Вона не ворушиться. Я, постоявши трохи, стараючись не стукати, прокрадаюсь тихо до своєї шуби.
— — — —
На вулиці я довго помалу йду пішки. Там, у тих кімнатках, мені здавалось, що, як-тільки я вийду з того дому, мені відразу стане легко і спокійно. Але неспокійне, тяжке чуття висить у мені, як цей туман. І я не можу схопити, що саме в йому: незадоволення з себе, з Клавдії, — чи жаль, свідомість якоїсь вини, турбота за Міку.
Беру візника й їду до Шапочки. Але й вона, як це сонце, заткана туманом, і я змерзло щулюсь.
Після тих кімнаток, після пискливої канапки, напухлих од вогкости міщанських шпалерів, здається мені кімната Шапочки розкішною й надзвичайно затишною.
Шапочка, намагаючися сховати замішання, хвилювання від чекання та инші почуття, хмуриться й одривчасто говорить:
— Ну, сідайте! Змерзли? Руки в вас, як крижини. Чаю хочете?
І гостро, допитливо зиркає на мене, щось переносячи з одного місця на инше й удаючи, що дуже занята.
Коли вона проходить повз мене, я ловлю її за руку й долонею притуляю до лиця собі. І від цього відразу стає спокійно та тихо на душі. Тепла рука лежить на щоці.
— Моя Шапочко!
— Ну? — ніжно відповідає вона, стоячи наді мною, й дивлячись мені в очі довгим, розуміючим поглядом. Потім другою рукою підіймає пасмо волосся, що впало мені на око, й обережно пригладжує. Це зворушує мене.
— Я був у Клавдії Петрівни. Просто звідти.
Рука на моїй щоці робить рух, немов бажаючи погладити.
— Тяжко все це, Шапочко. Негарно. Погано.
Тепер мені хочеться жалітись і обвинувачувати когось.
Я оповідаю про мої сьогоднішні відвідини, а Шапочка стоїть дуже непорушно і слухає. Чомусь мені не хочеться говорити їй багато про Міку та про свої почуття, й я про це згадую коротко й мимохідь.
— Бідна!.. — похмуро каже Шапочка й, визволивши руку, відходить од мене. На тому місці, де лежала рука, я почуваю холодок. Шапочка сідає в фотель і скупчено хмурить брови.
Мене раптом обхоплює обурення, і злість. Я встаю й починаю швидко ходити по кімнаті, силкуючись опанувати собою. Але роздратованість і злість ростуть. Клавдія, здається мені, присмокталась до мене, й мені хочеться струсити її, з огидою відшпурнути від себе.
— З якої речі? — зупиняючися проти Шапочки, кажу я з непорозумінням. — 3 якої речі?…
— Що "з якої речі?"
Я боюся, що скажу щось зайве й, не відповівши, ходжу знов. Але від цього тільки з більшою силою роздратовання рветься з мене:
— З якої речі я мушу про щось там думати, турбуватись, почувати себе до чогось зобов'язаним? Хай сама відповідає за свої вчинки!
Шапочка мовчить і вперто думає.
— А ви не хочете відповідати за свої? — раптом тихо каже вона.
— Хочу! Готов одповідати. Але ж не за ті, які накинено мені, які обдуром мене примушено зробити.
— А коли обдуру нема, й вона сама жертва випадку? Через що ж вона сама повинна бути тою жертвою?
Я в душі визнаю рацію сього арґументу. Але від того, що визнаю, почуття зв’язку з Клавдією стає гострішим, і мені хочеться увільнитись од його. І через те я кажу:
— Вона взяла на себе відповідальність!
— Я не розумію, власне, що вас так хвилює в цьому? Вона ж нічого не вимагає від вас?
Я й сам добре не знаю, в чому річ. Знаю тільки, що щось непокоїть мене.
— Так, вона не вимагає. Але мене бере злість, хоча б за те, що я мушу брехати їй. А я не хочу брехати…
— Не брешіть.
— Значить, бути жорстоким без потреби? Від жалю ж я брехав. А я ніякого жалю не хочу! Не хочу, щоб це каламутило, псувало наші з вами відносини.
Шапочка здивовано підводить брови.
— Чим же наші відносини можуть бути попсовані? Хиба я подала вам який-небудь привід до цього? Чи ви в собі помічаєте яку-небудь зміну?
— Хоча б уже тим псуються, що ми мусимо відкладати наше спільне життя, поки якось там не влаштується з нею. Я розумію, це треба. Але мене це злостить.
Кажучи це, я почуваю, що брешу, що не в цьому річ, а в чому саме, я все ж таки не розумію.
— Ну, добре… — якось несміло каже Шапочка й широко, по-дитячому розплющує очі. — Коли вам це тяжко, я згоджуюсь і так…
— Ні, ні, я не хочу! Це буде не те. Я мушу спочатку покінчити з тим. Я так не можу… Простіть, Галю, все це дурниці! Нічого, власне, страшного нема, я просто трохи знервувався і… голодний. Я від ранку нічого не їв. Причина дуже проста й поважна.
— Правда? Ви не їли? — заклопотано підводиться Шапочка. — Ну, ходімте! Я погодую вас.
— Зараз. Тільки ви не звертайте уваги на мої слова. Добре? І скажіть мені, тільки щиро скажіть, отверто: ваше відношення до мене не попсувалось історією? Скажіть тепер же, на самім початку, самій собі й мені.
Шапочка дивиться в землю й мовчить.
Я чекаю з тривогою.
— Мені було боляче… — нарешті, тихо й рівно промовляє Шапочка.
— Через що саме?
— Не знаю. Так, узагалі. Це бруднить… І ще якось… Не знаю. Але тепер менше. Я багато думала, і…
Вона зупиняється.
— І?…
— І тепер легче. Але все це треба добре вияснити, — раптом сердито додає вона й дивиться мені в очі.
— Що ж, власне, виясняти, Шапочко?
— Не знаю, але я так не можу. Ну, ходім! Я погодую вас.
В їдальні нема нікого. Всі пішли з дому. Шапочка сама приносить мені з кухні поїсти, опікується мною з зворушливою дитячою серйозностю, заклопотанням і чогось часто червоніє. Я догадуюсь чого: мабуть, їй, як і мені, уявляється, що вона вже моя жона, що вже живе зо мною.
Нам стає весело. Але ми занадто охоче й поспішно віддаємось цьому настроєві. Як-тільки Шапочка простягає руку, щоб узяти від мене тарілку, я вимагаю викупу: цілую цю руку, а потім шопочу тихо-тихо:
— Моя? Моя?…
Шапочка витягає трубочкою губи і прижмурює очі.
Декілька разів чути дзвінки то Марії Пилипівни, то хлопців, але ми не виходимо до них.
— Потім от що, — несподівано, відразу міняючи тему, каже Шапочка: — ви не женіть Клавдію Петрівну! І не брешіть! Скажіть, що через… ну, через скільки?…
Я догадуюсь, про що вона каже, але все ж таки питаю:
— Що "через скільки?"
— Ну, через скільки ми будемо жити разом?
— Я сказав їй, що через два місяці. Але ж це неможливо. Я скажу через… два тижні. Цього досить! Правда?
— Добре. Але тільки не брешіть!
— Ні, Шапочко, не буду. Я буду хорошим. А ви мені поможіть. Так?
Шапочка задумливо гладить мою руку.
Сеї ночі довго, без сну, я лежу в постелі й думаю. Нарешті, легка дрімота, як Клавдин блакитний серпанок, потрохи обвиває мій мозок. От несподівано й виразно, зовсім-зовсім так, як у дитинстві, пахне старою половою між скирдами, нагрітими сонцем. Я хочу схопити і придержати це почування, але, замісць його, я кудись помалу зсуваюсь і не можу зупинитись. І вмить я бачу рожеве, маленьке тільце, важно, серйозно стиснені вустонька й нижню губку, що зайшла під верхню. Спалахує гаряча, вдячна ніжність, і потім усе гасне.
— — — —
Шапочка ходить до мене майже що-дня. Моя дівчинка ласкава й сердита, з пустотливими губами. Вона тепер буває часом серйозна, мовчазна.
Від Клавдії я простую додому. Там уже сидить у фотелю Шапочка з еспанським підручником. Бідний еспанський підручник! Вона мене ні про що не питає, але я сам розповідаю їй про Клавдію, її сестру, про Костю і трошки про Міку. Менш за все про Міку. Що можна розказати про нього? Він похитує собі голівкою з темним волоссячком, коли сидить на руках, або коливає ніжками, ручками в усі боки, лежучи в колисці. Клавдія й Ольга запевняють, що він уже почав усміхатись, але я цього ще не бачив ні разу.
Я не хочу казати Шапочці про те, що Костя не перестає виявляти велику й перебільшено-ніжну увагу до малого, й як це дратує мене. Це дрібне чуття, й мені не хочеться бути смішним в очах Шапочки. Та хай собі, це Клавдина справа, а не моя! От вони переберуться на иншу кватиру. Костя й Ольга матимуть свою кімнату, й він не буде цілими днями сидіти біля Міки.
Ольга Петрівна подобається Шапочці. Особливо її вабить у ній те, що Ольга так любить маленького й уважає його трохи не за свого сина. І мені це подобається, але часом дратує таксамо, як і ніжність Кості.
І чогось я раз-у-раз іду від них у якомусь невиразному, незадоволеному й роздратованому настрою. Вони мені більш ніяких сцен не учиняють, тай сиджу я в них не більш години, а коли приходжу додому, то почуваю чудну втому, досаду, неспокійну порожнечу. Чи я забув щось десь, чи зробив комусь паскудство, чи мені зроблено паскудство?
І тільки з Шапочкою зникає цей настрій, але часто хочеться жалітись їй на щось. І я жаліюсь на те, що дурна ощадність Ольги примушує нас одкладати переїзд Шапочки до мене, — Ольга ні за що не хоче покинути гроші за кватиру й на превелику силу згодилась уступити один тиждень. Хочеться навіть на жалість Шапочки жалітись. Що, справді, за сентиментальність така?! Через що треба зпочатку улаштувати якось там Клавдію, а потім уже себе? І через що я мушу давати Клавдії звідомлення, як живу: сам, чи з кимнебудь?
(Продовження на наступній сторінці)