«Поклади золота» Володимир Винниченко

Читати онлайн роман Володимира Винниченка «Поклади золота»

A- A+ A A1 A2 A3

— Прокопе Панасовичу, я три роки вже слідкую за кожним кроком Гунявого. Фінкель — дурень: коли він утелющить собі щось у голову, то останні штани продасть для цієї справи. Вона мені вже коштує п'ять тисяч долярів! Прошу вас. В мене по всіх містах Европи, де жив цей тип, своя агентура. Ви думаєте, хтось дурно, ради моєї прекрасної лисини, буде їздити за цим суб'єктом? Йому, мерзотникові, добре: має собі награбовані гроші та брилянти. А я де візьму брилянтів? А проте ж таки ганяюся! Ганяюся та таки піймаю. Коли Крук не схоче разом зо мною ганятися, буду шукати інших охочих. На цю дичину мисливці знайдуться. Ого! Вона мільярдами пахне.

— Значить, ви певні, що ці папери в Гунявого?

— Як у тому, що моя голова — лиса.

— їх бачив хто-небудь із ваших агентів? Фінкель знизує плечима.

— Скажіть, Прокопе Панасовичу: щоб бути певним, що на такій або на такій плянеті є золото, чи радій, чи йод, треба неодмінно полетіти на ту плянету й бачити? Людський розум має змогу, не бачачи очима, знати напевне. Спектральна аналіза для плянет, а психологічна аналіза для людей. Ні мої агенти, ні я сам не бачили тих паперів, кажу відверто. Але я вам з точністю до однієї тисячної долі скажу, де вони в Гунявого раз-у-раз сховані, як він труситься за них. Для мене цього поки що досить. Коли ж ми з ним знайдемо його товариша, — а я теж його шукаю!

— тоді моя аналіза підтвердиться з такою самою науковою абсолютною точністю, як і спектральна. Так от, Прокопе Панасовичу, ви тепер знаєте всю суть цієї справи. Як людина державного й широкого фінансового розуму... (Прокіп Панасович непомітно, але гостро скліпує на Фінкеля очима, але на горбоносому обличчі ні тіні натяку на "фінансові операції" колишнього члена місії українського уряду) — ... як людина творчої інтуїції, широчіні та сміливости, ви відразу зрозуміли вже величезну, Грандіозну вагу цієї справи. Уявіть ви тільки собі, що ми довідаємося про місце покладів золота. Га? Що, голівка крутиться?

— Так, розуміється, коли...

— Що: Франція, Англія, вся Европа та й сама Америка не схочуть мати чести бути нашими компаньйонами? Ні? Хе! Так що таке ваш банк і тисячі таких, як він, поруч з цією справою? Га?

Крук раптом чує те саме почуття тоскного голоду й тягнення в грудях, як тоді, коли вперше з'явилася можливість стати власником урядових грошей. І вже він несвідомо знає, що цієї справи, не зважаючи на всю її фантастичність і непевність, ні за що не покине. Ні за що!

Через те він якомога байдужіше, потягнувшися, зідхає:

— Так, може, Европа й сама Америка схотіли б мати таку честь, коли б...

Крук зупиняється й посміхається. А Наум Абрамович аж голову відвертає трохи набік од здивування й бажання краще чути, що це за "коли б".

— Коли б вона не була така... романтична.

Фінкель робить свої круглі очі ще круглішими. Романтична? Ця справа романтична? Та випити ту склянку кави

— романтичніша справа, ніж ця. І за кого ж Прокіп Панасович має його, Фінкеля? За бляґера? За остаточного ідіота?

Наум Абрамович з рішучою й холодною гідністю збирає всі документи й складає їх у портфель. А в грудях уже ниє знайома порожнеча, як бувало колись після програного в суді процесу. Знову, значить, зірвалося, знову шукати когось охочого дати сто тисяч, знову доводити. А, щоб тим охочим було так легко дихати, як йому їх шукати!

— Ну, що ж, Прокопе Панасовичу, колись пожалкуєте. Крук посміхається, але від схованих у портфель документів голод стає ще тужливіший.

— Чого ж ви ображаєтеся, Науме Абрамовичу? Я ж не Европа й не Америка. Для Европи й Америки ця справа, може, і не підходить. А я ж вам не сказав того самого про себе. Елементи непевности, розуміється, є, але ризик у справах — ніби чарка аперитиву перед обідом. Що ж, давайте разом ловити чекіста.

Приємна теплота раптом сповнює всю істоту Фінкеля, неначе з холоду зразу сів у гарячу ванну. Ффу!

— Оце слова справжнього ділка! От тепер я впізнаю Крука! Ґарсон! Пс! Гарсон! Треба випити могорич!

— Чекайте, Науме Абрамовичу. Давайте, спочатку докінчимо про справу.

— А, будь ласка, з охотою! Маєте рацію! Давайте!

— Насамперед про умови. Яка ваша участь, яка моя, яка інших...

Тут Наум Абрамович знову поважніє, а Крук стає не то сонний, не то байдужий. Знову боротьба набирає інтенсивности. Наум Абрамович перед розмовою мав на увазі уділити Крукові лише десять відсотків від своєї частини за ці його нещасні сто тисяч. Але після тієї ниючої порожнечі, після насолоди гарячого купелю в нього не стає духу на десять відсотків. Але й двадцять ображають Крука. Як, Фінкель матиме вісімдесят, а він лише двадцять? Та хто ж фінансуватиме справу? Де ж то чувано, щоб капітал у якійсь справі мав такий мізерний відсоток?

— Алеж, Прокопе Панасовичу, я сам тут капіталіст, я сам уже вклав у цю справу більше ста тисяч франків. Я три роки проваджу справу. Та й ініціятива моя. Ну, щоб довго не зупинятися на цьому пункті, — двадцять п'ять. Нехай буде не по-моєму й не по-вашому. Кінець!

Крук довго й мовчки думає, помішуючи ложечкою в склянці.

— А навіщо саме сто тисяч?

— На видатки, Прокопе Панасовичу. Наприклад, я вже цілий тиждень тримаю в одному пансіоні дві кімнати. В них ніхто не живе, а я мушу платити.

— Для чого?

— А для того, що Гунявий мав приїхати до Парижу вже тиждень тому, та затримався в Берліні. Мої агенти дали йому цю адресу пансіону. Розумієте? Треба, щоб, коли він приїде, була вільна кімната в пансіоні. І не одна, а дві. Одна для нього, а друга — для нашої людини. Та ще щоб поруч були обидві кімнати. Ви думаєте, легко це тепер у Парижі знайти? Тепер же далі. Треба знайти таку людину, щоб могла зайнятися Гунявим. Знайти можна, але хіба ця людина дурно нам робитиме це? Крім того, треба якусь жінку. І гарну. А їй треба то гарні панчохи, то сукні, то те, то се. Це — дешево? А я, що ж ви думаєте, можу годуватися самими паризькими туманами? Мені й моїй родині не треба їсти? От ви й рахуйте.

Крук усе дивиться в склянку. Так, розуміється, все зводиться до того, що Фінкель матиме собі платню й годуватиметься не туманами Парижу, а грошима Крука.

— Та що про такі дрібниці балакати! Тут серйозніші обставини, Прокопе Панасовичу. За Гунявим уже інші ганяються! От що!

Крук швидко й тривожно підводить жорстко-кучеряву голову.

— Так, так! З одного боку примазався до нього якийсь собі Свистун. Знаєте ви такого?

— Це прізвище його?

— Прізвище. Імпозантне, правда? І таки справжній свистун: маленький собі, прищуватий паршивчик. Колись за часів революції був якимсь комісарчиком на залізниці при міліції. Тепер робить велику політику за кордоном.

— А яке він має відношення до Гунявого? Знає він про золото?

Фінкель розчепірює віялом пальці на обох руках, як курка хвоста.

— Невідомо! Може, знає. А, може, і не знає. Але відомо, що стосунки з Гунявим у нього дивні. Гунявий чи боїться його, чи поважає, чи якось дуже залежить од того Свистуна, чорт їх розбере. В кожному разі він у Свистуна мало не за льокая, в якійсь надзвичайній покорі. У Свистуна своїх грошей, розуміється, чортма й живе він на кошт Гунявого. Але враження таке, що за все платить Свистун. А мені клопіт. Я зайняв ці дві кімнати в пансіоні, але боюся, що, коли не знайдеться кімнати Свистунові, то вони переїдуть в інший пансіон. Ганяйся тоді за ними! Та й це ще зрештою не така біда. А от гірше те, що більшовики теж ганяються за Гунявим. Так, так! Вони, очевидно, теж тільки й ждуть, щоб він знайшов свого компаньйона. Тоді вони обох їх заарештують або просто схоплять і відвезуть у Росію. А ви сумніваєтеся, чи дійсно певна справа. Не бійтеся, більшовики по-дурному не ганятимуться.

— А дійсно ж ганяються? Фінкель зідхає.

— Прокопе Панасовичу! Фінкель, може, найостанніший ідіот в астрономії, але в своїй справі йому не треба телескопів. Ну, а що ви скажете, наприклад, на те, що в тому пансіоні, де я тримаю дві кімнати, вже живе відома чекістка Соня? Спеціяльно прислана з Берліну? Га?

— Чекістка? Жінка?

— А що ви собі думаєте? Це — непогана ідея. Я вам ручуся, що через тиждень вона буде коханкою Гунявого. Ну, а ви самі, як відомий, хе! непротивник жінок, добре розумієте, що може гарненька жінка. Ой, ой!

Посмішка Фінкеля стає і тепла, і скорботна.

— А вона гарна, ця Соня?

— Хе! Ллойд-Джордж усі свої таємниці виклав би перед нею, не те що якийсь собі там Гунявий! Живе вона під прізвищем Наталі Кузнецової. Можете перевірити.

— Гм! Це — погані обставини.

— А ви думаєте, що мені хочеться від них танцювати? Я тепер ламаю собі голову, де знайти таку жінку, щоб паралізувала цю Соньку, щоб відпихнула її від Гунявого. Звичайно, де й шукати, як не в Парижі. Слава Богу! Коли б у мене хоч стільки тисяч було, як їх тут є. Але в даному разі справа трохи складніша. Є в мене на думці одна жіночка. Та боюся, що не вийде з нею діло.

— Дівчина?

— Ні, не дівчина. А хто саме — невідомо. Була колись замужем за офіцером, та його вбили на війні щось через місяць після шлюбу. Виходить, немов би вдова. Але років вісім уже живе з одним типом. Чи чоловік він їй, чи коханець, чи родич, чи що таке, розібрати трудно. Немов би чоловік, але ж у нього на очах вона має романи з іншими.

— Ну, так з цього боку, значить, ніяких перешкод не буде. А гарна?

Фінкель на це запитання гордо й самовдоволено посміхається.

(Продовження на наступній сторінці)