— А що я, осліпла, чи позакладало мені? — кинула Варка. — За що прогнали баришню? — раптом схопилась вона з лави й в гордій задиракуватій позі стала перед Вадимом, піднімаючи до його голову. — Для цеї щлюхи, стерви вигнали й острамили челаека?
— Чекайте, Варваро... — морщачись, сказав Вадим. — Вам трудно судить тут... Я от що хочу сказать. Завтра ввечері в дев'ять часов до мене прийде Рибацька. Чуєте?
— Та чую. Ну?
— Я вас попрошу у цей час прийти до мене. Добре?
— Та що буде? — тихіще спитала Варка.
— Побачите... —слабо посміхнувся Вадим. — А тепер я піду ляжу. Зараз прийде брат, так ви, будь ласка, проведіть його до мене.
— Та може, вам самувар поставить? Чи їсти дать? — сердитим звичайним тоном буркнула Варка. — Ви обідали?
— Обідав, Варко... Слухайте, Варко, а ви б... Ні, не треба…
І він, наче злякавшись чогось, чудно подивившись на Саламандру, вийшов із кухні.
У себе він знов ліг і лежав без руху, як ранений. Коли прийшов Ось, Вадим ледве поворушився й балакав з ним стомлено, скупо, пояснивши свій стан утомою і болем в оці.
— Може, за лікарем послать, Вадю? — трівожно спитав Ось.
— Та понятно, нада послать! — входячи в кімнату, суворо сказала Варка. — Он які стали. Як жовтяк. Вадим заплющив око й сказав:
— Не вигадуйте дурниць. Висплюсь — і весь лікарь. Підіть лучше, Варваро, в лавочку та купіть мені папирос. Добре?
— От тільки й знають оті свої папироси смоктать. Десяток шесть копєйок? "Весну"?
— "Весну," "Весну".
Папироси у Вадима були, але треба було вислати Варку з кватири. Коли за нею грюкнули сінешні двері, Вадим виняв з кишені пачку грошей і подав її Осеві.
— Що це? — здивовано сказав той, беручи пачку й неуміло держучи її.
— Гроші. Вісімсот рублів. Порахуй. У мене так око боліло, що я забув порахувать.
У Ося виразно дріжали пальці, коли він почав рахувати, й лице стало таким, яким Вадим його бачив у той раз у Ксені, коли купали Луся. Губи злегка розкрились, нижня одвисла, вилиці стали не такі гострі, вираз очей став радісно-соромливий, винуватий. Коли він порахував і подивився на Вадима, той аж усміхнувся: зовсім той Осьок, який колись хлопцем радів якомусь дарункові.
— Значить, тепер можна далі страйк? — розтеряно й так же щасливо-соромливо спитав він, червоніючи й освітлюючись все більш та більш.
— Шістьсот, правда, Вадю? — несміло спитав він тим тоном, яким колись питав, яким голубом "трюхать" — чорно-рябим чи гривуном.
— Шістьсот. А двісті — на старих. І от ще що. Ти завтра піди от по цій адресі... — (Вадим сказав адресу того помешкання, на якому він дав завдаток), — і скажи, що ти брат того чоловіка, який наняв ту кватиру. Я вже говорив, що, може, я прийду, а може, ти. І найми. Зранку зроби. І зараз же поклич Ксеню та ще кого-небудь і перевези старих. Чия мебель у них?
— Наша.
— Ну, от. Вперед батька з ліжком перевези. І мама хай разом. А потім все останнє. Щоб ті нічого не зробили. А нашим скажи, що я виїхав по спішному ділу днів на три. Я не хочу, щоб вони моє око бачили. А ти не проговорись.
— Ну, де ж там!
— Ловко збрешеш? — блідо посміхнувся Вадим.
Ось почервонів, устав і раптом одривисто сказав:
— Це ще не рішено. Відносно зради божкам... Ти не думай. Ну, та... Так я зараз піду. Забіжу на хвилину додому, а потім до Антошки й... далі. А двісті рублів тобі дать?
— Ні, візьми дай мамі. Скажи, це я за те діло получив, по якому поїхав. Це її зовсім заспокоїть.
— Добре. Ну, до завтра.
Ось потис руку Вадима, хотів ще щось сказать, але тільки почервонів і швидко пішов із хати.
— Осю! — раптом покликав його Вадим. Ось хутко озирнувся й підійшов до ліжка.
— Що?
Вадим криво посміхавсь, очевидно, не рішаючись сказати те, що хотів. І з тою ж посмішкою проговорив:
— Що б ти сказав, коли б тобі запропонували женитись на... цій горбатій? Га?
Ось вражено й навіть з непокоєм подивився на брата.
— На цій горбатій? — перепитав він. — З якої речі?
Вадим раптом дуже голосно, нервово, закотисто засміявся, так, наче нічого йому зовсім і не боліло.
— Іменно, з якої речі! — крізь сміх виговорив він і тут же, зразу переставши сміятись, як злизавши сміх, сказав:
— Ти не дивуйся. Я трошки зле себе почуваю, і мені приходять всякі ідіотські думки в голову. Біжи, біжи, а я засну й все пройде.
Ось нерішуче повернувся й вийшов. В сінях зустрілась йому горбата. Він дуже обережно пройшов повз неї і швидче, як треба, зачинив за собою двері.
28.
Саламандра з самого ранку вже почала лаять і клясти кочерги, горшки і все начіння. А в промежутках і Вадима, який не спав усю ніч і лазив по хаті. Вона мусіла кільки разів уставати й ходить до його питать, чи не треба йому чого.
Одначе по обіді, як забіг на хвилинку Ось, він уже не лежав, а писав у своїй товстій тетраді.
А на вечір навіть повьязку зняв. Око було ще спухле й червоне, але сльози вже не лились. Смуга з червоної стала синювато-бурою й не такою широкою. Здавалось, хтось пальцем у синім чорнилі мазнув йому через все лице.
Перед тим, як мала прийти Тепа, він випив дві пляшки пива, за яким ходила Саламандра, і вже навіть сміявся. Правда, часом Варці ставало неприємно від того сміху, але все ж таки він був краще лежання на постелі.
Варка помітно хвилювалась. Вона вже знала, що мало бути ввечері, і навіть поставила біля комоду мітлу з довгим держальном, неначе замітала перед тим.
А Вадим усе курив, ходив по хаті швидкими кроками й посміхався. Коли в сінях заклацала клямка, Саламандра прожогом ускочила в Вадимову кімнату й безшумно причинила двері.
— На ліжко! На ліжко сідайте! — крикнув на неї Вадим.
Саламандра поспішно сіла на ліжко. А Вадим став коло неї, повернувшись спиною до порогу.
Рипнули двері в сінях, потім зачулись кроки, швидкі й дрібні. Було навіть дивно, що в темноті так могли хутко ходить.
Зачувся стук, нетерплячий, частий, свій.
— Ввійдіть! — гукнув весело Вадим. Двері швидко розчинились і в кімнату легко й хутко ввійшла Тепа. В одній руці у неї був електричний ручний лихтарик, з якого вона зараз же кинула на Вадима пасму білого світла. Але в той же мент пустила руку й, ще не встигши зігнать з уст посмішку, зупинилась очима на Саламандрі. Але не довго дивилась, — Вадим здивовано повернув до неї голову й скрикнув:
— Ви?! А вам чого тут треба? Варко, покажіть цій... жінці, куда їй треба вийти.
Саламандра зараз же схопилась з ліжка, підбігла до комоду й взяла в руку мітлу, перекинувши її віником до гори.
— Ану, забірайтесь сцюдова! — крикнула вона металичним, особливо якось неприємним тепер голосом.
Тепа стояла не рухаючись, не кліпнувши навіть оком у бік горбатої. Дивлячись з посмішкою на Вадима, вона помалу проговорила:
— Не богата ж твоя поетична фантазія! Нічого нового придумати не міг.
— Яка єсть. Варко, попросіть гостю поспішити. Мені ніколи.
— Знаєш, що мені більш усього обидно? — тихо проговорила Тепа, знов не подивившись на Варку, яка навіть ступила до неї. — Що ти такий глупий кінець зробив. Цим ти просто вилічив мене. Можу тільки подякувать.
— От і чудесно. Всі, значить, задоволені! — весело сказав Вадим. — Ну, а тепер можете повернутись і вийти собі. Ми після вас заметем і на тому покінчим.
— Пожалуста! — показала мітлою на двері Варка. Тепа раптом ступила до горбатої, вихопила в неї мітлу й сильно декільки раз ударила нею по голові і плечах Варку. Вадим миттю кинувся до них, видер з рук Тепи мітлу й, одпихнувши її до порогу, люто закричав:
— Геть, стерво, звідци!! А то тобі тут... Пішла звідци!! Пішла зараз же...
Тепа ударилась плечем об одвірок, трохи не впала, але вдержалась і поправила рукою капелюх.
— Геть, говорю! — ступив до неї Вадим.
— Щастя твоє, що я сьогодня не взяла з собою револьвера... — шопотом сказала Тепа й посміхнулась. — Але за це ти мусиш заплатити...
— Добре, добре, балакай тут більше! Забірайся, кажу!
Тепа круто повернулась і пішла в сіни, щось перекинувши в темноті, — лихтарик свій вона випустила, як кинулась на Варку.
Нарешті найшла клямку й вийшла.
— А що! — піднімаючи лихтарик з підлоги й ховаючи собі за пазуху, з злою радостю сказала Саламандра. — Приятно, як виганяють?
— А тепер підіть, Варко, в лавочку й принесіть мені три пляшки пива, — сказав Вадим, жадно закурюючи.
29.
Із записок Вадима.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(Продовження на наступній сторінці)