездарне сотворінє, правда? Не треба для такої марної одиниці, як я, ніякої свободи ані краси природи, бо я не розуміюся на тім і не вмію нічого вихіснувати, як слід.
— З твого поведення дійсно на се виходить. Ти поїхала там і з чарів природи і світа краси посилаєш мені відбитку "Зими" Баріяса! По що ж властиво їздила аж туди!? Таж купатися в сорочці і сидіти на піску можеш онде кільканадцять кроків відси в тім купелевім заведеню, ще ліпше, бо тут є всякі душі, і лявнтеніс[10], і чортзна-що! Ти не хочеш розуміти мене! Така дрібниця на око, ціхує тебе цілу, твою душу!
— Але ж я розумію се дуже добре!
— Перепрошаю, не розумієш! Тобі лиш здається так, і відси походить твоя вічна духова метушня. Говорю се не лиш для твого здоровля, але в обороні краси.
— Що будемо займатися такими дурницями, як моє здоровля. Ліпше говорім про що інше. Я знаю, що роблю зле сама навіть зі собою, але що ж пораджу, коли не годна інакше...
Криса вдивився в свіжі копички сіна недалеко, від яких ішов запах.
— От, видиш ті копички — я би з радої душі викачався на них, але в твоїх очах було би се неприличне, дике! Ти розглядала би ся, чи люди не підзирають тебе і не обмовляють, бо людське око — то прецінь така блаженна інстанція, що видить навіть твою муку, гіркі болі, терпіння і старається помочи тобі, ха-ха-ха! — Криса гриз нервозно папіроску. — Говорю се нині для того, що з життя впав мені під увагу яркий контраст до цілої твоєї натури. В часі твоєї неприсутності мав я нагоду пізнати одну гуцулку... Не знаю, з котрого боку маю зачати про неї?.. Возьмім приміром таке, що оповіла мені зі свого способу життя. Вліті наносить води в сад і купається там та вилежує на сонці, гола як ящірка. Нічого в тім особлившого, але се вже ціхує людину зовсім відмінного типу, ніж ти. Або приміром таке: по другім разі нашої знайомості заходить вона в мою робітню, ведемо розмову про всякі справи допізна, потім вона ночує у мене без ніяких короводів, зовсім як товариш, мужчина! І се нас ні до чого не обов'язує! Скажи, чи є в тім що надзвичайного, неморального?
Альва слухала тих слів з запертим віддихом, позеленіла, але не виявила по собі нічого, лише відповіла спокійно:
— Розумію її, але я не могла би так поступити.
— От, в тім саме чорт, що ти навіть в найдрібнішій справі не годна зробити так, як би хотіла й як дійсно повинна, лише так як тебе витресували. Ти будеш лютувати, корчитися під тою тресурою, але на волос не відступиш від неї, бо зараз пекло втворилося би ся під тобою. Ти набредеш собі в своїй анемічній уяві якусь наймарнійшу постанову, приміром виїзд до Берліна, і носишся з тим, але в купіль будеш тягнути також і сорочку, бо вона, ну, бо вона краща і моральнійша, ніж твоє власне живе тіло. Се одна з тих незлічимих дрібниць, якими ти спутала себе, в тім фальш і вся трагедія твого життя.
Альва спитала зі силуваним спокоєм:
— То інтелігентна людина, про яку ти згадував?
— Но, так. Ближче не знаю... Студентка...
Альва терла долонею по руці, зиркала збоку лівим оком на Крису, на її лиці замерз потайний, гіркий усміх. Подумала:
"Но, так — тепер розумію"...
Вкучилося йому. Глянув на годинник і сказав:
— Маю ще навідатися до одного товариша.
— То ходім, я підведу тебе. Добре?
— Прошу.
Зайшли на четверту вулицю. Коло самої брами Криса завернув і підвів Альву до рога, вона вернула ще раз з ним, він підвів її знов.
— Ти під котре число мав піти? Може, вже час, а я спинюю тебе?
— Так, вже пора, але я не хочу знов забирати тобі часу.
— Але ж я не маю нині нічого до роботи.
Криса був лихий.
"Вона підглядає мене, — подумав. Зрештою, було йому байдуже. — Нині не пригорнув я її, не поцілував за цілий час розлуки, — нехай там. Вона і так того не потребує..."
XIII
Ждав в парку на поперічці, а головною дорогою мала надійти Альва. Сидів на старій прогнилій лавці і міг з-поза корчів видіти на яких сто кроків. Вкучилося чекати, витягнув з кишені книжку і думав над творчістю Арне Дібфеста, що написав дві новели і вмер в двадцятім році на сухоти... А він чекає на дівчину... Чи не ліпше, якби вона прийшла в його хату або він до неї?
Аж тут показалася Альва! Не видить його, лиш іде скоро, вже право нього, вітер обвиває сукню, з трудом добуваються стрункі коліна, вона лине похилена вперед, з довгим носом, достоту як слонка, — в Крисі збудилася приспана, стрілецька жилка.
— Ох, якби мені тут моя рушничка!
Добув мигом пістоль і вицілив. Здавленим свистом шибнув стріл серед вітру, Альва помчала далі. Криса оббіг стежкою і вийшов на дорогу.
Альва видивилася врадувана і спитала:
— Я спізнилася, може?
— Ні, сим разом я!
— Та-ак!? О, то зле!
Довгий час не в'язалася розмова, врешті Альва жалувала, що розминулася зі своїм званєм. Мала одиноку охоту піти на медицину, але обставини зложилися так, що вона не могла. І тепер ще мріє про той стан і видить в нім своє одиноке утрачене щастє.
— Чи ходить тобі о становище, хліб чи о науку? — спитав нетерпеливо.
— Преці становиська не здобуваєся без праці.
— Отже, кажи, що подобалося тобі становисько лікаря, який щодня має до діла з ранами і перев'язками. Щодо науки, то не лише медицини, але всього нині вільно вчитися.
Стиснула його нервозно студеною, як лід, рукою.
— Ні, ти мене зовсім не розумієш, ги-ги-ги!.. Я хотіла би краяти трупи... Заходжу не раз з одною приятелькою на просекторію, снуюся по всіх закамарках, куди навіть професори не заглядають, і придивляюся всяким небіжчикам.
Криса пересунув уважно рукою по плечах дівчини.
Рисувала парасолькою по піску, глянула збоку попри себе і закинула сукню на коліна.
— Що сталося? — спитав Криса.
— Десь на цвях... або, може, міль... Він посмотрів уважно.
— Ні, се від кульки... Глянула здивована на нього.
— Що ж в тім надзвичайного, — сказав спокійно, — може, і тебе хотів хтось взяти під ланцет, аби відкрити тайну...
XIV
Вертав зполудня домів, назустріч в сінях надійшла Ольга.
— Я була у вас і лишила картку, щоби ви зараз прийшли до мене, бо зі мною дуже зле.
Ввів її в робітню. Ольга сіла і попрохала склянку води.
— Що ж сталося?
— Мій наречений смертельно хорий. Криса дивився їй в очі, вона сиділа студена і як би здержувала сміх та силувалася укрити остатну брехню.
— Відки ви довідалися, що він хорий?
— Дістала телеграму.
— Де ж вона?
— Лишила дома.
Криса ходив по хаті і тер чоло, врешті станув навпроти Ольги, дивився їй остро в лице і говорив, а в душі поборював сумнів:
— Тут нема що гаяти час. Моя рада така: їдьте зараз до нього. Як не маєте грошей, то позичу вам..
— Я не можу їхати, бо він того не бажає. Криса видивився.
— Як-то не бажає?
— Я мала виїхати відси раз на все до нього, — ми так умовилися перед кількома місяцями, — тим часом він пише тепер, що лишився без місця, в крайній нужді, і щоби я не приїздила, бо буду лише завадою для нього.
— Падлюка ваш наречений! — крикнув Криса і вгатив кулаком в стіл, аж Ольга підскочила.
Визвірилася, він схопив її за руку, сказав два слова і спитав:
— Так чи ні?
Упала як підкошена і простогнувала слова мертвим голосом, як з-під води:
— Так, я — рятуйте мене — до смерті буду вам вдячна — до смерті не спроневірюся вам.
Відітхнув і ходив по хаті, як звір по клітці.
— Ге, герой з-під кінського копита! Дайте тут той лист; я поїду до вашого нареченого і зітру йому кості на муку.
— Не маю при собі, зім'яла дома і кинула за ліжко. Криса стямився і станув:
— Але не розумію одної річі: ви зачали за телеграму, а тут говорите про якийсь лист?..
— Телеграму дістала я вчора від його товариша, а нині лист від нього самого.
Криса так був прибитий, що не полапався на брехні.
— Позвольте мені папіроску. Поклав тютюн на столі.
— Сядь коло мене.
Сів, вона обіймила його і вцілувалася зимними устами, як роздавлена сливка. Відвернув лице і здержувався, аби не порскнути сміхом.
Вмить став поважний і відсунувся від неї.
(Продовження на наступній сторінці)