— Хотів попросити у тебе пьятьсот рублів. Позичить на довгий час.
Тепа, думаючи, широко розкрила очі.
— Пьятьсот рублів? Ти хочеш кудись виїхать?
— Ні, не для цього.
— Правда? Женитись?
Вадим засміявся.
— Я хочу сказать: на женщину? Кохання?
— Ні...
— А дуже треба?
— Дуже.
Тепа хутко встала й поспішно пішла в другу хату.
— Тепа! — з соромом крикнув Вадим, але вона навіть не озирнулась. Вадим устав, пройшовсь по хаті й, подмухуючи на верхню губу, сів на місце. Тепа не виходила. Вадим знов устав, нетерпляче пройшовся, постояв і знов сів.
Пройшло, мабуть, уже хвилини три, як вона вийшла. Спочатку в сусідній хаті звякнув ключ, чувся шелест паперу, стук шухляди, яку замикають, і потім стало тихо, ніби Тепа кудись вийшла чи сиділа непорушне. Нарешті почувся рип стільця, шорох кроків, і в дверях виявилась Тепа. В руці у неї була невеличка книжечка, похожа на записну. Ішла Тепа тепер повільно, пильно дивлячись на Вадима. Зупинившись проти його, вона помалу проговорила:
— А ти можеш мені сказать, навіщо тобі ці гроші? Тільки щиро-щиро!
Вадим бачив зміну в її лиці й, подумавши, одповів:
— Ні, не можу. Коли щиро говорить.
— Через що?
— Через те, що... мені може вийти на зле.
— Ага-а! — протягнула Тепа. — Так. Ну, так знаєш що? Я тобі дам грошей, скільки скажеш, тільки з одною умовою. Добре? А умова моя така. Ти покинеш свій урок у Микульських... Ні, навіть не так. Завтра чи коли хочеш, але швидче я прийду до тебе, а ти на цей час запросиш до себе панну Микульську. Розумієш? Коли вона прийде, коли тільки ввійде до нас у кімнату, ти скажеш: "Ах, це ви? Я вас не можу принять. Ідіть собі".
Вадим помалу встав, весь зблідши, й одчинив рота, щоб сказать щось. Але зараз же затиснув уста й тільки дивився на Тепу, яка не зводила з його допитливого ловлячого погляду.
— Я цього не зроблю... — якомога спокійніще проговорив він. — А ваша пропозиція... чи умова... тільки образа мені. І більше нічого. Для того ви й привели її...
— Неправда! — гаряче скрикнула Тепа. — Не для образи. От чекова книжка. Згодитесь — і я в ту ж хвилину, як виженете Микульську, дам вам пьятьсот рублів.
Вадим шарпнувся, підбіг до свого плаща, схопив його і картуз і повернувся до дверей, щоб вибігти. Але підбігла Тепа й схопила його за полу.
— Чекай!
— Тепа! Пустіть мене, я вам говорю.
— Ага! Не видержав? Не видержав? Так не любиш її? Не знаєш? Готов убить мене за неї?
Вадим озирнувся, мовчки подивився їй в лице, що кривилось сміхом злости й муки, хотів щось инче сказать і замісць того проговорив:
— От це й вся ваша... зміна та добрі наміри!
Тепа зареготала.
— А ти й повірив? Серйозно повірив? На партію маєтки? Зароблять буду? Панчохи штопать? Ах ти дурненький, дурненький! Та я тебе за пьятьсот рублів куплю, а не за маєтки. Тебе й твою Олесю.
Вадим мовчки повернувся й хутко вийшов у сіни. Тут він на мент зупинився, подумав і рішуче пішов у коридор до батьків.
25.
Підходячи до їх кімнати, він почув там голосну балачку. Двері були напіврозчинені, й видно було якусь чоловічу постать без піджака з перехрещеними на спині шлейками.
Вадим чогось зупинився й почав слухать і дивитись. Чоловік з шлейками був Стьопка. Він стояв серед хати з якою пляшечкою (певно, лікарство) в руці й кричав:
— .... Щоб ви не сміли лазить в мою кімнату! Де спринцовка, я вам кажу? Де?
Почувся тихий голос матері:
— Я в вашій кімнаті не була й спринцовки вашої не брала. А вам стидно так, я людина стара, женщина, а ви мені такі слова...
— "Женщина"... Тоже, женщина! Через те може, й узяли. Знаємо вас. Осьці або Вадюні подарувать, щоб лічить...
Він назвав венеричну хворобу. Ще хтось засміявся, сміх був Никодимів, сласний і дражнячий.
— А що ж? Де ж вона ділась? Мені треба йти швидче, а хтось забрав. "Стара людина". Знаємо вас! Підождіть, ми вам покажемо! Де спринцовка, я вас питаю?! Стара злодійка ви! Ви все крадете тут та своїм мазепинським дітям носите!
Вадим міцно провів долонею по чолі, потім підняв голову й ступив до дверей. Зачувши його кроки, Стьопка хутко озирнувся.
— Ага! — крикнув він. Але Вадим зробив оживлене лице й поспішно сказав:
— Степане Макаровичу! Добре, що вас застав. На хвилиночку в коридор, треба дещо вам сказать.
Стьопка бачив, що Вадим був надзвичайно блідий, що очі якось дивно блищали й посмішка була крива. Але зараз же хапливо вийшов за ним у коридор. Вадим обережно зачинив за ним двері й одійшов од них трохи далі до протилежної стіни. Стьопка, зацікавлений і трохи стурбований, поспішав за Вадимом.
— Що сталось?
Вадим озирнувся, — в довгому, як в отелях, коридорі не було нікого. Він узяв Стьопку за руки вище ліктів і, ніби маючи говорити йому щось таємне, притягнув близько до себе й повернув спиною до стіни. Потім раптом сильно здушив пальцями руки його й прошепотів:
— Ти ж це що собі позволяєш? Га? Ти що позволяєш?
І вмить, скажено потягнувши ще ближче до себе ошелешеного Стьопку, одштовхнув і зо всеї сили ударив об стіну. Стьопкина голова так струснулась, що чуб аж підскочив угору й лахмами упав на низьке чоло, а в усім тілі щось хрякнуло, як в розбитому горщику. Він хотів вирватись, крикнути, але в сей мент знов скажена сила вдарила його об стіну, і зараз же знов, і знов, і знов.
— Ти попався мені? Попався? Попався? — хрипів Вадим і раз за разом бив тілом Рибацького об стіну. Густий, частий гуп, неначе десь довбнею вбивали землю, ішов по коридору, й світло лямпи, що висіла на тій стіні, злякано здригувалось, шарпалось, неначе в смертельному жаху хотіло одірватись і втікти. Стьопка вже не міг кричати, тільки хрякав і викаряченими безпамьятними очима дивився просто в лице Вадимові, як дивляться удавленики. І раптом весь чудно обмняк в руках Вадима й схилився на бік. Вадим тоді очутився й пустив його. Стьопка хитнувся й якось боком упав на землю, з мьягким стуком ударившись головою об підлогу.
Вадим помалу рукавом піджака провів по лобі, дивлячись на Стьопку. Потім нахилився до його, взяв за руку й налапав пульс, який слабо бився. З носа у Стьопки з одної ніздрі текла на жовтий вусик тоненька стрічка крови.
Вадим підвівся, ще раз провів рукою по лиці й помалу пішов до дверей кімнати батьків. Одчинивши їх і не входячи, тільки встромивши голову, він найшов очима Никодима й, стараючись стримувати часте дихання й бути спокійніщим, сказав:
— Никодиме Петровичу! На хвилинку вийдіть.
Никодим, який від цікавости, що там Вадим говорив Стьопці, не міг усидіти на місці, зараз же схопився й вибіг. Вадим зустрівся з червоними від сліз, широкими від непорозуміння очима матері, машинально хитнув їй головою, посміхнувся й одійшов у коридор.
Никодим як вискочив з дверей, так зразу ж і побачив Стьопку. І в ту ж мить як кіт отстрибнув убік і став у позу оборони. Але Вадим посміхнувся й сказав:
— Ви чого? За вами черга потім. Це Стьопці за маму і за инче. Не бійтесь, він живий. Скажіть йому... чуєш, Шакал? — скажи і йому, й собі, що коли моїм буде хоч яка-небудь неприємність од вас, — убью! Надіюсь, ти мені віриш, що я слово своє здержу?
Никодим стояв уже вільніще, навіть посміхаючись, але пильно приглядаючись до небожа.
Вадим же повернувся й пішов до виходу.
В великих сінях знов стояла покоївка Тепи.
— Степанида Макарівна просять вас зайти до їх...
Вадим подивився на неї, чудно посміхнувся й, нічого не одповівши, вийшов надвір.
Падав легенький пустотливий сніжок. Повітря було колючо-морозне. Але Вадим не запахнув навіть плаща і швидко пішов по твердій замерзлій доріжці саду. Не доходячи до хвіртки, що виходила на спільне подвірря, він почув, як вона рипнула, й потім затемніла чиясь постать, одсвічуючи до вікон з будинку Рибацьких жовтою плямою лиця.
Через хвилину він пізнав Ося. Той ішов чудно, помалу, піднявши голову, немов прохожуючись. Здавалось навіть, що він заклав руки за спину. Але, побачивши Вадима, зразу шарпнувся до його, швидко підійшов і проговорив:
— Добре, що найшов тебе. Я був у тебе. Треба сказать...
Вадим, хоч і сам був у піднятому стані й ще дихав важко, але помітив щось особливе в братові. В чому воно було, не можна було зразу сказать.
— Що трапилось?
"Дійсно, якийсь надзвичайний день", — мимоволі згадалась йому Олеся.
— Ти що думаєш робить? — спитав Ось.
— Як то "що робить"? Коли? Де?
— Взагалі. Поїдеш звідци кудись чи тут лишаєшся?
Говорив Ось суворо, одривисто, поспішно.
— А тобі що до того?
— Мені те, що... я звідци їду, й батьки самі зостаються. Можеш ти взять на себе берегти їх? Чи ні?
— Куди ж ти їдеш?
То не твоє діло. Далеко.
Щось непевне було. Вадимові згадалось знов "злочинство", про яке говорив Ось в перші дні приїзду й яке потім пригадувалось не раз.
Вадим узяв Ося за плече й, повертаючи до хвіртки, мьягко й рішуче сказав:
— Ходім, десь у другому місці побалакаємо. Я також маю тобі дещо сказать.
Ось нетерпляче й гидливо, як здалось Вадимові, одшарпнув плече й проговорив:
— Нікуди я з тобою не піду. Я тебе питаю: будеш берегти батьків?
— Осю, ходім, в инчому місці...
(Продовження на наступній сторінці)