— Від цеї хвилини я вважаю і прошу всіх уважати наш шлюб розвязаним. Ви, Панасе Павловичу, будьте ласкаві сповістити мене по-змозі швидче про ваші найближчі наміри. Особисто, чи через довірену особу, мені байдуже.
Вона мовчки вклоняється всім нам і, не хапаючись, рівно і строго виходить із кімнати.
Лице Панаса Павловича горить, і очі, як звичайно, дуже кліпають. Олександра Михайлівна стоїть, тримаючися за спинку свого стільця, і таксамо дивиться вниз.
— Якове Василевичу, — звертається до мене тим же офіціяльним голосом Панас Павлович, — сподіваюсь, що ви не відмовитесь узяти на себе ведення справи?
— Я до ваших послуг, Панасе Павловичу! — відповідаю я в тон йому.
Далі почуваючи, що, з пошани до Варвари Хведорівни, не треба порушувати поважного настрою приватною розмовою, чи хоч би усмішкою, я зараз же прощаюсь і виходжу.
І до такої міри я загіпнотезований цею сценою, що навіть, сидячи на бричці, деякий час заховую строгу, врочисту поважність на лиці. І, тільки проїхавши кварталів зо двоє, питаюся сам себе: Що ж це було: комедія, бажання з честю вийти з тяжкого становища, чи що инше? І рішаю, що може бути й те, і друге й усе разом. Але, в кожнім разі, зовсім добре для Панаса Павловича. Несподівано добре. Як-не-як, а в цеї жінки багато сили, розуму й певного благородства. Головно, розуму. Вона зрозуміла, нарешті, що далі йти в цьому напрямі не можна. Значить, навіть із такою жінкою при певних умовах можна погодитися.
Гей, а чому б мені не спробувати таксамо погодитися з Клавдією? Коли їй таксамо добре дати зрозуміти становище, вона таксамо мусить згодитись. Вона мусить зрозуміти, що я не можу лишити в неї свою дитину. А також не можу вирвати з себе те, що більше за мене, що не надається ніяким потугам розуму та волі. Жити з нею, бути її чоловіком, я теж не можу, це теж більше за мене. Коли ж зроблю над собою таке насильство, то це нам усім скалічить життя.
Так, вона згодиться!
— — — —
Але що ближче підходжу до дому Клавдії, то моя певність слабшає, арґументи видаються непереконуючими, блідими.
Коли ж я роздягаюсь у їхньому крихітному коридорчикові, й на мене шугає запахом нафтяної лямпочки, мила, пелюшок і нагрітої вогкости; коли я дивлюсь на палаючі щоки Клавдії, що стоїть біля мене з засуканими рукавами та знайомим вохким блиском очей зпід пенсне, я почуваю, що нема ніякої надії, і що Клавдія — не Варвара.
— Ми не сподівались, що ти прийдеш так рано, й купаємо Міку, — каже вона соромливо-радісним голосом, який буває раз-у-раз, як вона купає Міку.
— Я не на довго. Не буду перешкаджати…
— Що значить? Ти нам не перешкаджаєш.
Мене сьогодні ріже її "ти", а палаючі щоки викликають легку огиду.
— Олю! Яків Василевич прийшов! — на віщось оповіщає вона, ніби та не чує сама.
— Хочеш подивитися на купання? Ти ж любиш! Тільки зогрійся, ти з морозу! Олю, а я поставила чайник на плиту. Я зараз засвічу тут лямпу. Господи, ніколи нема сірників на місці! Швидче б уже звідси, я страшенно скучила за електрикою. Хочеш зараз чаю, чи потім?
— Дякую, мені не хочеться чаю.
— Що значить? Ти ж любиш по обіді.
Я не відповідаю нічого. Мене страшенно дратує оце її "що значить" і посилання на те, що я люблю, а також її радість і оживлення від мого приходу.
— Клаво, швидче! — чується голос Ольги.
— Ну, ходім, ти вже зогрівся!
Посеред кімнати на двох стільцях стоїть маленька з сірої бляхи ванночка. Навколо на підлозі ринки, горшки з водою, миска. На стільцях і на ліжках пелюшки, віхтики, мийки, губки. Пахне, як у бані, й так душно, парно, що мені зразу хочеться скинути піджак.
На ліжку сидить Костя, підобравши ноги по-турецьки. Ольга Петрівна, підтримуючи одною рукою під спинку оранжеве тільце з м'ягкими, округлими грудьми, другою набірає губкою води й витискає її на Міку. Він заплющує очі, коли вода ллється йому на голову, й потім знову байдуже розплющує їх. Личко в його зовсім червоне, в якихось плямочках, безпричасне до того, що діється навкруги. Зате смугляве, добре лице Ольги Петрівни виявляє таке раювання, неначе вона сама сидить у ванні. На носі й на підборіддю в неї крапельки води; товсті, червоні губи ввесь час розтягаються усмішкою, а очей зовсім не видно в неї, тільки дві смужки, ніби натушовані.
— Подивись, Яшо, як він любить купатись! Ніколи не плаче. Ти знаєш, їй-Богу, він розуміє! Ти дивись, як він заплющує очі! Олюсю, дай мені, а сама наготов простиральце! Ну, годі! Пусти!
— Ага, ревнуєш? Ревнуєш? — з сміхом каже Ольга Петрівна, витискаючи з губки воду. Потім обережно передає тільце, що бовтається в воді, в підставлені руки Клавдії й одходить до мене.
— Добридень, Якове Василевичу! Вибачте, руки мокрі, не подаю! Мороз великий? Зараз чай будемо пити. Клаво, його час виймати, щоб не перекупать.
Але Клавдія не чує. Вона ніби присмокталась руками, очима, всіма почуваннями до тільця, й уже ніщо з назверхнього світа не доходить до неї. Її губи, подібні до губ Ольги Петрівни, щось шопочуть; щоки палають. Вони обидві ревнують Міку одна до одної.
Я потихеньки виходжу в сусідню кімнату, курю й чекаю кінця купання. Мені через щось увесь час пригадується один мій родич, який раз-у-раз сам купав дітей. Мене завсіди вражав якийсь чудний, хижий вираз його радісного лиця.
Я вже твердо знаю, що з моєї розмови не вийде нічого. І все ж таки, коли Клавдія, нарешті, приходить до мене, я прохаю її щільніще зачинити двері до спальні й дати мені декілька хвилин для серйозної й важної балачки. Клавдія зараз же лякається й насторожується.
Я спокійно, силкуючись говорити сердечно, зпочатку викладаю їй самі аргументи, не хотячи відразу лякати вимогою. Хай сама зробить необхідний висновок. Але, коли переходжу до того, що не можу лишити в неї свого сина й поясняю через що, вона зразу випростовується, немов наготувавшись боронитись. І я бачу, що вона вже слухає мене не розумом, не лоґікою, а тільки почуваннями, й усі її реакції будуть тепер тільки від сих почувань. Вона починає догадуватись, що в неї хотять одняти те тільце, яке давало їй щойно таке звіряче раювання. І вона вже не чує й не розуміє ніяких арґументів.
— Що значить?! — з жахом шопоче вона. — Що ти хочеш сказати?
— Почекай, Клаво, ти зпочатку вислухай! Вислухай до кінця, об'єктивно, спокійно!
— Господи! Ти збожеволів!..
— Та почекай же ради Бога! Ти вислухай усе, зрозумій, стань у моє становище, а тоді вже…
— Ні, це… це… Так ти хочеш, щоб я тобі віддала Міку?! Так?
— Я хочу, щоб ти зпочатку зрозуміла, що я кажу тобі…
— О, я чудесно розумію! Чудесно. О-о! Ти не хочеш мати зо мною дітей, бо я негідна цього; ти не можеш лишити в моїх руках свою дитину, бо я негідна цього. О, я це давно добре розумію! Але ти ще хочеш одняти дитину? Так? Але ти перше за все повинен убити мене. Що ж, убивай, убивай, проклятий! Убивай!
Вона схоплюється, випростовується, немов би готуючися грудьми зустріти мій ніж. Такої люті й ненависти я ніколи не сподівався побачити в ній. Вони мене дивують і викликають щось одповідне.
— Не хвилюйся, Клавдіє, й не кричи! Я з тобою говорю по-приятельськи, а ти…
— О, по-приятельськи! О, ти приятель! Я це бачу. Ти хочеш узяти в матері дитину й оддати своїй любовниці, якійсь…
— Клавдіє!!
Я теж схоплююсь і ступаю до неї. Я почуваю, як мої очі горять, і мускули в руках судоржно скорчуються.
У спальні чується пронизуватий плач Кості й шикання Ольги Петрівни. Клавдію немов підхоплює цей плач, вона вибухає риданням, біжить до стінки й починає битись об неї головою. Влітає Ольга й, обнявши її за плечі, відтягає від стіни. За Ольгою вбігає Костя і з вереском кидається на мене. Схопивши мене за ноги, він кусає їх, хрипить, вищить. Я силкуюсь одідрати його руками, кручусь по хаті. Клавдія серед ридання кричить щось і рветься до нас, чи мені на поміч, чи Кості. Ольга з викривленим смугляво-сірим лицем метушиться між нами.
Мені, нарешті, вдається струснути з ноги Костю й, одшпурнувши його в куток, вибігти в коридор. За мною несеться істеричний крик Клавдії, плач Кості, грюкіт стільців.
Я довго не можу очутитись і ввесь час стискаю кулаки з такою силою, що ниє в пучках. Під'їжджаючи до свого дому, починаю почувати біль вище коліна. Намацую рукою й находжу прокусане, мокре від слини місце на штанях і біль у нозі.
Шапочка лякається, бачучи мене. Я сяк-так переказую їй усю сцену. І знову почуваю, як палюча хвиля люті спазмами стискує моє горло. Я йду в ванну й підставляю голову під холодний душ. Шапочка стоїть тут же з рушником у руках і помагає мені витерти голову.
Потім ми сидимо в їдальні й удаємо, що обідаємо. Шапочка вважно й турботно поглядає на мене. По обіді я лягаю на канапу, в кабінеті, а Шапочка з якоюсь книжкою сідає біля мене в фотелі. Ми не балакаємо. Вона прикидається, що читає, а я, не прикидаючись, лежу й думаю все про те саме.
Нарешті, Шапочка не витримує й ласкаво-сердито каже:
— Ну, годі про це думать! Вона не хоче, не може віддати кудись свою дитину. Це так природно і зрозуміло. Треба примиритися з цим і дати їй спокій.
— Не можу! Не можу з цим примиритись!
— Ну, що ж ви можете зробити? Що?
(Продовження на наступній сторінці)