Шапочка в мене. Я підходжу до неї, обнімаю й міцно, радісно цілую її. Ніколи, після першого поцілунку, я цього не робив. Шапочка, вся зашарившись, уся спалахнувши назустріч моїй радости, не протестує, не противиться, але й не відповідає. Вона тільки спішить угадати, зрозуміти мою радість.
Я, як можу, виясняю їй. І їй, і самому собі. Вона слухає вважно, наївно розплющивши очі. Коли її щось дуже захоплює, цей наївний вираз раз-у-раз спливає їй на лице. Милий, гарний такий вираз!
— Так, Шапочко, так от у чому вся річ! Треба було привести себе "до одного знаменика", як каже Панас Павлович…
— — — —
Але не встигає Шапочка щось сказати мені, як у кабінет увіходить сам Панас Павлович, у шубі, шапці, з бурульками на вусах, у калошах. Він простує до канапи, сідає й якимсь змерзлим, тоненьким голосом каже:
— Я вбив свою жінку…
І скидає спітніле пенсне, яке починає зараз же розглядати, крутячи його тремкими пальцями. Шапочка сильно хапає мене за руку й тисне так, що мені стає боляче, а сама поширеними очима, які малюють у кінематографічних героїнь, дивиться на Панаса Павловича.
— Яку жінку?! Що вам таке, Панасе Павловичу?
— Я вбив свою жінку…
Він, мабуть, увесь час повторює про себе цю фразу й більш нічого не може вимовити тепер. Потім він підводиться й іде до передпокою. Тоді Шапочка наздоганяє його, повертає назад і всадовлює його на канапу.
— Не треба, Панасе Павловичу! Пострівайте! Сядьте сюди!
— Та як це трапилось? — через щось пошепки питаю я.
— Ні, пустіть! — жалібно, напів-божевільно скрикує він і знову рветься до дверей. Ми злякано тримаємо його.
Добитись чогонебудь од Панаса Павловича нема ніякої можливости: він не чує, не розуміє питань, усе рветься кудись. У його лице мокре, жалюгідне; на блідому переніссю фіолетова смужка від пенсне; очі блукаючі, слізливі.
— Їдьте туди! — шопоче мені Шапочка. — Нічого, їдьте! Я не пущу його. Скажіть Миколі, щоб замкнув за вами двері на сходи!
Хвилин через двацять я під'їжджаю до дому Панаса Павловича. Ні юрби, ні поліцаїв нема. Значить, це трапилось уже давно, й він десь блукав. На сходах теж нікого. На мій дзвінок двері відчиняються майже моментально, ніби хтось стояв у сінях і чекав на мене.
Передо мною — Галя. Вона дивиться на мене вгору, здивовано. Ми обоє мовчимо.
— Вам кого? — питає вона, нарешті.
— Тут… щонебудь трапилось?
В сей час з'являється Варвара Хведорівна, випростована, з довгим, величним обличчям. Я непорозуміло витріщаюсь на неї, забувши навіть привітатись.
— Що тут, Галю? — рівним, тихим голосом звертається вона до дочки, немов не помічаючи мене.
— Я не знаю… — розгублено каже Галя.
— Простіть, Варваро Хведорівно! Тут, очевидячки, якесь непорозуміння. Я боюсь, що Панас Павлович хворий. Він тільки-що прийшов до мене й заявив, що…
Я зупиняюсь, не відважуючись далі говорити при Галі. Але Варвара Хведорівна спокійно й незвично для неї стомлено каже:
— Так, він стріляв у мене. Він, мабуть, подумав, що вбив мене, бо я, відсахнувшися, спіткнулась на стілець і впала. Він у вас?
— У мене.
— Скажіть йому, що я навіть не ранена. Окрім того, коли ваша ласка, попрохайте його прийти додому, мені треба побалакати з ним. Скажіть, що я постараюсь не хвилювати його цею розмовою, і що ця розмова буде остання. Він давно в вас?
— Ні, тільки-що…
— Він не був у поліції?
— Здається, ні. Так, звичайно, ні. Инакше його б задержали там. Хиба це сталось тільки-що?
— Це було біля дванацятої. Ви скажете йому?
— Неодмінно. Неодмінно скажу!
Варвара Хведорівна має такий вигляд, що я низько, поштиво вклоняюсь їй і виходжу.
Коли Панас Павлович, нарешті, розуміє, що ми з Шапочкою силкуємося вияснити йому ситуацію, він страшенно, болюче червоніє й, не слухаючи нас далі, вибігає в передпокій. Йому так соромно, що я вже мовчу, відмикаю двері й випускаю його.
— От так дурна й тяжка історія! — кажу я, вертаючись у кабінет.
— Наче якийсь кошмар приснився… — сердито каже Шапочка. — Але ж він усе ж таки хотів убити її, Якове?
— Так, як видно…
— І дурний: не радіє, що так вийшло, а соромиться.
— Тепер, може, вже й радіє.
— Їй-Богу, як кошмар. Приснилось, і вже немає. От тепер я почуваю, як трусяться ноги. Ну-ну!
Вона стомлено сідає, потім лягає на канапу й заплющує очі.
А я ходжу по хаті, стараючися ступати тільки по килимі, й хочу вернути ту радість, яку так нагло перервав Панас Павлович. Але радости немає. Я вдаю, що дуже збентежений історією з Панасом Павловичем, і Шапочка не дивується з моєї мовчазности.
— — — —
Вранці Варвара Хведорівна телефоном запрошує мене прийти до неї в четвертій годині пополудні в дуже важній справі, яка торкається Панаса Павловича, її та їхніх дітей. В її голосі вчуваються ті самі нотки втоми й чудного спокою, що й учора. Я обіцяю.
Очевидячки, вияснення при свідках, установа нової конституції. Я — свідок із боку чоловіка, а з її боку буде хтонебудь із її приятелів.
Бажаючи бути офіціяльно точним, я входжу рівно в четвертій у їхній передпокій. На порозі вітальні зустрічає мене Варвара Хведорівна. Вона в чорній, глухій сукні, з довгим золотим ланцюжком на всі груди. Вітаючися з нею, я помічаю, що її губи сьогодні не нафарбовані, та що колір лиця недужий, у жовтявих плямках. Одначе вона тримається таксамо рівно, велично, й її великі пукаті очі дивляться на мене спокійно та холодно.
З великим здивованням я застаю в вітальні Олександру Михайлівну. Вона стоїть біля роялю й удає, що вважно розглядає якусь фотоґрафію, тримаючи її обома руками близько коло самого лиця. Зачіска в неї нова, дуже молодить її. Вона одягнена, як у останній час, модно й підкреслено чепурно. Мені це кидається в очі, не вважаючи на надзвичайність ситуації. Кидається в очі також (особливо після обличчя Варвари Хведорівни) її краса, благородна та строга.
Тут же й Панас Павлович, серйозний, внутрішньо схвильований, у сюртуці, з гладенько зачесаною шапочкою волосся, знову з ніжним рум'янцем на чисто виголених щоках. Він, не дивлячись мені в очі, мовчки й урочисто потискує мені руку. Таксамо без усмішки вітається й Олександра Михайлівна. Я мимохіть заражаюсь їхнім настроєм, і мені навіть ніяково, що я не в сюртуці. Вражіння таке, ніби ми зійшлись на читання заповіту.
Їм усім, видно, відомо, що має статись. Варвара Хведорівна запрошує всіх сісти, й перша сідає в фотель біля круглого столу. Я з цього роблю висновок, що вони не ждуть більш нікого.
По деякім досить тяжкім мовчанню Варвара Хведорівна починає безпристрасним, тихим голосом:
— Я прохала б, панове, не дивитись на це зібрання, як на комедію. Я признаю, що все можна було б улаштувати простіще. Але, на мою гадку, шлюб є настільки поважний акт у життю людей, що утворення, чи розвязання його має робитися з цілковитою серйозностю.
Вона бере в руку біля самої шиї ланцюжок і помалу проводить по йому вниз до самого пояса. Ми мовчимо. Варвара Хведорівла приплющує очі, потім знову розплющує їх і тим же тоном каже далі:
— Вам усім відомо, що сталось учора між мною й моїм… чоловіком, Панасом Павловичем. Я вірю, що в його вчинкові не було обдуманости наміру; це було зроблене у стані крайнього піднесення. І все ж таки це примусило мене подивитись на деякі речі з такого погляду, з якого я не дивилась раніще. І це примусило… і я побачила, що ми повинні розвязати наш шлюб. Я запросила вас сюди, щоб поставити умови, чи то пак разом виробити умови, на яких ми можемо…. як личить порядним людям, розійтись. Коли дозволите, я висловлю свої… бажання.
Панас Павлович щось бурмотить і неспокійно ворушиться. Олександра Михайлівна сидить рівно, потупивши очі, щипаючи пальцями кінчик хустки.
— Я насамперед хотіла б, щоб та влада, яка нас поєднала колись, щоб вона ж і санкціонувала наше розстання. Себто, щоб був формальний, законний розвід. Згоджуючись оддати нашого сина Дмитра батькові, я хотіла б, щоб він жив у законній родині. Себто, щоб мій колишній чоловік, Панас Павлович, не вступав ні з ким ні в яке незаконне співжиття.
Ні Панас Павлович, ні Олександра Михайлівна ні одним рухом не виявляють своїх почувань. Значить, їм і це відомо.
— Далі. Вину за розвід повинен узяти на себе Панас Павлович і нести всі наслідки її, установлені законом. Мені має бути дане право бачити мого сина в кожний час і брати його до себе на три місяці що-року. І, нарешті, з матеріяльного боку покинена родина повинна бути забезпечена половиною засобів, що має колишній голова сім'ї до свого розпорядження. Оце мої бажання…
Вона замовкає й дивиться просто перед себе.
Олександра Михайлівна перестає щипати хустку й сидить зовсім непорушно, не підводячи очей. Я зиркаю на Панаса Павловича. Він якось одразу скидується, зміркувавши, мабуть, що за ним слово, й похапцем мимрить:
— Я приймаю всі умови. Себто, я цілком згоджуюся й охоче… приєднуюсь… І думаю, що… Коли хтонебудь бажає внести на розгляд, то… Щодо мене, то я приймаю всі… бажання й обіцяю виконати їх.
Після цього Варвара Хведорівна підводиться і стоячи каже:
(Продовження на наступній сторінці)