— Не знаю. Але я мушу щонебудь зробити. Мушу! Ви кажете дати їй спокій? Але ж вона… Вона почне користуватися своєю владою, почне ставити всякі умови, робити сцени. Вона зіпсує нам життя. Мені треба якось паралізувати цю владу. Найкраще, звичайно, це перестати почувати звязок з дитиною. Нема її для мене, роби з нею, що хочеш, мені плювать! Тоді влади не може бути. Але що ж я зроблю, коли я ідіот, ганчірка, баба, паршивець! Тиждень подержусь, а з якогонебудь приводу й побіжу до них. А потім? Вам брехатиму, буду соромитись вас, вам буде тяжко від цього. Та з якої речі вам усе це, нарешті? Ви ж зовсім не це мали на увазі, даючи мені згоду на наш союз. Та ви ж через рік, через пів року підете від мене!
Шапочка нетерпляче, з досадою підкидує плечем.
— Покиньте дурниці!
— Ні, це не дурниця, а факт. Вам повинна надокучити ця тяганина. Вам надокучить це відривання мене, подвоювання. Тепер вам і шкода, й ви розумієте, а потім ви почнете инакше почувати. Та ви от що зрозумійте, Шапочко!..
Тут я сідаю й беру її руку у свою, наблизивши до неї своє лице.
— Вона для мене… рідніща, ніж ви.
Шапочка несамохіть вириває руку й поширює очі.
— Вона?!
— Так, вона! Вона гидка мені, ненависна, але рідніща.
— Я цього не розумію.
— І я не розумію. А так почуваю. Вона — моя справжня жінка, от що. Розумієте? Вона ніколи не може бути мені чужа, поки в неї мій син. Я не знаю, може, це психоз, хоробливе щось, але я ввесь час, власне, це схоплюю в собі. І це мене найбільш лютить. Я просто готов убити її!
Я встаю й починаю ходити по хаті.
— Тим, що ви її вб'єте, ви не перестанете бути батьком цеї дитини, — стомлено, тьмяним голосом каже Шапочка.
Я зупиняюсь одразу, з страхом.
— Що ви хочете цим сказати?
Шапочка блідо дивується.
— Нічого особливого. Те, що ви цим не розвяжете питання.
Шапочка ще щось говорить, але я вже не чую. Так, я все ж таки лишуся батьком сеї дитини. В цьому все питання. Значить, мені треба перестати бути батьком, і тоді все розвязується.
Я чую, що в мені в сю хвилину зародилась і вже живе якась думка; я навіть знаю, яка саме, але вона така страшна й безглузда, що я не хочу бачити її, не хочу помічати, тільки почуваю, як од її народжіння все чудно притихло в мені. Настала раптова, сторожка тиша, нема ні гніву, ні обурення, ні ненависти; все розбіглося, затаїлось, і на порожньому місці помалу суне щось темне, невиразне, моторошне.
Я поспішно підходжу до Шапочки, хапаю її за руки, садовлю на канапу, й сам сідаю поруч з нею.
— Ну, годі про це! Бог з ним! Якось то буде. Я дурниці, розуміється, казав. Хай буде так, як є! Ми дужчі за це. Правда? Адже це не розстроїть нас? Ні?
— Не знаю! — різько відповідає Шапочка і прощається. — Проводжати мене не треба! Не треба, я кажу!
Ага, он як! Звичайно! Так і мусить бути!
"Все-одно не перестанете бути батьком сеї дитини".
Я з ляком схоплююсь, похапцем одягаюсь і вибігаю з дому. Мені треба як-найшвидче розсіятись, розважитись, одвернути увагу від усього цього.
Перебіраю, куди б його піти. До Сосницьких? О, ні! До Панаса Павловича? Ні, ні!
Скрізь-скрізь ці Андрійки, Діми, ці явні, чи потайні ланцюги. Я йду вулицею й, дивлячись на вікна, з огидою уявляю собі за ними пари, скуті ланцюгами дітей, які вовтузяться, випручуються, ґвалтують, стогнуть, плюють одне одному в лице, дряпають очі. І що довший той ланцюг, то апатичніщі, безнадійніщі стогони, то більше звички й байдужжя в цих образах і плювках.
— — — —
Так, розуміється, це найкраще за все: Клавдію негайно треба випровадити з цього міста! Дати їй грошей, забезпечити на далі, і з питанням покінчено. Коли дитина підросте, за її вихованням можна буде стежити збоку й навіть брати до себе на якийсь час. Але негайно, негайно забрати їх звідси!
Трохи раніще, ніж звичайно, їду до Клавдії. Мене зустрічають похмуро, сторожко, вороже. Але, коли виясняється, що я відмовився від учорашніх намірів, обличчя відмерзають, хоча щодо переїзду в инше місто відповіди не маю. Як же буде з Олею? Без Олі ніяк неможливо.
— Ольга Петрівна може перевестись…
— Так, але з цим багато клопоту…
Ольга Петрівна має йти на лєкцію, й ми лишаємось удвох. Клавдія мовчить. Костя, одягнений, стоїть біля неї і пхикає: тітка Оля перед лєкцією обіцяла піти з ним на прохід, але я перебив, і тепер прогулька пропала. Він усім тілом ліниво навалюється на коліна Клавдії й тягне:
— Ма-а-мо!
Клавдія машинально відпихає його й думає, дивлячись кудись убік.
— Ну, Клавдіє, я чекаю рішучої відповіди. Це єдина умова, яку я ставлю. Здається, її можна виконати…
— Ні той, ні той не має батька… — гірко шопоче Клавдія і скорботно хитає головою.
— Ма-а-мо! Я хочу гуля-а-ть!
— Про це, Клавдіє, краще не будемо говорити тепер. Колись ти сама побачиш, що… Ну, та це все-одно. Так як? Га?
— Я без Олі не можу рішити.
Костя шарпає матір за рукав, схлипує й пацає ногою.
— Мамо, ти чуєш?…
— Ах, одчепись ти від мене, ради Бога! Чого ще тобі треба? Чого?
— Я гуля-а-ть хочу!
— Завтра підеш. Тітка Оля пішла на лєкцію.
— Поведи ти!
— Я тебе поведу! А з Мікою хто буде?
Костя понуро зиркає в мій бік і мовчить.
— Чого ж ви прислугу досі не наймете?
— Оля каже, що поки-що не треба.
Знову ця Оля! Оля каже, Оля не хоче, Оля думає!
— Не можна ж з дитиною без прислуги! Економія річ добра, але до певної міри. Костя напевне ніколи не гуляє.
— Та рідко…
— Ма-а-мо!
— Ти відчепишся від мене сьогодні?
— Я гуля-ать хочу!
— Я можу посидіти тут з пів години. Поведи його гулять! — кажу я, щоб не чути цього "мамо".
Костя соромливо посміхається й кидається на Клавдію, термосячи її і стягаючи з стільця. Вона сердиться, Костя починає верещать, і вона здається.
— Ми будемо побіля дому. Коли щонебудь пильно треба буде, ти тільки зійди з сходів! Він спить.
Вона одягається й, узявши за руку Костю, що радісно підстрибує, виходить.
Я зостаюся сам. Ще, коли вона одягається, мені починає дуже битися серце. Коли ж стихають їхні кроки, й я входжу в кімнату, хвилювання до такої міри розростається, що слина в роті стає густа, липка, а ноги підгинаються. Я на віщось сторожко слухаю, але від крови, що приплила до голови, в вухах такий шум, ніби хтось віником ритмічно мете підлогу в сусідній хаті.
"Що зо мною?…" — з дивуванням думаю я, але в той же час навшпиньках підходжу до пів-одчинених дверей спальні і прислухаюсь. Там тихо. Чути, як прудко і дрібно цокає десь усередині хати кишеньковий годинник. Більше нічого. Видно краєчок запнутої білим колиски. Тут же валяється Костина конячка без вух, з сивою гривою.
Хвилювання росте. Я прислухаюсь до вихідних дверей; потім, крадучись, увіходжу у спальню. І, як-тільки я входжу, так ніби хтось ззаду підштовхує мене в спину, й я хапливо йду до вікна, хапаючись і шарпаючи защіпку, відчиняю одну кватирку, потім другу. Це мене так стомлює, що я присідаю на підлокотник і, важко дихаючи, сиджу деякий час.
Крізь вікно видно туманно-жовті чотирокутники сусіднього дому й каламутне сяйво міста. Холодне повітря густою, парною течією поспішно вкочується в кімнату й ворушить край покривала колиски. Моє волосся теж ворушиться від його, і в лице задуває від течії.
Вмить чується не то кашель, не то чхання з глибини колиски. Я дуже здригуюсь і заміраю, піднісши голову й ухопившися з усієї сили за ручку вікна. Серце колотиться з неослабною силою частими, хапливими, чіткими ударами.
Знову легенький кашель, чи плач. Я не можу чути, бо в вухах страшенний шум. Навшпиньках підходжу до ліжка. Тепер уже холодно тут. Просто на мене котиться сива, широка течія морозу. Я здіймаю покривало і слухаю. Тихо. Мені вже здається, що він умер, і я з жахом нахиляюсь і торкаюсь рукою до темної плямки личка. Воно тепле, тільки носик холодний, змерзлий. І зараз же чути рипучий плач.
"Годі!"
Я кидаюсь до вікна й зачиняю кватирки. В хаті холодно. Я тремкими руками поправляю запинало, озираюсь, чи не треба ще чого зробити, чи не лишаю якихось слідів своєї присутности, й тоді виходжу в першу кімнату.
Тут я помічаю, що ввесь час з усієї сили стискую щелепи так, що їм аж боляче. Потім я на-пів лежу на канапці і трудно дихаю.
Коли лунає дзвінок, я, не хапаючись, іду в коридор і відчиняю двері.
— Не плакав?
— Ні.
В роті мені сухо, липко, ноги здригуються. Я боюсь, що в кімнаті Клавдія щонебудь помітить на моїм обличчю, й через те тут же прощаюся з нею. Вона дякує мені за те, що я посидів, і Костя теж, мабуть, навчений нею раніще.
— А щодо нашої розмови, то я завтра ще прийду…
— Добре! — тихо відповідає Клавдія.
Я спускаюся з сходів і їду додому в якомусь на-пів-сонному стані. Нема ні страху, ні жалю, — ніяких узагалі почувань, тільки все чую й бачу, як крізь запону туману. Перед домом я згадую, що в мене може бути тепер Шапочка.
Повертаю назад і йду без мети вулицями. На Хрещатику мене вабить до себе яскряве, сліпуче освітлення кінематографу. Я входжу разом з юрбою, беру білета й довго сиджу в фойє.
(Продовження на наступній сторінці)