— Та не в справедливості річ, голубчику! Плював я на справедливість і мораль. Річ у розумі й доцільності. Коли та людина хоч трошки розумна (а дурна на цю ролю ніяк не пасує), то вона ж моментально перекине вас з вашими ночвами й сама візьме всю справу в свої руки. Та от, наприклад, любий мій, я вже можу викинути вас обох із ваших ночов і сам здобувати той скарб. Даних я вже маю від вас досить. Серйозно!
І від того, що цей бандит так ясно, легко й упевнено посміхається, Наумові Абрамовичу стає моторошно. Через те він весело й насмішкувато сміється.
— Так таки я вже в ваших руках?
— Цілком. І будете в кожної розумної людини, коли будете так підходити. Ну, та я ж розумію, що це тільки традиційний спосіб торгування, а ви й самі знаєте, що так не можна. Не діти ж ви, справді. Так от, Науме Абрамовичу, щоб довго не марудитися з цим, моя пропозиція така: видатки собі видатками, десять тисяч десятьма тисячами, а, крім того, рівна товариська участь у всій справі. Все, що ми відімкнемо тим ключем, ділиться на три рівні частини. Ви, очевидно, ініціятор. Пан Крук фінансує. Ольга Іванівна виконує головну працю. Але, щоб не було ніякої нерівности, заздрости, нарікання, всі мають рівну долю. Справедливо?
Крук раптом виймає сиґару з рота й коротко й виразно кидає:
— Цілком.
Наум Абрамович увесь час намагається щось сказати
Терниченкові, але після несподіваної репліки Крука розгублено знизує плечима.
Терниченко ж живо повертається до Крука:
— Правда ж? Тоді, розуміється, можна чекати і щирости, і відданости справі, і ініціятиви, і чесного товариського поводження.
— Цілком правильно. Я те саме казав Наумові Абрамовичу. І я знав, що ви так поставите питання.
— Значить, ви ділова людина. А Наум Абрамович...
— Ай, добре вже, добре! "А Наум Абрамович"! А Наум Абрамович що сказав Прокопові Панасовичу? "Коли Терниченко щось матиме проти цього, то він сам скаже свої умови. Чого ми за нього будемо говорити?". Ну, так Терниченко сказав нам свої умови. Що тут такого? Що ми, якісь наукові теорії встановлюємо? Нехай так. Але чи згодиться Ольга Іванівна? Це теж важливий пункт.
— Я думаю, що згодиться. Це я беру на себе.
— Так завтра треба вже бути в пансіоні, бо післязавтра приїжджає чекіст.
— Коли треба, то й буде. Але наперед треба якось оформити наш договір. Звичайно, не зараз, але цими днями. Ну, а тепер деталі, будь ласка! І будемо виробляти плян кампанії.
І так, наче його дружина, його близька людина має взяти участь-у науковій експедиції до Африки, Терниченко діловито, заклопотано розпитує, міркує, робить розумні пропозиції. Що не скарб, а поклади золота, це викликає в нього приємне здивування. Але конкуренція Соньки занепокоює. Одначе, він міркує так: коли Гунявий за кілька років не видав ніде своєї таємниці, значить, він не дурень. Навпаки, всі дані дають підставу думати, що це — людина інтелектуально досить сильна. І тонкий, здається, психолог. Маленький деталь: він не поголив ні борідки, ні вусів. Вульгарний злочинець відразу б це зробив. Далі: стосунки з цим Свистуном, очевидно, не так собі. Свистун про золото напевне нічого не знає. Коли б знав, уже давно б використав. Якась залежність? Навряд. Швидше всього Свистун для Гунявого служить ширмою. Ну, хто повірить, що цей жорстокий і сильний чоловік у такій покорі в якогось шмаркатого авантюристика? Кожний повинен думати: ні, це не Гунявий, це не може бути Гунявий. А звідси висновок: коли Сонька поведе атаку швидко й примітивно, нема чого боятися. Хай стає його коханкою, він такій коханці таємниці своєї не видасть. А тим часом, поки вона буде себе таким чином вичерпувати, Ольга Іванівна буде провадити охоплення противника з усіх боків, а надто зсередини. Це — робота повільна, вимагає тонкої гри й обдуманої стратегії. Він, Терниченко, бере на себе вироблення цієї стратегії.
Звичайно, не з усім можна погодитися. Але і Крук, і Фінкель, слухаючи серйозний, захоплений голос, не почувають ніякого здивування і ні трішки ніяковости, наче це цілком нормальна річ, що чоловік бере на себе завдання виробити психологічну стратегію для своєї жінки, яка має стати коханкою вбивці й злодія. І коли він просто й легко вимагає грошей на перші видатки, Крук так само просто й легко виймає дві тисячі й подає їх Терниченкові. І запитання Фінкеля, чи погодиться Ольга Іванівна, більше не виникає, — так усе просто, ясно, невинно. І навіть сама справа здається яснішою, простішою, хоч і трудною.
Терниченко недбало, як хустку, засовує дві тисячі в кишеню штанів і ніжно ляскає по плечу Крука.
— А я про вас трохи іншої думки був. Тепер бачу, що для пізнання кого-небудь треба подивитися на нього зблизька.
Крук не може стримати задоволеного усміху. Цей безцеремонний авантюрист виразно йому подобається. Можна подумати, що в його руках усе золото Америки, така певність і вибачливість у поводженні.
— А якої ж ви думки були про мене?
І Крукові зовсім нестрашно, що Терниченко скаже якусь дурницю про урядові гроші, крадіж і тому подібні дрібниці.
— Я чогось думав, що ви без розмаху. Люди, що часом роблять широкі жести, часто бувають без широти. Тому, знаєте, мені хочеться запропонувати вам одну річ. Золото золотом, а тим часом воно є не тільки на Україні в покладах, але й у Парижі в папірцях. Правда? Так от, чи не хочете ви вступити акціонером у справу організації фабрики для експлуатації великої сили — людської дурости?
І Крук, і Фінкель непорозуміло й з чеканням дивляться в ясні, не то серйозні, не то з усміхом очі.
— Не розумієте? Скажу конкретніше. Як вам відомо, в усьому світі, а надто у великих містах усіх частин плянети є багато різних шарлатанств, що експлуатують енергію людської дурости: ворожки, магнетизери, рулетки, фармацевти, різні інститути краси, здоров'я, відмолодження і так далі. Всі вони за допомогою дурости використовують одну величезну людську силу, а саме: згагу щастя. Це — колосальна сила! Неймовірна. Ви ж подумайте: кожна людина, кожна, без винятку жагуче бажає собі щастя. Це — універсальний закон. Тільки втілення його індивідуальне. Один бачить своє щастя в багатстві, другий — у славі, третій — у геніяльності, четвертий — у владі, п'ятий — у красі, шостий — у коханні, і так далі, і так далі. Дурість людська, власне, є той пояс, що єднає це страшенне джерело людської енергії з тими шарлатанами. І через те така надзвичайна легковірність до всіх чудес та обіцянок. Тільки експлуатація цієї сили робиться кустарно, примітивно, неорганізовано, без системи, без широкого пляну. Це — все дрібненькі крамнички. А моя ідея така: поставити цю справу науково, капіталістично, в європейському, а то й світовому маштабі. Треба організувати великий універсальний магазин, де кожний може знайти все, що він собі бажає. Назвати, скажімо, його "Ательє щастя". З усіма можливими відділами. Слави хочеш? Будь ласка, — відділ такий то. Там усе науково, суворо, точно. Виміряють, вичислять і скажуть, в чому, коли й як може бути слава. Психометрія, гіпноз, психічна аналіза, всі наукові наймодерніші методи. Розвестися з жінкою хочеш? Будь ласка, відділ юридичний. Влади? Корони, депутатського фотеля, міністерського портфеля? Будь ласка, відділ такий то. Долю свою, не тільки до смерти, але й у всіх перевтіленнях на кілька сот і тисяч років уперед? Будь ласка, відділ окультний, телепатія, теософія, спіритизм. Ви розумієте мою ідею?
Крук посміхається, а Наум Абрамович клацає пальцями.
— Це таки не ідіотська ідея! Терниченко переконано й суворо поправляє:
— Геніяльна ідея. Але вона вимагає серйозного фінансування. Потрібне, насамперед, велике, гарне помешкання. Добре було б якийсь палац мати. Обставити з відповідною імпозантністю, щоб клієнт, як увійшов, так одразу й був би вже загіпнотизований, щоб одразу мав довір'я. А коли він віритиме, то й дійсно матиме все, що хотітиме. Так що й шарлатанства, властиво, не буде. Ну, персонал, розуміється, повинен бути першої якости: професори, адвокати, літератори, лікарі, гімнасти, актори, фінансисти, політики, одне слово — всі ті кустарі, що працюють тепер кожний окремо.
Наум Абрамович сміється й гумористично жмурить очі.
— Гарненькі професори будуть у вас!
— Першорядні! Гарантую! Дайте мені на початок тільки двісті тисяч, і за пару місяців до нас будуть проситися всі світила. За честь уважатимуть бути співробітниками "Ательє щастя". Запевняю вас! Ідея кажу вам, геніяльна. Я вже був знайшов одного американця, що відчув її як слід. Так прогорів чортів син на другій, цілком ідіотській справі. Мав би Клондайк у Парижі через півроку. Так от, пане Крук, як ви на це? Га? Ви — людина з розмахом.
Крук задумливо прикладає пучки до пучок, кругло розчепіривши над столом пальці. Потім підводить голову й зідхає.
— Знаєте що: давайте спочатку здобудемо українське золото. А тоді на нього можна буде й паризький Клондайк починати.
Мик коротко знизує плечима.
— Bon! Не хочете бути моїм першим клієнтом? Тим гірше для вас. Ну, що ж, давайте здобувати українське золото. Так, значить, умови мої приймаються? Добре. Так я йду зараз до Ольги Іванівни. Ви почекайте тут з півгодини. Ми разом поїдемо кудись повечеряти.
Мик швиденько зриває з кілка своє пальтечко і, не одягаючи його, а тільки перевісивши через руку, виходить із каварні.
Крук посміхається.
— Цікавий тип. Та й Ольга Іванівна його теж, видно, особочка: він ні на хвилину не сумнівається, що вона погодиться. Бачите: за гроші й чекіст не страшний.
Наум Абрамович робить невиразний жест суму.
(Продовження на наступній сторінці)