А тут іще внадився ходити Панас Павлович. Дома він не може працювати, бо Варвара Хведорівна не перестає "виясняти відносини". Перше він міг ходити вечорами працювати до Шури. Але з Шурою тепер у них натягнуті, непевні й, видно, досить болючі відносини. Він докладно мені не розповідає, але з деяких його іронічно-сумних уваг я виводжу, що Шура твердо йде взятим напрямом. Хоча дивує мене, через що вона так довго марудиться з тими своїми прихильниками й чому, нарешті, не вибере якогось.
— — — —
Ще два тижні до переїзду Клавдії. Кватиру вже майже нанято. Ольга що-дня їздить на Поділ і купує там уживані меблі, що мають прикрашати нове помешкання. Куплені речі лишаються в торговців, потім усе в один день перевезеться на місце.
Вразливість і чесність у сеї Африканки зворушливі і дратуючі. Вона не вважає за можливе брати від мене більш за те, що, на її думку, потрібне для Клавдії і для Міки. На її думку!
Власне, ця Муринка займає щодо Клавдії й дитини моє місце, місце голови родини. Я ж почуваю себе якимсь дурним, непотрібним додатком, позбавленим усякого голосу в їхньому життю.
Шапочка, здається, розуміє моє становище й почасти мучиться за мене. Часом вона ніби хоче спитати мене: "На віщо ти ходиш туди? Хиба це необхідно?" І не питає тільки через те, щоб не образити Клавдію й не робити на мене ніякої пресії. Але, коли б і спитала, то я не знав би, що відповісти їй. Через що ходжу? Не через те ж, що вважаю себе зобов'язаним ходити! І не для Клавдії ж!
Нарешті, Шапочка питає:
— Вас зтомлюють ці відвідини?
— Зтомлюють трохи… Не то що зтомлюють, а якось… пригнічують, чи що. Я хочу, щоб це скінчилося швидче.
— Хиба ваші відвідини помагають цьому?
— Мені так здається, принаймні. І потім, я хочу вияснити, нарешті, в яких відносинах ми будемо. Мені дуже не подобається це замовчування ними. Автім, я не знаю нічого. Яке мені діло? Я знаю тільки, що дитині буде погано, от і все. Вони хороші жінки, але вони зроблять із дитини якенебудь дрантя себелюбне й нікчемне.
— Через що?
— Через те, що, крім звірячих почувань, у них нема нічого. Вони дріжать над нею, лижуть її, цілий день вовтузяться, а, в дійсности, вовтузяться для себе, а не для неї. Вона таксамо вовтузилась і трусилась над Костею, а тепер він занехаяний, якийсь парій. З'явиться нова дитина, вона цю закине й буде над новою труситись. І тільки труситись, лизати, обнюхувати, стогнати, ричати, чорт би її взяв! Самиця та й годі! І ще ця Муринка… Нічого їй не зробиться, мовляв, як вона поживе ще з тиждень у цій кватирі!
Мене вже пече роздратовання. Я чую, що щось не так у моїх словах, але від цього я дратуюся ще дужче й кажу знову про це саме, намагаючись переконати самого себе.
— Наприклад, Костя. Вчора приходжу до них: там плач, вереск, ойкання, жах на лицях; дитина захлипується від плачу; Костя сидить у кутку за стільцем і злісно блискотить очима. В чому річ? Виявляється, Костя взяв фотографічну картку свого батька й почав тикати її в лице Міці. Й якось удряпнув його тою рямкою. Ну, розуміється, жах, стогін гніву, обурення. "Геть, поганий хлопче! Присягаюсь тобі й т. д.". А через що, на віщо він тикав ту картку в лице дитині, — ніякісінького інтересу. "Пустощі, шибеник, попсованість паскудного хлопця". От традиційне, найлегче, заспокоююче пояснення. І тільки, коли я настояв, удалось вияснити, що Костя хотів дати Міці поцілувати свого тата. І знову ніякої аналізи, ніякого розуміння й ніякого бажання зрозуміти. Ага, поцілувати, дурощі! І заспокоїлась. А тут же, може, ціла трагедія дитячої душі? Може, підносячи цю картку для цілування, Костя хотів примиритися з існуванням Міки, хотів звязати себе й його в одне ціле; може, тут була довга боротьба з собою, великодушність, бажання щось зрозуміти, рішити? І раптом за це шарпають його, лають, шпурляють у куток, стогнуть, ойкають. Що повинен почувати Костя до Міки? Що?
Шапочка мовчить і зпід-лоба, суворо, загадково дивиться на мене. А я вже не можу втримати себе, мені хочеться говорити, говорити, — так мені немов легче трохи.
— Або ж така річ. Костя дуже занятий тепер питаням про свого тата. Раз-у-раз цілує його фотографію, пристає з розпитуваннями, — силкується, очевидячки, заняти якусь позицію у світі, визначити себе. Що ж на це Клавдія? Лає його батька при Кості, дратується від чеплянь Кості, плаче, жаліється на його тата і клопочеться тільки про те, щоб швидче відсунути те, що турбує її. Тикає йому в руку шоколадку або п'ятака й заспокоюється. Але хиба Костя заспокоїться від шоколади? Йому треба знати, де його тато, через що в усіх є тато, навіть у такого малого, як Міка, а в його немає. Через що мама лає його тата? Як можна лаяти ту істоту, до якої він почуває таку побожність? Усі ці питання мучать його. І через що якийсь там Міка? Чого для Міки все, а він занедбаний? А підросте Міка, й буде та сама історія. Таксамо той буде питати, й, замісць відповіди, будудь образи й йому, й його татові, й усьому найдорожчому для його. А їй байдуже. Як дерево, що випускає з себе листя, й більш нічого не хоче знати про те листя.
Шапочка сидить із тим самим виглядом. Потім, коли я вже мовчу, підводиться, пильно-пильно дивиться на мене, далі зразу закидує руки за голову й каже:
— Ттак-так!
І ввесь той вечір у її очах уперта задума.
— — — —
А другого дня знову сцена з Костею. Він десь добув (у сусідської дівчинки, каже) маленького, мідяного хрестика, ввесь час цілує його, хреститься перед ним і щось шопоче.
Клавдія вражено, широко дивиться на мене і швидкошвидко оповідає про це, перестрибуючи з одної думки на другу.
В колисці лежить Міка й, задравши ніжки, робить ручками поривчасті рухи. Костя усміхається й удає, що він цілував хрестика на жарт.
— Господи! Та я ж не вчила його молитись! — жахається Клавдія, немов виправдовуючись переді мною.
І мимоволі мені жаль їх усіх. А найбільше мені жаль цього крихітного тільця в колисці, яке ще не чує нічого й не розуміє.
Клавдія, нарешті, бере Костю за руку й веде його в кухню мити йому рота й лице — мотузочок, на якім висів хрестик, увесь був у гнидах. Я лишаюся сам з Мікою. Він лежить мовчки й, немов виконуючи якусь роботу, ретельно вимахує ручками. В мене дурновате чуття, що тепер, коли ми наодинці, він уважно подивиться на мене й пізнає. Але Міка водить очима, не помічаючи мене. Рухи безпомічні, — ні волі в них, ні думки, як листя на дереві гойдається від вітру.
І раптом я чую, що ніколи не зможу піти від його, що він мій до самої моєї смерти, що де б із ким би я не жив, він завсіди буде в мене. І Клавдія буде моєю, й Костя, й Ольга, й усе їхнє життя. Хочу я цього, чи не хочу, але ніколи вони вже не можуть бути чужими, байдужими мені.
Від сеї раптової свідомости мені стає моторошно, страшно, як людині, що симулюючи божевілля, почуває, що дійсно божеволіє, й що ніколи його не випустять із лікарні.
Я хутко прощаюся й поспішно виходжу.
Надворі мороз. Зеленими кристальними искрами блищить сніг. Сухо риплять і вищать санки. Ліхтарі світять яскряво, легко.
Мені хочеться руху, швидкої їзди, свисту вітру в вухах. Я беру "ліхача" й велю як-мога швидче їхати в напрямі Лаври. Вуха горять, мороз і вітер, як бритвою, шкрябають щоки, зривом миготять стрічні санки. Але моторошне, гнітюче чуття не проходить. І мені здається, що воно стоїть позаду мене в санках і холодно дихає мені в шию.
— Назад, звощик! На Хрещатик! Швидче! На ввесь дух!
Серед світла, дзвінків трамваїв, чорної, рухливої маси тіл на тротуарах — мені легче.
Зрештою, все це дурниця. З якої речі? Моє сумління чисте. Я робив і роблю все, що можу. Навіть Шапочка не може осудити мене. Найбільш вибачливий мораліст не може вимагати від мене більше. Чого ж мені?
Але, як тільки я починаю думати про це, так зараз же, невідомо через що, я чую знову страх і одчай. І що більше думаю, що більше справедливих арґументів приводжу, то виразніще почуваю, що я брешу, й що я не маю рації. Не лоґікою, не сумлінням не маю рації, а чимсь иншим, що не потребує, очевидно, ні лоґіки, ні сумління, ні моєї волі. І я знаю, що, не вважаючи на всю чистоту й лоґіку й сумління, я ніколи не буду чужий до сеї маленької, нетямущої істоти з хисткими ручками. І коли так, то звідси йде вже инша лоґіка, йде розвиток її в мені самому, неодхильний, неминучий, як неминуче мусить текти вода з високого місця на низьке. І через те ніколи Клавдія не може бути мені чужа; до самої смерти я буду звязаний із нею. От що!
І вона сама це, здається, почуває, почуває якимсь иншим способом, ніж звичайні почуття. Тим то й ця тваринна, принишкла, хитра покірність, це вичікування чогось, це купання при мені Міки, ця відсутність найменшого дивування з моїх безцільних одвідин. От воно, справжнє розуміння! О, вона знає, до чого вона йде!
В мені потрохи, як у воді, що починає кипіти, з'являються бульбашки гніву. Гей, Клавдіє, бережись! Погану гру граєш!
— Звощик! До вокзалу!
Ми женемо вгору Бібіковським Бульваром. Широкий, у витких складках зад ліхача-візника сидить твердо й упевнено. Мені чогось приємно дивитись на його.
"Та що ж таке?"… — раптом з непорозумінням питаю я сам себе. — "Та не хочу я цього! Не приймаю, не скорюсь! От, не скорюсь! От, не скорюсь та й годі!"
— Звощик! Назад! Так, так, назад!
У мене, мабуть, сидить Шапочка. Сидить і чекає. Вона теж угадує. Вона теж розуміє. Ні, сліпим силам я не скорюсь! Тепер це вияснено. Тепер мені нема чого ходити туди. Я вільний, я чистий.
(Продовження на наступній сторінці)