— Не піду!
— Ходім, я тобі кажу! — раптом рявкнув Вадим і, схопивши за руку брата, сильно потягнув за собою. Ось уперся ногою в землю й теж скажено шарпнувся назад.
— Осипе! Я пробив тільки що Стьопку. Нам треба поговорить. Чуєш? Не будь хлопчиком. Ходім.
Ось тихо спитав:
— Стьопку?
— Так. Ходім.
І, ніби не сумніваючись, що Ось тепер ніде без вагань, Вадим швидко пішов уперед. Осип, дійсно, зараз же поспішив за ним.
— Нічого не маєш проти трактира? — на улиці кинув Вадим назад до брата.
— Нічого.
— Ну, то ходім у цей. Він досить брудний для нас.
Трактир справді був брудний. Смерділо смаженою рибою, пивом, тютюном. На підлозі брудні, змішані з болотом опилки.
Брати заняли порожній столик під стіною й замовили пива.
— Я алькоголю не пью, — бовкнув Ось.
— Плюнь. К чорту там алькоголь. З чайом возня і довго. Ну, говори, що ти замислив? Говори все без всякого там гартованства. Тепер не до цього. Ну?
Ось тісно, суворо стиснув губи, потарабанив пальцями по столі й, дивлячись на них, сказав:
— Я більше не гартованець.
— Т-а-а-к? — здивувався Вадим. — Через що?
— Недостойний. Нема у мене сил. Ти сам знаєш. Я тільки що бив Маню.
Вадим мовчав. Половий поставив перед братами дві пляшки пива, дві шклянки, утер серветкою кінчик столу й одійшов.
— За що? — кинув Вадим, наливаючи пива собі й братові.
— Так. За многе. Вона не заслужила, просто я — дрянь.
— Пий! — хитнув Вадим на пиво, беручи сам шклянку й жадібно пьючи гіркувату холодну плинність.
Ось машинально сьорбнув і поставив шклянку коло себе.
— Ревную Маньку! — ніби випалив він і почервонів усім лицем. — А вона навмисне робить так. Вона навмисно пішла тоді, як... Никодим застав їх. Щоб осрамить себе і порвать зо мною.
— Для чого ж то?
— Щоб я не женився. Каже, що недостойна буть моєю жінкою. А може, й бреше. Я знаю?
Він знов узяв шклянку й сьорбнув. Поспішно поставивши її, він якось рішуче, неначе згадавши головне, проговорив:
— Та не в цьому річ. Скажи, Вадим: ти от тоді колись у Ріни говорив. Памьятаєш? Про справедливість. Єсть справедливість чи нема? Тільки серйозно говори. Чуєш? Вадим пильно якийсь мент дивився на Ося. Фарба з лиця зійшла, й воно стало жовто-сіре, з земляним недужим відтінком. Під запалими очима були зеленяво-сині кружки. Ніс, підборіддя й вилиці ще більш загострились і випнулись. Очі дивились з хоробливим блиском.
— Абсолютної нема... — тихо й твердо сказав Вадим.
— Ні, єсть! — немов аж зрадівши цьому, зразу ж хитнув Ось головою. — Єсть! І буде. Ти тоді говорив про Никодима. Щось таке, що справедливість його не зачепить, він так собі й помре. Ні, так він не помре. Я докажу, що єсть справедливість. Хай я... Ну, та то нічого. Я вийшов з гартованства. Сьогодня, як побив Маню, пішов і заявив. Але я докажу. Усім докажу. І тобі, і тобі. Єсть і мусить бути. Раз я хочу її, то я й дам її. І буде.
Шклянка його була вже порожня, але він підніс її до роту, потягнув губами, ніби пив і поставив знов, нічого не помітивши. Вадим налив йому з пляшки, сам того не помічаючи й не перестаючи вдивлятись в змучене лице брата.
— Убить його хочеш? — неголосно кинув він.
— Так, убить! — голосно й з вибухом ненависти викрикнув Ось.
Вадим все так само машинально повів очима навкруги, — їх ніхто не слухав.
— Ти знаєш, що мене хотіли бить товариші з фабрики? Знаєш? — аж перехиляючись до Вадима й впиваючись в його тмяним поглядом, криво, болісно посміхнувся Ось. — Провокатором називали! "А, — говорять, — він племінник хазяїна. Зговорилися! У його й живе. Знаємо! Брат у його такий самий зрадник!" Розумієш? І це Никодим пустив, Никодим! Я це знаю. Никодим і Стьопка.
— Страйк падає? — хрипло кинув Вадим.
— Пада! — все так же перехилений через стіл, хитнув головою Ось. — Пада. Всі біжять назад. Нас обманули. Обіщав один падлюка-інтелігент дать грошей і утік десь. Це нас і вбило. Пада. А коли б ще тиждень, виграли б у того Шакала. Ми знаємо, що вони не зможуть держаться. Там ціла сіть усяких... І от "провокатор". Розуміється, провокатор. І Никодимові все, все так і минеться?! — раптом одкидаючись всім тілом назад, скрикнув Ось. — Не буде ніякої справедливости?! Ні? І я так все це й пущу? Я, провокатор, зрадник!? Я загубив десятки родин моїх товаришів, завів їх, втягнув, і так на радість Никодимові все й зостанеться без нічого? Це справедливо чи як?
Вадим знов налив пива, жадно випив усю шклянку і, нічого не одповідаючи, затиснувши губи, тяжко й часто сопів носом.
У Ося на губах запеклася тоненькою білою ниточкою піна. Він все так само дивився на брата, очевидно, не бачучи його.
— Скільки грошей треба, щоб продержати страйк до кінця? — раптом спитав Вадим.
— Що? — спитав Ось, немов приходячи до себе.
Вадим повторив питання.
— Рублів 400, — одрубав з ненавистю Ось.
— Посидь тут, я зараз... — сказав Вадим, устаючи.
— Куди ти? — з хмурим, здивованням глянув на його вгору Осип.
— Маю тут з одним чоловічком перебалакать. Може, гроші будуть. Я не довго.
— Не треба тепер грошей! — качнув головою Ось.
Вадим схопив пляшку й не дуже, але твердо стукнув нею об стіл.
— Осипе! Знай, що говориш. Ідіотство лиши. Вперед про товаришів подумай, а потім про свої справедливости. Раз можна дістать грошей і вести діло далі, то при чому тут "не треба" й всякі там... антімонії?
— Де ж ти можеш взяти ті гроші? — тихше, розумніще, але й з підозрінням спитав Ось.
— Де візьму, то візьму. Не твій клопіт. Обіщався мені тут один позичить рублів п'ятьсот. Сьогодня якраз маю зайти до його. Посидь, я зараз. Півгодини найбільше. Ждатимеш?
— Ждатиму.
Вийшовши з трактира, Вадим майже бігцем пішов у напрямі дому Рибацьких. Раз він зупинився на всім бігу, одійшов до стіни й безсило сперся на неї. Здавалось, що у його від швидкої ходи заболіло серце. Але миттю знов зірвався й ще швидче побіг, злісно оббігаючи прохожих і непохитно заціпивши губи.
Покоївки вже не було у сінях, але вікна Тепи, Вадим бачив знадвору, світились. Він ввійшов в її сінці й твердо, нехапливо постукав. І зараз же, набравши повні груди повітря, помалу видихнув його й провів рукою по голові й по бороді, немов приводячи себе до спокійного вигляду.
— Ввійдіть! — крикнув грудний нетерплячий голос Тепи.
Вадим, не поспішаючи, ввійшов з картузем у руці, стримано уклонився Тепі й став коло порогу. Вона, видно, так само весь час бігала тут по хаті з кутка в куток.
Його вона, певно, зовсім не ждала й навіть трохи розтерялась.
— Що таке? Знов щось з Стьопою? — живо спитала вона.
— Ні, я не про те, — силуючись посміхнутись, проговорив Вадим. — Я про... гроші. Я згожуюсь на твою умову.
Він навмисне, ще дорогою придумавши, сказав не "вашу", а "твою".
Тепа випрямилась — від здивовання чи від уколу радости й торжества.
— Як це розуміть? — спитала вона жорстко.
— Так, як є. Я згожуюсь. Сьогодня напишу записку Микульській, щоб завтра прийшла до мене й ми її зустрінемо. При вас напишу. І навіть хай ваш... твій дворник однесе її завтра вранці. Тільки я прошу позволить мені не грубо прогнать її. Вона все зрозуміє, але не... хотів би грубо. Це — непотрібно. Я вибачусь.
Тепа довго нічого не говорила й весь час водила очима по Вадимові, немов розшукуючи на йому розгадку цього несподіваного рішення.
— До-о-бре... — нерішуче протягнула вона. — Пишіть. Я зараз дам паперу.
І вона, ще раз хмуро озирнувши Вадима, пішла в сусідню кімнату й винесла звідти чорнило, перо й папер. Вадим все так само стояв біля порогу з картузиком в руці.
— Прошу, — ставляючи прилади до писання на невеличкий столик, сказала Тепа.
Вадим хутко підійшов, сів, твердо взяв у руки перо і зараз же швидко, без задержки написав:
"Олесю! Прийдіть до мене завтра о 7-ій годині ввечері. Дуже треба Вас бачити. Прийдете? Сам до Вас не можу прийти. Дайте відповідь дворнику, який принесе цю записку. Вадим Стельмашенко."
Підписавшись, він устав і простягнув записку Тепі.
— Ах, ще ж адресу!
І, не сідаючи вже, нахилився й написав на конверті адресу Микульських.
Тепа стояла коло його з тим же хмуро-допитливим нерішучим лицем.
— Що це значить, Вадиме? — нарешті ледве чутно спитала вона.
— Нічого. Мені потрібні гроші! — неначе навіть весело й піднято сказав Вадим, жваво розгинаючись і подаючи надписаний конверт. — Потрібні гроші. І більше нічого. Але памьятайте, що, коли обманете, я... лишаю за собою право... А втім, ви не обманете. І потім от що: можна не пьятьсот, а вісімсот? Ви сказали, скільки я схочу. Я схочу вісімсот. І не позичаю, а просто беру по умові за свій вчинок. Добре?
— Ти образився на мої слова, що я, мовляв, куплю тебе? — тихо сказала Тепа. — Але ж ти не глупий чоловік, сам повинен знать, як і коли що говориться.
(Продовження на наступній сторінці)