— Чого ж ви так швидко? Посидьте... — дивлячись в землю, проговорила Олеся.
— Чого ж сидіти? Та у вас же сьогодня вечір в клубі. Мабуть, треба... щось там...
— Вечір ще не скоро. І потім, я не знаю... Після цеї події з Пампущенком... Сядьте, Вадим Трохимович... Я вас так ждала...
Вадим мовчки й поволі сів. Олеся несміло взяла його руку й проговорила:
— Наші ж відносини... цілком дружі... Правда?
— Правда, — коротко сказав Вадим.
Олеся мовчки й дуже ніжно стала перебірать його пальці, часом поглажуючи то один, то другий.
— Я ж не можу кинуть Зої, Вадим... — раптом прошопотіла вона. — Це не божок, а... я не можу.
— Я ж нічого не кажу. Я згожуюсь... — жорстко кинув Вадим.
Олеся помовчала, не перестаючи ласкати його руку.
— Та діло й не в Зої! — голосніще, ніж треба, додав Вадим. — І що говорить більше? Я тільки справді падлюка й нікчемність. Нема у мене сили встати й піти собі од вас. На завсігди, розуміється. Нема сили навіть не брехать собі. Собі брешу, от в чому вся мерзота, себе обманюю, поганець! І нічого дивного не буде, що я зроблю те саме, що й Водосвятський, не так грубо, нахабно, але те саме.
Він одняв свою руку з рук Олесі й знов устав. Олеся похилила голову.
— Безвольність, трухлявість якась. Щоб почути ваш голос, я готов... Хіба тут моє місце? Е!.. Прощайте, я вас задержую...
Олеся все сиділа з похиленою головою.
— Посидьте ще трохи... — винувато прошепотіла вона і підвела лице. На очах у неї були сльози.
Вадим кашлянув, з кректінням зітхнув, ступив кроків два убік і потім, швидко сівши коло Олесі, взяв її руку.
— Не сердьтесь на мене, біла! Не треба. Я не хочу вам боляче зробить. Вам найменьче. Виходить так... Мені я не знаю як тяжко, що я роблю вам неприємности. Вам, якій я так вдячний. Біла, не треба...
— Я ж не сержусь... — крізь сльози посміхнулась Олеся. — Мені тільки так... сумно. Все так... тяжко кругом. І я теж уся розкисла. Я зовсім закинула Зою, Славка, а стала якоюсь егоїсткою. Ви не звертайте уваги, у мене сьогодня нерви напружені... Ці історії всі... Ну, ідіть лучше, а то я тут зовсім... розплачусь...
І, одвернувшись, упершись чолом в спинку фотеля, вона тихо заплакала.
— Ідіть... Вадим... — сказала вона, не озираючись.
Вадим устав, узяв її руку й ніжно, винувато поцілував її. Рука тихо стиснула його руку.
Він майже на шпиньках вийшов, одягся і, стараючись не робити шуму, одімкнув собі двері.
24.
Він, не перестаючи думати про Пампущенка й Олесю, попрямував до батьків. Був холодний різкий вітер, і, щоб не змерзнути, треба було якомога швидче йти. Крім того, коли Модест і Олеся оповідали про Пампущенка, йому згадувався Стьопка, який годині о четвертій зустрівся йому біля воріт дому Рибацьких. Стьопка не помітив Вадима, бо був якийсь весь розхрістаний, піднятий, а на тупому лиці горіла зла рішучість. Тоді Вадим не дуже над тим роздумував, але тепер йому стало трівожно. Очевидно, той вигляд Стьопки мав зв'язок з Пампущенком. А раз так, то лють цього дегенерата могла вилитись на тих, що найменьче мав змоги боронитись від неї. Рука Вадима з якоюсь сласностю ненависти стискувалась при одній думці, що той паскуда щось учинить з старими.
В великих сінях сиділа покоївка Тепи. Як тільки вона побачила Вадима, зараз же встала й хутко пішла йому наперейми.
— Вас Степанида Макаровна до себе просять… — проговорила вона поспішно й з таким чудним виразом, що Вадим зразу зупинився й різко, трівожно сказав:
— Щось сталось... у нас?
— Ні, нічого не сталось. А тільки просили, як ви прийдете, зайти до їх.
Вадим ще раз пильно глянув на покоївку й повернув до Тепи рішучим і непокійним кроком.
Тепа ходила по свойому салоні в темно-синій шовковій сукні, яка на пукатостях одливала фіолетовим світлом.
— Що сталось? — зараз же спитав Вадим грубо й нетерпляче.
Тепа зупинилась і з понурим здивованням мовчки зупинила на йому очі. Вони в неї тмянно й хмуро горіли; під ними темніли круги, лице було бліде, трохи ніби запале, але від того було немов одухотворене й ще краще.
— З моїми щось сталось? Так? — спитав Вадим. — За тим кликали?
— Нічого з вашими не сталось і не за тим кликала, — рівно й чудно відповіла Тепа, не зводячи з його очей.
Вадим колупнув її коротким поглядом, потім скинув картуза й спитав:
— А за чим же?
— Скажи: ти довго будеш мучить і себе, і мене? — тим же рівним і дивним голосом неголосно проговорила Тепа.
— Мучить? Не розумію. Я нікого не мучу... В чому річ?
Тепа мовчки взяла Вадима за борти плаща й почала скидать з його.
— Я, Тепа, не буду сидіть. Мені треба до своїх зайти.
Але Тепа, нічого не одповідаючи, кинула плащ на стілець, взяла Вадима за руку й повела до канапи.
— Нам треба поговорить. Сідай... — коротко сказала вона.
Вадим пильно поглядав на неї. Сівши, він вийняв папіросу й закурив. Держучи обгорілого сірника, він озирнувся, куди б його покласти, але попільнички не було нігде. Тепа помітила, вирвала сірник і мовчки кинула його на килим посеред хати.
— Ну, в чому ж діло? — пускаючи дим убік і почуваючи ніяковість і жар в лиці від її чудного хмуро-неодривного погляду, якомога діловитіще й байдуже сказав Вадим. — Може, з приводу убийства редактора "Русскаго края"?
— А, к чорту цих ідіотів і мерзотників! — раптово встаючи, з огидою сказала Тепа. — Скажи: ти женишся на Микульській?
Вадим хотів здивуватись, але, глянувши пильніще в лице Тепи, тихо відповів:
— Я сказав вам, Тепо, що на такі теми не хочу з вами говорить.
— Дурниці. Будеш говорить. Будеш, говорю! Я не можу більше. Ти знаєш, скільки я тебе тут жду? З восьми годин ранку. Коли б не прийшов, сама б пішла до тебе вночі. Чекай. Ти слухай. Все вислухай, а тоді будеш говорить. Я з тобою хочу балакать без викрутасів і дипломатії. Сю ніч я провела з Білявським, тим, що ти на автомобілі бачив. Не думай, що він мій любовник, ще ні. З того часу, як я взнала, що ти їдеш, у мене нема любовників. Не того, що... що так ніби люблю тебе. А... другого. Не в тому річ. Чоловік мучиться й безумствує. Знов: не з жалости говорю, а... скучно мені. Памьятаєш, я тобі говорила, що нікого, крім тебе, не любила, хоч і мала любовників? Памьятаєш? Ти робиш вигляд завжди, що не віриш... Сам віриш, я це знаю. Мені плювать на це, знай.
Вадим знов повів очима, шукаючи попільничку. І знов Тепа вирвала з рук його недокурок і шпурнула кудись вбік. Вадим мовчки дивився на неї.
— А може, й не віриш. З твоїх деяких слів я бачу, ти думаєш, ніби я хочу просто "покорити" тебе. Я не ховаю: люблю владу. Це найкраще, що єсть в життю. Але тут не те. Говорю щиро, повторяю. Тут... я сама не знаю, що. Може, це псіхоз якийсь? Я не можу нічого почувать з мужчинами, ні псіхично, ні фізично. І іменно з того часу, як почала тебе згадувать. Я ці роки зовсім тебе не згадувала, а коли згадувала, так так собі, — не до тебе було і... ну, просто нецікаво мені було. Ти бачиш, я отверто й щиро говорю з тобою.
Тепа не сідала, а стояла, трохи перегнувшись до Вадима й спершись одною рукою на спинку стільця.
(Продовження на наступній сторінці)