«Поклади золота» Володимир Винниченко

Читати онлайн роман Володимира Винниченка «Поклади золота»

A- A+ A A1 A2 A3

— Прокопе Панасовичу! Про Фінкеля можна безкарно сказати, що він на хемії розуміється стільки, скільки блоха на філософії Канта. Але закинути йому, що він не вміє відрізнити гарної жінки від поганої, це все одно, що закинути Богові, що він не вміє розрізнити грішника від святого. Там одні очі чого варті! Бачили ви коли-небудь фіолетові очі?

— Сині, хочете сказати?

— "Сині,-сині!" Фіолетові, я вам кажу! Дві великі фіялки. От які очі! А волосся? Нестрижена. І то яке волосся? Нижче колін. Як розпустить, так чисто тобі русалка. А колір лиця? Ай, Боже, серце мліє! Ніжний, рівний, благородно-білий. І чорт її знає, як вона його зберегла в цих блуканнях по еміграції, в дебошах та романах.

— А на романи легка?

Фінкель лукаво прижмурює одне око на особливу жвавість та цікавість в очах Крука.

— Що? Вже готові стати на місце Гунявого? Ні, хоч і легка, але ви вже поки що задовольніться своїм гаремом. Цю ми пустимо в справу. Але от єдиний в неї дефект: вульгарна. Не фізично, звичайно. В тому якраз і трагедія, що страшенний контраст психіки з фізикою. Фізично така тендітна, поважна, благородна. Уста такі дитячі, невинні, що ставай на коліна перед нею й молися, як до Мадонни. А як заговорить та ще як вип'є, каюк, усе враження пропало. При кому хочете, може вилаятися трохи не матюком. І в розмові все такі простацькі, вульгарні слова! Поезії нема, знаєте! Поезії! Нема, знаєте, тієї жіночої загадковосте, гри, тонкости. Аж сумно, я вам кажу. А недурна жінка. Зовсім недурна. Така, часом, дотепна, гостра на язик, така фарбиста.

— Ну, добре. А чого ж, власне, з нею може не вийти?

— Чого? А того, що не витримає конкуренції з Сонькою. Е, Сонька — не проста собі! Якийсь навіть університет скінчила. Крім того, комуністка, ідейна, переконана. З психологією. Може так підійти до Гунявого, що цілком закрутить. Тут треба якраз тонкости, гри. Треба вдарити по уяві цього чекіста. Не досить першого ж вечора піти з ним у ліжко. Діло не в цьому. Треба вглиб його взяти. А чи наша Лесенька зможе із своєю вдачею? От хіба що вона трохи актриса, в кіні навіть хоче грати. Та одна річ — кіно, а друга — життя. Та й чи схоче вона сама взятися за цю справу?

— А чому б не схотіла?

Фінкель з докором схиляє голову на плече.

— Ну, як же чого? їй же треба сказати, хто він? Та навіть проститутка не схоче мати роман з чекістом. А тут жінка інтелігентна, та ще, може, чекісти когось із близьких їй розстріляли.

Крук байдуже сонно сьорбає каву.

— Значить, треба тільки краще заплатити.

— Ну, ні, Прокопе Панасовичу, в таких справах часом і найкраща заплата не допомагає.

Крук неохоче, зневажливо кривить товсті губи.

— Не знаю. Не бачив таких випадків. Усе залежить тільки від суми грошей. Всякого можна купити. Всякого, без винятку. Найсвятіший, найморальніший буде цілуватися й обійматися з якими хочете вбивцями, грабіжниками й злочинцями. Ще й шанувати буде. Запевняю вас. Пусте питання. І ваша Леся згодиться, і чоловік її, чи коханець, чи брат, чи хто б він не був. І мені здається, що насамперед треба з ним балакати. Коли має приїхати Гунявий?

Наум Абрамович хоче відповісти Крукові на його досить неделікатну щодо самого Фінкеля сентенцію. По собі судити всіх — занадто сміливо. Але що сперечатися з якимсь Круком? Йому треба вірити, що всі такі як він, що він не гірший за всіх і що його навіть шанують.

— Та маю телеграму, що післязавтра вранці Гунявий буде в Парижі.

— Так от що, Науме Абрамовичу: я беру участь у цій справі. Зобов'язуюся асигнувати до ста тисяч. Про всі деталі поговоримо потім. А тепер пропоную зараз же поїхати до цієї Лесі й вияснити. Коли з нею не вийде, треба швидше шукати іншої. В мене теж є на думці одна. Платімо й гайда!

"Платімо" сказано так собі, для годиться. Крук знає, що платитиме він. Це вже загальноприйнятий з ним тон усіх його знайомих: за всіх і скрізь платить Крук. Накрав грошей, хай платить.

Наум Абрамович натягає своє пошарпане пальтечко, бере портфель під пахву й чекає, поки Крук розплатиться за себе й за нього.

Хмуро заплативши, Крук без допомоги Фінкеля одягає своє англійське пальто й про щось думає.

— А як зветься цей коханець чи чоловік Лесі?

— Микола Олексійович Терниченко. Колишній офіцер російської армії, потім старшина української.

— Бідує, звичайно?

— Розуміється.

— Тим краще. До речі, Науме Абрамовичу. Ви кажете, що ваші матеріяльні обставини трохи... кепські?

Фінкель уже передчуває щось і на лиці його проступає тепла ласкавість.

— Та таки добре паршиві, Прокопе Панасовичу.

Крук занадто уважно застібає ґудзики, не дивлячися на Фінкеля.

— Коли хочете, я міг би дати в нашому банку якусь посаду панні Ніні. Ви, здається, колись питали мене. Вільної посади й тепер нема, але коли ми компаньйони в спільній справі, то можна щось придумати. Гонорар буде, звичайно, пристойний.

Наум Абрамович од зворушення схиляє голову на плече.

— Впізнаю Крука: зразу ж активність і розмах! Сердечно дякую, Прокопе Панасовичу! Сердечно дякую!

— Панна Ніна машинку знає?

— Ви спитайте, чого моя дочка не знає. Дактилографію, стенографію, французьку мову, німецьку мову, по-англійському читає, по-італійському співає, по-американському танцює. А сама — дитина. От вам усе досьє моєї дочки.

— Чудово. Поки що вона працюватиме в моєму кабінеті, як моя особиста секретарка. А там... побачимо. Роботу можна почати хоч із завтрашнього дня.

— Знаменито! Завтра ж о дев'ятій годині Нінка буде у вас. Уявляю, скільки гордости матиме тепер дівча!

Крук заклопотано натягає рукавички.

— Але от що, Науме Абрамовичу... Коли можна, щоб панна Ніна не знала ніяких цих дурних леґенд про походження мого майна і тому подібне. Це підриває авторитет тієї установи, де працюватиме панна Ніна.

Фінкель здивовано й якомога вище здіймає брови.

— Легенди? Які легенди? Ні моя родина, ні Ніна, ні я ніяких леґенд не знаємо. Ми знаємо тільки істину й реальність: людина глибоким своїм розумом, геніяльною енергією, творчою інтуїцією завоювала собі становище в світі. Voila! Питання: треба, щоб ваші службовці це знали? Одверто кажу: моя Ніна цю леґенду про вас знає.

Крук замість відповіді мовчки простягає руку Фінкелеві й міцно потискує йому руку. І вперше йому не згадується із стисненням і глухим роздратуванням незрозумілий довгий погляд дівочих, зеленкуватих очей. Вперше тепер у відповідь на той погляд у грудях тьохкає солодкий холодок і в тілі вже чути знайому напружену цікавість від завтрашньої зустрічі з тими очима.

— Ну, чудово! А тепер до нашої красуні Лесі! Швидко! Наум Абрамович з усміхом бачить, як сонна поважність

Крука здувається жвавістю й несподіваним блиском очей. Правду кажуть про Крука, що він живе тільки тоді, коли краде гроші та коли нанюхує жінку. Решту життя важко спить. Бо дійсно ж: сама згадка жіночого імени розбудила його. А що ж то буде, як він побачить Лесю? Щоб не вийшло ще клопоту з цим.

Наум Абрамович ніжно підсаджує Крука під лікоть до авта й сам заклопотано всувається за ним.

А дощ довгими батогами стьобає мокрий, чорний, розмальований різнофарбним світлом огнів тротуар.

* * *

От у сусідів напроти засвітилися вікна. Світло, перебігши під дощем через вузеньку вуличку (так само як колись дівчинкою перебігалося стільки вуличок у Полтаві), затишно й тепло примостилося в куточку під стелею. І в темно-сірих сутінках стає видніше незграбну шафу, чорну дірку каміна, обдрипаний умивальник, усю вбогість, усю чужість, усю остогидлість їх. Чогось якась Франція, якийсь Париж, якийсь старий смердючий готельчик. І це широченне, горбкувате ліжко, це лежання в ньому годинами в сірій пітьмі, в застояному кислому дусі людських випарів, зібраних за десятки, а, може, і за сотні років.

Слиняво, по-старечому плямкає за вікном дощ. Хриплять і хрюкають авта. Гаркавими, металевими чужими голосами сміються сусіди в номері побіч.

А в Полтаві, мабуть, хрумкий сніг, зелено-сині колючки іскор по ньому, — ніздрі злипаються від морозу. Покришка на санках інеєм посріблена, як борода й вуса кучера, як гриви коней. А гаряча сильна рука зворушливо-боязко прокрадається в муфту й серце падає від дотиків пальців.

Стукіт і рип дверей. Світло з коридору жовто лягає на край ліжка.

— Це ти, Мико?

Гостро й неприємно прискає світло із стелі просто в очі. Мокрий, зім'ятий капелюх Мика, бризки дощу на білявій неголеній щетині лиць.

— А ти все лежиш, Лесько? І не сором? Ге?

— А якого дідька вставать? В хаті холодно, як у псярні.

Мик швиденько вивертається із свого мокрого, коротенького коверкотика з жалюгідним пожованим поясочком і вішає на кілок.

І знову, коли якось отак несподівано з'являється Мик, чудно бачити цю високу постать у коротеньких цивільних штанцях з пухирями на колінах, у піджачку з короткими рукавцями. І виразно помітно, що лице зробилося ще довгастіше, сіре, як у арештантів, не стало тієї ніжної рожевосте ясного бльондина, якій заздрили молоді дівчата. А сірі, великі очі — заглиблено-напружені, хворобливо-блискучі.

Леся байдуже, тупо слідкує за рухами Мика з-за коміра шубки, що нею вкрита. Купа товстого плетіння волосся збилася на плече, пасма нависли на чоло. Глибокі синьо-фіолетові очі прижмурені, пухка нижня губа гидливо підперла горішню й переломила уста донизу.

— Вставай, Лесько! Підемо вечеряти.

— Викрутив десь грошей, чи що?

(Продовження на наступній сторінці)