— Що ви хочете? C'est la vie!, як то кажуть французи.
* * *
Проте, Мик таки трошки, видно, сумнівається: занадто вже бурхливо, весело й переможно вривається в кімнату, занадто демонструє дві тисячі, занадто недбалим тоном розповідає "досить цікаву справу з чекістом".
Одначе Лесю дві тисячі не витрушують із її млявости й байдужосте. Ну, що ж, добре. Але як розкладала пасьянс на ліжку, так і розкладає далі. Навіть іти на вечерю чомусь не хапається. А всю справу слухає якось похмуро, немов би навіть неуважно, з суворою пильністю слідкуючи за картами.
— Та ти слухай, Лесько, справа в суті грандіозна! Господи, скільки цих грандіозних і геніяльних справ
уже було в тій самій кімнаті!
— Та ні, залиши карти. Тут і твоя участь потрібна.
Леся пильно і коротко змахує віями на Мика і, здається, що два метелики разом розкрили крильця, показавши сині спинки.
— Так, і твоя участь. І майже головна в усій справі. Залиши на хвилинку карти.
Леся лягає на спину й прижмурює очі, — метелики знову склали крильця: вона вже знає, яка саме має бути її участь. І коли Мик, розставивши ноги, стоїть над нею перед ліжком і розповідає про її ролю, вона лежить, не рухаючися. А коли кінчає, вона потягається й позіхає:
— Так. Значить, до моєї колекції ще й чекіст. Сифіліс у нього є?
Мик з обуренням кривиться:
— Ну, от: "чекіст", "сифіліс"! Та яка по суті різниця між мною й тими всіма "порядними" мужчинами, що ти мала? Всі ми вбивці, грабіжники й злодії, як і він. Плюнь ти на ці дитячі переділи, їй-Богу!
— Та будь ласка! Я нічого не маю проти. Коли ж мені йти в той пансіон?
Мик сідає на ліжко.
— Чекай, Лесю. На цей раз справу треба повести тонко. Треба ясно накреслити твою ролю. Ти, насамперед — удова. Чоловіка вбили на війні. Дочка професора історії. Вихована у Швайцарії. Навіть не була в Росії під час війни та революції. Розумієш? Така, знаєш, глибоко моральна, "чиста", "невинна" й усяке інше. Ти вивчаєш мистецтво, слухаєш лекції в Академії, в університеті. В тебе в кімнаті повно книжок з мистецтва, ґравюр, картин. Піяніно, розуміється. Одягаєшся ти з витонченим смаком. У поводженні така, знаєш, гідність, навіть важність. Ти це можеш, ці елементи є в твоїй вдачі, треба тільки їх висунути наперед. Ну, от. Це все повинно заімпонувати цьому типові. Ці примітивні люди, так звані злочинці, почувають страшенну пошану до так званої чистоти та моральности. І роман заводити з ним треба обережно, помалу й якомога натуральніше. Спочатку навіть не помічати його, тільки чимсь звернути його увагу на себе. Ну, та досить і краси твоєї. А ще як одягнешся відповідно... Треба тобі завтра нове манто купити, капелюх, черевики...
Леся похмуро посміхається.
— Ну, знаєш, роля досить... далека від мене. Провалю, братіку, в перший же день.
Мик сердито знизує плечима.
— Ну, от: тепер "провалю", "не можу", "далека роля"!
— Ну, розуміється! Звідки я тобі візьму твоєї важности, гідности, чистоти? Я вже й забула, які вони бувають. Маєш собі!
— Лесю, покинь дурниці говорити. Всі люди в житті грають ролі. Ніхто не родиться міністром з важністю. І важність, і гідність, і чистота є в тих, хто найкраще грає ці ролі, хто вірить у свою важність. Ти подивися на якогось портьє при міністерстві або при банку. Важність така, що без пильної аналізи просто не розумієш, чого ради якийсь портьє такий важний. Тому, що він сам вірить у свою важність. Я тобі наведу, скільки хочеш прикладів з життя наших новоспечених українських міністрів. До революції був собі якимсь мировим суддею в провінції, грав у стукалку, випивав, брав хабарці. Міщанин міщанином, аж смерділо з нього. Зробився міністром, і ти подивись, яка важність, яка пиха! І щира, справжня! Бо сам повірив, що він, дійсно, щось важне. Грає ролю міністра бездоганно. Та на сцені без віри, без перевтілення себе в ту істоту, ролю якої граєш, не може бути художньої гри. А тобі зовсім уже й не треба так перевтілюватися. Ну, ти не професора дочка, але все ж таки вчилася в гімназії. Ти — не зовсім удова, але ж таки вдова. І так далі. Але ти подумай, який гонорар ти матимеш за цю гру! Ні одна кінематографічна діва не мала й не матиме. Мільярди!
Леся рвучко скидає з себе шубку й сідає на ліжку, чепурячи волосся.
— А, чорт з ними, з мільярдами. Не будь це — чекіст! Мик аж руки здіймає догори.
— О, Боже мій! "Чекіст, чекіст!". Та яке тобі діло до нього? Діло в тобі, а не в ньому!
— Але ж він мій партнер у грі? Ні?
— Ну, то що?
— Мушу ж я... Ну, я не знаю, але... Та хоч інтелігентний він? Молодий?
— Молодий. А щодо інтеліґентности, то... чорт його знає. Комісаром був. Та тим краще, як не інтелігентний, легше взяти, заімпонувати. Ну, та це видно буде. Потім усе обговоримо, як приїде. Швиденько вставай, одягайся, на нас чекають Крук і Фінкель. Поїдемо вечерять. З Круком трошки пококетуй, — ласий до жінок і грає ролю важного банкіра. От тобі буде живий приклад: кримінальник, злодій, а важність людини, яка щиро вірить у свою "чистоту" та в те, що всі його шанують. Злізай швиденько! Давай руку! Гоп!
Леся гнучко стрибає з ліжка, і волосся матово-шовковою купою сповзає їй до колін.
* * *
Наум Абрамович цілком заспокоєний і задоволений: Ольга Іванівна грає свою ролю так, що аж його самого проймає пошаною до неї. Балакаючи з хазяйкою пансіону, вона з такою інтелігентністю, — просто аристократичністю! — киває головою, так злегка й непомітно-підозріло оглядає не дуже свіжу обстанову пансіонського сальону, на лиці така внутрішня, ясна й певна в собі стриманість, що хоч апльодуй тут таки, — така мистецька тонка гра!
І вбрана сьогодні під тон: шовкове чорне манто з білим ніжним хутром, що з нього стримить чудесна голівка з фіолетовими квітками очей. Капелюшок не той, що вчора, простіший, але імпозантніший. І подумати, що ще ж учора ввечері ця така аристократична особа конче хотіла вимазати йому, Наумові Абрамовичу, лисину майонезом і повтикати її зеленню від біфстексів, — "садок розвести". І за це обіцяла йому дати себе поцілувати, куди він захоче. А знизу її лиця були дві гарячі п'яні плямки та уста — дитячі, спухлі, невинні, що вимовляли такі слова, від яких аж корчило, як від тертя пальцем по склу: "ох, набебехкалася!", "як зацідю в пику", "сто бісів його мамі" й ще гірші.
Правда, і сам Наум Абрамович не той сьогодні, що вчора. Не зовсім навіть той, що раз-у-раз: на ньому нове пальто, новий капелюх, черевики й рукавички. Портфель під пахвою той самий, але тримає його Наум Абрамович теж трохи інакше: злегка випнувши наперед живіт і випроставши плечі з суворою гідністю.
Отже, пані Антонюк, дочці професора історії, загалом пансіон подобається і кімната її більш-менш задовольняє. Що на підлозі не килим, а синювате сукно, що портьєри цегляно-червоного кольору, що покривало на ліжку не зовсім чисте, це, звичайно, варте тонкої гримаски. Але добре, що вікна — на вулицю і невисоко, — на першому поверсі.
Коли ґарсон у сірому хвартусі вносить валізки пані Антонюк і хазяйка разом з ним виходить, Леся швидко скидає своє манто з білим хутром, шпурляє його на ліжко й кидається в фотель.
— Ху! Хай йому біс! Без звички аж отетеріла вся. Дайте цигарку, Фінкеле!
Наум Абрамович мимоволі озирається на двері до коридору, — як почує хто таку мову професорської дочки, то, дійсно, отетеріє (Правда, хто зрозуміє по-українському?). Є ще одні двері до сусідньої кімнати, але там тепер нікого нема, — то його власна друга кімната, що чекає на Гунявого. Але коли Леся буде й надалі так поводитися в себе, як оце тепер, то Гунявому крізь двері все буде чути.
Наум Абрамович подає цигарку й таємничо хитає головою на ті двері.
— А то його буде кімната. Треба вам це мати на увазі. Туди майже все чути, як голосно тут балакати.
— Правда? Ой, це, здається, ґонґ гупає? Значить, на обід уже? Треба підправити ґрим.
Леся швиденько підходить до дзеркала й критично оглядає себе з голови до ніг. Сукня сидить бездоганно. Зачіска важкою, немодною, скульптурною масою налягає на потилицю. Леся злегка прижмурює очі й підносить голову догори. Так добре: підкреслюється поважність. А в той же час постать робиться стрункіша й дві опуклості грудей виразніші. Підфарбувати уста, чи не треба? Не треба на сьогодні.
Ґонґ гуняво й лунко бухкає востаннє й стихає. А Наум Абрамович сидить у фотелі й з заздрістю дивиться на Лесю: і оце чудесне тіло, цю зворушливу голівку цілуватиме, милуватиме якийсь злодій, грабіжник і мерзотник. Отака справедливість життя. Його треба схопити й запроторити на каторгу, а замість того йому готується кімната з сукном на всю підлогу, з гарячою й холодною водою, для нього підбирається красуня-жінка з фіолетовими очима, з устами дівчинки й тілом Венери.
— Ну, Науме Абрамовичу, що ж ви сидите? Скидайте ваше шикарне пальто та ходімте. Нам буде окремий столик? А чекістка де сидить? Далеко від нас?
Наум Абрамович зідхає й помалу роздягається.
— Зараз усе побачите. Ех, ех!
— Чого зідхаєте? У нас кажуть: "Не зідхай! Як нема, то й так нехай!".
— Та нехай, що ж зробиш? Ну, ходімте.
(Продовження на наступній сторінці)