— І от уяви собі: ми випускаємо універсал до всіх народів, парляментів, урядів. "Ми, Комітет визволення людства, наказуємо всім державам роззброїтися в один місяць! Усім парляментам і урядам негайно прийняти закон про розпуск армій. Без винятку! До однієї людини! Всю амуніцію, зброю, військові будинки перевести на культурні й господарські потреби". Термін дається тиждень. Коли не виконає якась країна, чи хоч би всі разом, для демонстрації сили й могутности Комітету визволення людства і як пересторога, в залі засідання парляменту робиться вибух, але без людських жертв. Коли, не зважаючи й на це, не буде внесено закону, ввесь парлямент чи уряд знищується. Жах. Паніка. Закон моментально приймається скрізь. Війні
— смерть. На віки вічні смерть! Бо то ж тільки підлий глум — оці Ліґи Націй, Комісії роззброєння й тому подібне лицемірство й шахрайство. Так що, Лесько, хіба не варто ради цієї мети віддати десятки років свого життя? Га? Хіба не варто всі свої сили краплинами вицідити в цю ідею? Мільйони? Вони мені потрібні для себе? Що, я не міг би піти на фабрику, на завод, щоб ти "не тіпалася з усякою сволотою"? Ательє Щастя? Ти смієшся з цієї ідеї? Але це
— геніяльна ідея, Лесю, запевняю тебе. Ательє Щастя дасть нам мільйони, а мільйони — владу над світом і смерть війни. Ательє Щастя...
Леся позіхає так, що аж крутить головою по подушці.
— Коли б вона хоч повечеряти нам дала сьогодні, і за те спасибі. Треба, Миколо, щось придумати, починає хотітися їсти.
Терниченко зупиняється, тьмяно про себе всміхається, потім відходить, розставляє ноги, нахиляє голову й пильно думає.
— Гм! У кого ж тут підпозичити б?
* * *
У двері хтось обережно стукає. Терниченко швидко підводить голову.
— Ввійдіть!
Двері тихенько розчиняються, і в них з'являється щось знайоме: горбатий ніс, під ним чорними щіточками підстрижені вуса й круглі пташині очі.
— А-а, Наум Абрамович! Оце геніяльно, що ви до нас завітали! Оце, знаєте, цілком до речі! Просимо, просимо!
— Вибачте, що я так, без запрошення...
— Просимо, просимо. Дуже раді. Роздягайтеся.
Леся байдуже повертає розкуйовджену голову й навіть не відкидає з ока пасмо волосся. Але Мик дружньо, любовно похляскує Наума Абрамовича по плечу, посміхається до нього своєю "чарівною" посмішкою й хоче допомогти скинути пальто.
— Ні, ні, — я на хвилинку! Я за вами. Доброго здоров'ячка, дорогоцінна Ольго Іванівно! Що це ви, голубонько, лежите? Чи не хворенькі, крий Боже?
Він дрібненько підбігає до ліжка з капелюхом в одній руці, другою рукою хапає мляво простягнену до нього ручку Лесі й смаковито підносить її до своїх пофарбованих колючих вусиків.
— Холодно у нас, як у псярні. От і лежу.
— Ах, ах, ах! Це ж, дійсно, просто богозневага, пане Миколо: тримати богиню, вибачте, в псярні. Що ж це ви робите?
Пан Микола весело обіймає Фінкеля за плечі.
— Так давайте храм або палац! Зараз туди перевеземо
її.
— А що ви собі думаєте? Можуть бути і храми, і палаци. От я саме в цій справі й прийшов до вас. Маєте часу на годинку? Ольго Іванівно, відпустите мені вашого володаря на годину?
Леся повертається набік і натягає комір шубки аж на лице.
— Будь ласка.
— То швиденько вдягайтеся, Миколо Трохимовичу, на нас тут у кафе чекає один чоловічок. Справа дуже цікава.
Микола охочим, розмашистим жестом схоплює з кілка свій мокрий коверкотик і натягає на себе.
— Сподіваюся, дорогесенька, що ми сьогодні ще побачимося з вами. Тому навіть не турбую вашої ручки прощанням. До побачення! Готові, Миколо Трохимовичу?
— Готовий! Хоч в експедицію на північний полюс. Через годину буду дома, Лесько!
* * *
На сходах Мик не втримується й питає, що за справа й що за чоловічок. Але Наум Абрамович ділових розмов на сходах паршивеньких готельчиків не провадить.
— Про справу будемо балакати в кафе. А чоловік — Прокіп Панасович Крук. Чули, розуміється?
— А, це той, що обікрав український уряд?
Наум Абрамович аж зупиняється й ніжно бере під лікоть Терниченка.
— Тільки ради Бога, голубчику, з ним не зачіпайте цієї теми, — він страшенно чулий на це. Я вас благаю!
Микола сміється, визволяє руку й обіймає Фінкеля за плечі.
— Ех, ви, чулий народ! Будьте спокійні, не зачеплю. Але Прокопові Панасовичу вже з самого початку не
подобається ні сам Терниченко з його білявою, неголеною щетиною на сіруватих щоках, ні широкі губи, ні чудний скляний блиск очей. А надто ця фамільярність, це веселе панібратство в поводженні з ним, Круком, як з людиною, що з нею можна не церемонитися.
Але разом з тим і подобається цей суб'єкт: якось легко й просто з ним, неначе голий сидиш і ні трішки нема ніяковости та збентежености.
Наум Абрамович детективним поглядом оглядає "бістро". Нічого й нікого підозрілого. Червонопикий patron за стійкою, байдужий до всяких таємниць своїх клієнтів, три-чотири суто французькі нааперитивлені постаті попід стіною.
Наум Абрамович замовляє в гарсона каву для себе й Терниченка й обома долонями проводить по ребруватій лисині.
— А тепер, Миколо Трохимовичу, дозвольте розпочати нашу справу.
Микола Трохимович ясно-жовтою посмішкою дає свій дозвіл.
— Насамперед от що, дорогенький мій: просимо вас пам'ятати, що справа ділова, і, так би мовити, ніяких моральних оцінок у ній немає. Ви знаєте Фінкеля: в ділових справах він — вузький кретин, справа є справа й більше нічого. Voila. Отже, безцінний мій, дозвольте поставити вам одне питання.
Для найбільшої делікатности у зформулюванні своєї думки Наум Абрамович рівненько поправляє на столі свій важливий портфель і трошечки думає. Мик спокійно й весело жде.
— Таке питання: чи можете ви принципіяльно погодитися, щоб Ольга Іванівна взяла участь в одній справі такого роду: всякими способами, — я підкреслюю: всякими способами! — видобути в одного чоловіка деякі... деякі документи? Звичайно, коли сама Ольга Іванівна на це згодиться! Але наперед ми б хотіли знати, будете ви принципіяльно проти цього чи ні. Тільки пам'ятайте: справа є справа!
Терниченко опускає очі на свої горбкуваті руки, складені на столі й якийсь момент мовчить. Фінкель же швидко зиркає на Крука, що сонно смокче сиґару й кліпає на Терниченка: розумний хлоп, моментально зрозумів.
Хлоп тихо підводить очі.
— Бачите, Науме Абрамовичу, на таку пропозицію буває різна відповідь, залежно від обставин. Іноді просто підводять руку і...
Терниченко, дійсно, злегка підносить над столом величезну долоню.
— ... і б'ють у пику.
Наум Абрамович вражено витріщається й машинально відсувається до спинки стільця, хоч долоня непорушна.
— Чекайте, Миколо Трохимовичу...
— Але бувають причини й обставини, що примушують сховати руки в кишені й відповісти: нічого не маю проти. Далі?
І Терниченко кладе долоню на стіл. Наум Абрамович з полегшенням посміхається, як людина, що зрозуміла жарт і знову присуває тіло до столу.
— Дуже добре! А далі справа така. Ні деталів, ні прізвищ я вам поки що не даватиму. Як людина розумна й ділова, ви самі розумієте чому. Коли ми дійдемо до порозуміння, тоді, звичайно. Так от, дорогенький, річ ось у чому...
Фінкель знижує голос і нахиляє до Терниченка голову. Терниченко мовчки, уважно слухає, часом зиркаючи на Крука, що все сидить з тим самим виразом сонної байдужосте.
Закінчивши, Фінкель злегка відхиляється від Терниченка.
— Так от, Миколо Трохимовичу, за цю послугу Ольга Іванівна мала б десять тисяч франків і, розуміється, все утримання в пансіоні. Так само як покриття всіх видатків, зв'язаних з цією справою: ну, там убрання якесь, вечеря в якомусь ресторані, театри, авта й тому подібне. Згода?
Терниченко дивно посміхається. Потім раптом дружньо ляскає по плечу Наума Абрамовича й відкидається на спинку стільця.
— Поганий з вас ділок, Науме Абрамовичу.
— А чому так, з ласки вашої?
— А тому, що ви — наївна людина. І без розмаху. Збираєтеся плисти через океан і з економії та скупости хочете зробити це... в ночвах.
Наум Абрамович здивовано, непорозуміло ширить очі:
— А до чого тут скупість і якісь ночви?
— От я ж те саме кажу! Абсолютно ні до чого. Бо ви ж моментально перекинетеся й потонете, золотий мій. Ну, судіть самі. Деталів ви мені не сказали, але, видно, справа йде про якийсь великий скарб, що його сховав цей чекіст. Добре. Справа, очевидно, мільйонова. Чудово. Але, щоб добратися до цих мільйонів, треба видобути в цього чекіста якісь документи. N'est-ce pas? І от ви запрошуєте на цю, головну в усій справі ролю, людину, вимагаєте від неї геройства (бо це ж таки геройство навіть симулювати близькі стосунки з цим чоловіком), вимагаєте творчости, спритности, ініціятиви, напруження всієї енергії. І коли ця людина, нарешті, здобуде ці документи, цей ключ до мільйонів, ви дасте їй за це десять тисяч франків і шовкові панчохи. Це — діловий спосіб провадження справи? Га?
— Чекайте, Миколо Трохимовичу! Умови цілком справедливі...
(Продовження на наступній сторінці)