І дійсно, після того настало щось подібне до якоїсь безглуздої, дикої катастрофи. За першим свистом (сігналом, мабуть) розляглись по всіх кутках залі свисти, й зараз же за цим загрохотіли стільці, зачувся вереск і істеричний крик жінок, звуки ударів, стогони, крики на поміч. Серед піднятої публіки в ріжних місцях зьявились голови в чорних масках, які хутко повертались на всі боки, а круг їх робились круги й публіка прожогом одлітала від них. В руках таких людей в масках були довгі товсті жгути з резини, якими вони били всіх круг себе, не розбіраючи ні жінок, ні дітей. Недалеко від Вадима стояв один з них, чоловік величезного росту, з двома дірками в чорній запоні на лиці. Він робив такі рухи, немов розпихав навідліт юрбу, й рипким басом кричав:
— Бий мазепинців! Урра! Бий мазепню!
Такі самі крики виривались по всій залі із загального крика, стогону, зойку переляканої до паніки публіки. Купи тіл в смертельнім жаху кидались з боку в бік, шукаючи спасіння. Один падав, через його падали другі, треті переплигували через них, набігали на літаючу з свистом резину й кидались назад.
Зачувся знов свист. Люди в масках ще з більшою люттю замахали круг себе жгутами, але всі попрямували до дверей. Деякі з них виняли револьвери й стріляли вгору, щоб тим одбити всяку охоту старатись піймати їх.
Вадим, як і инчі, спочатку ошелешений, кинувся потім всередину публіки, щоб щось там робити. Що саме, він не знав, добратись до тих, що били й стріляли, не було можливости через натовп. Він пробував кричать, щоб спинити паніку, але голос губився в загальному зойкові. І от, коли він хотів стати на стілець, щоб голосніще крикнути, щось пекуче полоснуло його по щоці, з гострим болем вдарило по очах, і він невідомо від чого упав на когось, що вовтузився під ногами. Сльози залили йому очі й біль в одному був такий, що, здавалось, хтось вирвав кігтями око.
Коли він нарешті визволився з-під купи тіл, що навалились на його, в залі вже стихало. Людей в масках вже не було, тільки десь там в роздягальні ще чувся свист.
27.
На другий день Вадим з перев'язаним оком цілий день ходив по місті й шукав помешкання для старих. Ось уранці забіг до його спитати, як з оком. Вадим учора сам не міг дійти додому, бо сльози заливали очі. На щастя Вадима, на його випадково натрапила Ріна, яка потім розшукала Ося й разом з ним одвезла Вадима додому. Нічого серйозного, наскільки вони могли судить, не було, — резина, видно, легко торкнулась очей, захопивши тільки лице, на якому впоперек кріваво червоніла смуга.
Вранці ж одне око зовсім добре себе почувало, а друге ще трохи боліло й слезилося. Вадим заспокоїв Ося й одіслав додому.
До шестої години він уже бачив кільки кватир, і на одній навіть дав завдаток, пообіцявши завтра прийти і рішуче умовитись.
Цілий день він нічого не їв, тільки заходив у пивні і пив пиво. В пів на сему він уже стояв біля своїх воріт, дивлячись то вправо, то вліво.
І майже зараз же під'їхав автомобіль, з якого хутко вийшла Тепа в тому самому пальті, в якому він її бачив тоді, коли вона їхала з красунем.
— Ждете? — кинула вона, підходячи до його. Але, побачивши на лиці перевьязку, злякано спитала:
— Це що у вас?
— Нічого. Екіпаж вас ждатиме?
— Так. Я вже раніще все сказала.
— Гроші єсть? — глухо кинув Вадим.
Тепа мовчки й сердито підняла трошки догори свою торбинку.
— Що ж з вами? Чого око завьязано?
— Нічого особливого. Ваші й Стьопині друзі почастували мене вчора в клубі. Прошу сюди, за мною.
І він хутко пішов уперед. В кімнаті Вадима Тепа озирнулась, потім прикрутила лямпочку, що почала коптіти, й сказала:
— А тут досить мило...
І, скинувши капелюх та пальто, сіла на ліжко.
— Я на ліжку буду сидіть. Добре? — спитала вона.
— Де хочете... — охоче проговорив Вадим, ходячи по хаті.
— І ви сядьте. Поруч зо мною. Вадим зараз же підійшов і сів.
— Ану, покажіть, дуже забили? Це небезпечно?
— Дякую. Нічого небезпечного нема.
— Деяких арештували вже... — роздивляючись навкруги, сказала Тепа.
— О, їх випустять... — заспокоююче й байдуже одповів Вадим. — Стьопу ж, розуміється, не чіпали?
— Ні, Стьопку не чіпали.
Вадим глянув на годинника. Ще пьять хвилин до семи лишалося. Олеся могла й запізнитись, а то й зовсім не прийти, хоч написала, що обовьязково прийде. Причому видно було по листі, що дуже трівожилась. Їй міг хто-небудь сказати, що його серйозно ранено.
Забувши, що Тепа просила його сідати поруч, він устав і знов хутко заходив по хаті, як ходять по камері тільки що арештовані або ті, що ждуть присуду, люди.
Тепа мала якийсь задумчивий і майже байдужий вигляд. Здавалось, що їй навіть скучно. Було вражіння, що вона сиділа на станції й чекала поїзду.
Раптом зачулось клацання клямки в сінешних дверях. Потім рип дверей із кухні й гомін голосів: один — металичний, різкий, Саламандрин, другий — тихий, несмілий.
Вадим твердими нехапливими кроками підійшов до ліжка й сів коло Тепи. Вона скоса глянула на його й байдуже стала дивитись у підлогу. Вадим теж глянув на неї; вона була бліда до того, що ясно й чітко виднілись дві маленькі, як точки, родимі плямки на лівій щоці, яких звичайно не можна було розглядіти. Вадим чомусь дуже здивувався з цього й в ту ж мить забув.
В двері обережно застукали.
— Ввійдіть! — надзвичайно голосно й різко крикнув Вадим.
На порозі зьявилась струнка постать Олесі в капелюсі з білим пером. Вона трівожними широкими очима дивилась на Вадима, який поривчасто встав, і поспішно, не дивлячись, зачинила за собою двері. Тут же вона помітила й Тепу, яка все з тим же немов задумчивим лицем дивилась на неї.
— Ах, це ви? — роздратовано й розчаровано протягнув Вадим. — Мені, панно Микульська, нема часу. Ідіть собі. Варвара! — злісно й навіть з ненавистю закричав він. — Покажіть цій панні дорогу.
Олеся якийсь мент стояла непорушно, як помертвіла. Потім тихо, задом одсунулась до дверей, одчинила їх спиною й, не зводячи мертвого, пронизаного жахом погляду з Вадима, висунулась. Вона неначе боялась, що він ззаду кинеться на неї.
Коли зачинилися двері за Олесею, Тепа встала, судорожно позіхнула й, винявши з торбинки пачку грошей, поклала їх на кінчик столу.
— Тут вісімсот... — байдуже проговорила Тепа. Вадим ліг на ліжко й витягнув ноги.
— Що з вами? — спитала Тепа.
Вадим не одповідав.
— Нічого, це корисна операція... — кинула Тепа, дивлячись на брудне шкло лямпочки з одпечатками пальців на йому. Одпечатки були подібні до того, як рисують на ґеоґрафичних картах морські течії. Потім вона помалу повернулась до Вадима, підійшла до його й сіла збоку на ліжко.
— Ну? Тепер убьєш мене? Так? Хочеш, дам револьвер? — майже серйозно сказала вона. — У мене в торбинці єсть. Хочеш?
Вадим мовчав, заплющивши одне своє око. Здавалось, він так лежав від того, що боліло друге, ранене.
— Що з тобою? Невже так боляче за Олесю?
Вадим глибоко зітхнув, потім розплющив око й майже байдуже сказав:
— Стомився. Я сьогодня багато ходив. І око болить... Я не можу балакать... сьогодня. Приходь до мене завтра. Добре?
І він навіть трохи повернув до неї голову, щоб лучше бачить.
— Ти хочеш, щоб я прийшла? — якимсь притихлим, замерлим голосом спитала Тепа.
— Хочу.
— Для чого?
Вадим помовчав, потім, як дуже стомлений болем чоловік, з усиллям сказав:
— Хіба тепер може буть це питання? Ти свого добилась... Покорила...
— Я не покорять хотіла… — покачала головою Тепа і довгим допитливим поглядом зупинилась на Вадимові. Він стомлено поклав їй руку на плече, подержав і пустив.
— Хотіла чи не хотіла, а... так є... — безживно сказав він.
Тепа взяла його руку, нахилилась до неї й поцілувала.
— Добре. Я завтра прийду, — тихо проговорила вона, підводячись. — О дев'ятій. А тепер я піду. Ти спочивай.
Вадим нічого не сказав. Коли Тепа одяглась і підійшла до його попрощатись, він тупо оглядів її й сказав:
— Напевне прийдеш?
Тепа глибоко втягнула в себе повітря й, сумно посміхаючись, похитала головою.
— Коли б я могла не прийти! Ну, прощай, до завтра. Ти засни. Це найкраще.
— Добре, я так і зроблю. А ти не кажи ні моїм, ні своїм, що в мене око. Добре? Візьми на столі сірники й посвіти собі в коридорі, там темно.
— Дякую. Двері наліво — з сіней?
— Наліво.
Коли в сінях стихло клацання клямки й чиркання сірників, Вадим помалу підвівся й сів на ліжку, зігнувшись і дивлячись в одну точку на підлозі. Потім хутко подивився на стіл, устав і взяв гроші. Не рахуючи, він засунув їх собі в кишеню й пройшовся по хаті. Потім вийшов у сіни й без стуку одчинив двері в кухню. Коло столу сиділа Варка, підперши голову рукою. Стіл для неї, як для восьмилітньої дівчинки, був занадто високий, і поза здавалась штучною.
— Маю до вас просьбу, Варвара Геннадієвна... — почав зараз же Вадим, дивлячись на Саламандру стомленим оком.
Саламандра тільки кліпнула в його бік погризеними очима й нічого не сказала.
— Ви знаєте, хто у мене тільки що був? — спитав він.
(Продовження на наступній сторінці)